понеділок, 24 січня 2011 р.

Прочитати книгу перед початком дня

Ну прочитала. І що? Ще тільки взявши до рук, зрозуміла, що то не щось вартісне. Так вже повелося, що якщо анотація містить не опис книги, а похвалу, то нічого такого у книзі немає. "Критики вже назвали цю книгу звільненням для України". Тьху! А, справді. Наталка Михно «Звільнення». Читали? Буцім журналістка читає щоденник відомої української лікарки, що знайшла ліки від епілепсії. Там і картання через аборт, і любов у 40, і прогноз, як Україна буде себе поводити найближчі 30 років. І що? А те, що текст — страшенно разюча мішанина стилів (тут тобі і медична довідка, і художнє перо, і газетні замашки), яка тим нелогічніша, що то щоденник! Мова ж про добропорядну жіночку, як думаєте, вона може у своєму щоденнику написати про себе, що має дивовижний позитивізм? От я — не вірю. Знаю, важко писати розмовною українською, тим більше, що її власне майже ніде й не чути, але жоден наш писака не має права халтурити у такий час, коли від кожнісінького екземпляру книги залежить популярність нашої літератури загалом. Хтось скаже — знаєш як треба, то пиши сама. Але критики на те й критики. Вони книг не пишуть, існуючи лише для того, щоб тримати письменника в тонусі.

ЗІ. Ну так, я перегнула палицю, прирівнявши себе до критика, визнаю. Я — рядовий читач

ЗЗІ. І відколи це у нас вся проза автоматично потрапляє в розряд роману? Та надрукуй я його в хрестоматії — 40 сторінок займе. Рядова повість з обрамленням. А то, бачте, роман! Аякже

Немає коментарів:

Дописати коментар