середа, 12 січня 2011 р.

Про «Записки українського самашедшого»


Метафори шикарні, асоціації дивовижні, паралелі неземні, техніка викладу — божественна! Преклоняюсь перед людиною, яка так вміє замісити тісто тексту, щоб читач милувався кожним словом і тим, як воно підібране. Про те, як сюжет мене захопив, як відлунювали в серці і на губах переживання головного персонажа і як сльози хотіли котитись очей, коли розуміла, що не витримує вже не він, а я, — про все це говорити не треба. Я маленька сентиментальна дівчинка, що завжди кожух персонажів міряє на себе. Мені це не вперше, хоч і сильно, не як колись. Але, чорт забирай, що вона хотіла цим усім сказати? Що? Що історія йде по колу, і до нас повернувся початок двохтисячних з їх абсурдом і відчаєм? Чи що нам треба вставати на новий Майдан? Чи що ми ні на що не здатні і треба втихомиритись, бо ж усім видно, що сталось із нашої перемоги? Що? На останній сторінці немає ні захвату, ні обурення. Ні впевненості в тім, що ми (п)ідемо і дійдемо. Таке враження, що сюжет без фіналу навмисне (а може, він там і є), бо в моїй суб’єктивній фантазії усі учасники дійства просто зрештою знову інвертуються на пустелю. І не в клітці, а у зашморгу. Чому це написано саме сьогодні? Тут у мене навіть немає бажання щось розуміти.
І ще.

НАРЕШТІ ... нарешті хтось сказав те, що давно вартувало сказати © Дефініція

Так? Я, закрита в собі наглухо людина, знала то ще тоді. Звісно, не все. Я закинула перегляд новин ще класі у восьмому, бо зрозуміла, що від тієї інформації можна збожеволіти. Я замкнута у своїх думках, де майже нічого не стається. Тепер маю доказ, що для виживання так навіть краще. Набагато легше померти за ідею, ніж знайти ідею, варту того, щоб за неї вмерти. Я можу дозволити собі збожеволіти лише один раз і хочу точно знати за що. З таких, як я, не робляться ті, що йдуть на барикади. ...

То все, що вище, написала, щойно прочитавши книгу (чомусь так ображено вийшло), не бачачи інших відозв. Потім десь помітила замітку: Малкович каже, що то перша книга із запланованої трилогії про сучасну Україну. З цього треба було починати.

Поживемо — побачимо. Чекаю продовження

Немає коментарів:

Дописати коментар