неділя, 13 листопада 2011 р.

Дещо про цікаві речі

Чому часом здається, що у цьому світі більше нічого немає, крім того самотнього ліжка, на якому я зараз лежу? Навіть якщо поряд чути голосне клацання клавіш двох комп'ютерів, що стоять на столі поруч. Так зазвичай буває, коли страшенно хочеться з кимось поговорити, — натомість розумію, що жоден з абонентів, чиї номери записані у телефоні, не буде радий моєму дзвінку у цю конкретну мить. Тому здається, що за вікном нічого немає, нічогісінько, там біла пустота, як у фільмі, де головний герой переживає клінічну смерть, лиш вона не світиться, тому так темно. Хоча зазвичай я собі можу уявити, в яку сторону від мого ліжка треба було б почати рухатись, щоб дійти до того чи тієї, з ким непогано було б зараз провести час. Я не знаю, про що вони думають у цей конкретний момент. Я лише знаю, що від мого дзвінка вони не стануть щасливішими, ніж досі. А навіщо тоді такий дзвінок?


Учора всі вітали всіх із першим снігом. Було троха дивно, що він випав одночасно у різних кутках країни. Хоча це зближує. Мабуть, я просто пропустила, як сніг падав день перед вчорашнім. Зрештою, сніг завжди падає десь. З чого тут робити свято. Але свято існує, і знаєте, чому? Тому що це привід сказати "вітаю з першим снігом!", ось чому.

У цьому світі нічого не існує для людини поза рештою людей. Ы не існує тих, хто насправді вважає, що йому більше ніхто не потрібен. Ви досі так думаєте? Вас не існує. Вам потрібні ті, хто кожного дня глузують з вашого вигляду, ті, хто продають, знімають і потім показують вам у найнепідходящіший момент якусь рекламу, ті, хто належать до влади, яку ви так ненавидите. Усі вони вам потрібні. Бо без них не існує вас. Без тих, для кого ви пусте місце, і без тих, хто теж вас ненавидить, вас просто не-мааа...

Ні, я не копіюю Дереша, в якого здається теж десь було про хлопчака, що витирав пам'ять навколишніх про себе, аби зникнути з цього життя. Хоча в цьому теж є дещо цікаве, мені навіть подобається. Просто це дивно, — а усі дивні речі заслуговують на те, щоб на них дивитися і про них говорити. Може, вони самі цього вимагають? Не знаю. Ну правда ж, дивно, що вам потрібна та людина, яка вам сто літ не потрібна? Що ті, що хочуть потрапити в рай, насправді не хочуть, тому що для цього треба померти? (Боже мій, невже я пам'ятаю цю фразу лише з промови Стіва Джобса? Я піддаюсь мейнстріму; тепер у мережі буде ще один текст із посиланням на його ім'я.) Хіба ж не дивно, що ми так часто думаємо одне, робимо інше? Це теж не моя думка, на жаль. Цього разу ідея взята з Ніцше: задум — це одне, вчинок — інше, а образ учинку — третє. Це дивно. Але інакше не може бути.

Усе, з чого складається життя людини — це спілкування. Я знаю тих, хто похід у туалет називає "поговорити з природою", ба більше, я сама до них належу. Спілкування з будь-ким і будь-чим — це наповнення всього нашого життя. Було б, мабуть, цікаво знайти в цьому сенс, вам не здається? А він там є. Я навіть скажу, який. І — чорт забирай — це теж не мої слова. Сенс не в меті. Він в русі.

Рухайтесь, дорогі мої, рухайтесь! Відірвіть м'яке місце від м'якого крісла і дозвольте йому знайти на себе пригоду. Це теж цікаво — з якою швидкістю воно її знайде. І знаєте що? Риса, яку я найбільше поважаю у людях, — це якщо вони ні про що не шкодують. Це так чудово: знати, що усе, що ти зробив — на краще, навіть якщо одразу по дії стало погано. Вірити в це. Вірити в те, що усі помилки можна виправити. Для того, щоб виправити помилку, найперше необхідно просто її зробити. Ні про що же жаліти — і не жалітись. Чому другом називають людину, якій можна поплакатись у жилетку? Я б назвала другом того, хто вліз би в багно разом зі мною, тому йому не можна плакатись про те, що я, друже, в багні. Разом. Подати руку. Разом. Вибратись. І ні про що не шкодувати.

Я не належу до тих людей, які мені подобаються. Я вже шкодую - що я це написала.


(було там)

Немає коментарів:

Дописати коментар