неділя, 13 листопада 2011 р.

Дещо про цікаві речі

Чому часом здається, що у цьому світі більше нічого немає, крім того самотнього ліжка, на якому я зараз лежу? Навіть якщо поряд чути голосне клацання клавіш двох комп'ютерів, що стоять на столі поруч. Так зазвичай буває, коли страшенно хочеться з кимось поговорити, — натомість розумію, що жоден з абонентів, чиї номери записані у телефоні, не буде радий моєму дзвінку у цю конкретну мить. Тому здається, що за вікном нічого немає, нічогісінько, там біла пустота, як у фільмі, де головний герой переживає клінічну смерть, лиш вона не світиться, тому так темно. Хоча зазвичай я собі можу уявити, в яку сторону від мого ліжка треба було б почати рухатись, щоб дійти до того чи тієї, з ким непогано було б зараз провести час. Я не знаю, про що вони думають у цей конкретний момент. Я лише знаю, що від мого дзвінка вони не стануть щасливішими, ніж досі. А навіщо тоді такий дзвінок?

понеділок, 9 травня 2011 р.

9.05

Важкувато щось казати про свято перемоги. У нас уже сказали все, що можна було, і для мене зараз то як написати щось нове у шкільному творі про важливість вивчення літератури абощо.

Але не завадило б.

Бо, чесно кажучи, набридли щорічні заморочки усього чесного люду на теми "то хто ж там герой", "хто кому винен", і сакральну "що з ними робити". Ще кілька років — і мало-мало залишиться очевидців війни, а учасників то вже й зовсім ні. Цікаво, ми й тоді будемо роздувати з нічого всеукраїнський кошмар?

понеділок, 31 січня 2011 р.

Вистава в голові

Люблю влаштовувати вистави в голові. Це просто. Досить лише знайти в пам’яті епізод, що тебе мучить (благо, моя пам’ять просто майстер зі зберігання таких епізодів), і розігруєш його. Як по нотах. Щось, чого не сказала/не зробила/не насмілилась зробити або/не випала нагода. Скільки у мене такого є...
Я страшенно люблю театральність. Люблю короткі, але дуже місткі фрази, які чомусь спадають на думку лише тоді, коли всоте розігрую виставу, яка мала би бути дійсністю, у своїй голові.

Я ненавиджу, коли люди курять. Надто коли ця конкретна людина щось для мене значить або я їй хоча б симпатизую. На Олю я вплинути не змогла, не змогла б і не зможу. Коли дівчина дурепа, на неї може вплинути лише той, кого вона любить понад усе на світі. Коли вона знайде того, для кого зміниться? Я хотіла б це застати.
Про Олю я вистав не ставлю.
А от... Не знаю, чого раптом я про нього згадала, ланцюжок думок, очевидно, був довгий, але тепер уже невловимий. Походи в Карпатах, дряпання на Говерлу, так кумедно попечене на сонці лице, непретензійна постава і ще менш претензійна поведінка — він таки мені подобався. Симпатичний та й годі. Людина, яку я обрала об’єктом своєї дружби. Так часто буває: я вважаю другом людину, яка знає мене зовсім недавно, сказала мені в сумі кілька слів і зовсім про мене не думає. Для вибирання друзів у мене своя система, але зараз не про це. Яка хвиля розчарування на мене накотилась, коли я побачила, що це солом’яноволосе чудо вдає з себе чортзна-кого, курячи разом з викладачами, старшими вдвоє. Образа. Гнів. Душить. Пече. Мабуть, так люди почуваються, коли на власні очі бачать зраду. І мені було байдуже, що ніхто мені нічого не обіцяв. Він зруйнував мій міф про хорошу людину. Було боляче. Мабуть, так почуваються діти, яким раптом повідомили, що Діда Мороза не існує, хоча за собою я такого не пам’ятаю: певне була надто спостережлива, щоб так обманюватись. А тут обманулась. Неприємно, коли руйнують твою персональну казку. І то ще м’яко сказано.
Я так довго це описую, щоб стало зрозуміло, чому я не забула. Все, що змогла зробити тоді, це понабридати з питаннями типу "ну і нащо Ви курите?", на що отримала доволі красиву відповідь, як на худого аспіранта: "давайте кожен ітиме своєю дорогою". Можна гордитись собою, я не помилилась у виборі друга - сама я б сказала точно так само. 0
Тільки б він не чадів... 

Так і не вийшло нічого зробити. Натомість тепер моя люба пам’ять має що діставати зі сховку, щоб годувати мою невситиму фантазію нездійснених вчинків. Я люблю театральність і вже вигадала, щоби варто було зробити. Я би підійшла до нього, коли він курив один. (Таке, в принципі, важкувато зробити, але мені б вдалося спіймати момент, я знаю). Попросила би віддати цигарку. Думаю, дав би, особливо коли б небагато лишалось до фільтра. Або після фрази "ну що, Вам шкода мені недопаленої цигарки?" Потім демонстративно, не поворувши жодним м’язом обличчя, затушила б її об долоню. І сказала б щось приблизно таке: "Я можу це зробити, а ти — ні. Бо ти, Олександре, боягуз; ти доводиш свою силу комусь, замість того, щоб довести її собі". І потім би розвернулась і пішла до річки. Після напруги цих слів не завадило б скупатись в холодній Тисі, ну та це вже деталі.

По-моєму, красива вистава. Театральна така. 
Цікаво, яким би був ефект? Скоріше за все, ніяким. Те, що я планую, майже ніколи не вдається таким грандіозним, як хочеться. і все-таки: а раптом...
Але я цього не дізнаюсь.
Вистави в голові проходять на ура тільки тому, що ніколи в житті не знають свого глядача.

PS. Та знаю я, знаю. Біль до неба і шрам назовсім. Буде вам, це лише вигадка

(було тут)

понеділок, 24 січня 2011 р.

Прочитати книгу перед початком дня

Ну прочитала. І що? Ще тільки взявши до рук, зрозуміла, що то не щось вартісне. Так вже повелося, що якщо анотація містить не опис книги, а похвалу, то нічого такого у книзі немає. "Критики вже назвали цю книгу звільненням для України". Тьху! А, справді. Наталка Михно «Звільнення». Читали?

середа, 12 січня 2011 р.

Про «Записки українського самашедшого»


Метафори шикарні, асоціації дивовижні, паралелі неземні, техніка викладу — божественна! Преклоняюсь перед людиною, яка так вміє замісити тісто тексту, щоб читач милувався кожним словом і тим, як воно підібране. Про те, як сюжет мене захопив, як відлунювали в серці і на губах переживання головного персонажа і як сльози хотіли котитись очей, коли розуміла, що не витримує вже не він, а я, — про все це говорити не треба. Я маленька сентиментальна дівчинка, що завжди кожух персонажів міряє на себе. Мені це не вперше, хоч і сильно, не як колись. Але, чорт забирай, що вона хотіла цим усім сказати? Що? Що історія йде по колу, і до нас повернувся початок двохтисячних з їх абсурдом і відчаєм? Чи що нам треба вставати на новий Майдан? Чи що ми ні на що не здатні і треба втихомиритись, бо ж усім видно, що сталось із нашої перемоги? Що? На останній сторінці немає ні захвату, ні обурення. Ні впевненості в тім, що ми (п)ідемо і дійдемо. Таке враження, що сюжет без фіналу навмисне (а може, він там і є), бо в моїй суб’єктивній фантазії усі учасники дійства просто зрештою знову інвертуються на пустелю. І не в клітці, а у зашморгу. Чому це написано саме сьогодні? Тут у мене навіть немає бажання щось розуміти.