понеділок, 9 травня 2011 р.

9.05

Важкувато щось казати про свято перемоги. У нас уже сказали все, що можна було, і для мене зараз то як написати щось нове у шкільному творі про важливість вивчення літератури абощо.

Але не завадило б.

Бо, чесно кажучи, набридли щорічні заморочки усього чесного люду на теми "то хто ж там герой", "хто кому винен", і сакральну "що з ними робити". Ще кілька років — і мало-мало залишиться очевидців війни, а учасників то вже й зовсім ні. Цікаво, ми й тоді будемо роздувати з нічого всеукраїнський кошмар?

Мабуть варто було б зменшити помпезність свята. Свято хай собі буде — доки є ті, для кого це свято. Але для чого там парад сучасних військ на дев'яте травня, коли у нас є День збройних сил? І нащо взагалі той парад, коли бачиш, як плачуть ветерани — не за бойовими товаришами (хоча й за ними теж), а від того, що за ними їде міліція на ауді і фольксвагенах. Це хіба не знущання? Як не знущання хіба хвалитися нам зараз перемогою, яку здобула нині не існуюча держава над неіснуючою державою, при тому що переможці живуть у рази гірше за переможених? Залиште свято, нехай люди ідуть на кладовища, де лежить цвіт епохи, але нехай ідуть тихо, без супроводу блюзнірства...

А ще я не розумію тих, хто говорить про радянські війська як про окупаційні, визнаючи при цьому необхідність боротьби з Гітлером. Без червоної армії перемоги би не сталось, це ж очевидно. Або тих, хто говорить, ніби під німцями ліпше жилося. Ми й так жили під керівництвом хворого державця, добре не було (правильніше, було не всім), а то ж був би інший, але ще більш хворий. Або тих, хто говорить про радянську окупацію просто так, бо то, я так розумію, нині модно. А як же принцип "не було щастя, так нещастя помогло"? Врешті решт, Україна об'єдналась під прапором УРСР, як не крути.

А ще я не розумію тих, хто возносить до небес червону армію безоглядно, без засторог. Не згадуючи стратегічних промахів офіцерів, того, що солдати частіше, ніж треба, були просто гарматним м'ясом, і що перевершили ми нацистів фактично кількістю. Це ж не одруківка, про яку можна просто забути.

Я взагалі не розумію однозначних людей. Історія української землі ніколи не дозволяла усіх бездумно ділити на добрих і поганих, чи-то на своїх і ворогів. Є питання, у яких справді не можна кидатись від одного берега до іншого. Але питання оцієї-от війни, на мою думку, якраз таке, в якому треба нащупати середину і триматись її, хто б що не казав.


Хіба ні?

Немає коментарів:

Дописати коментар