середа, 28 березня 2012 р.

Про Євро 2012 очима справжнього Києво-люба

Не моє, взято в одного користувача ЖЖ.                                                                             Поділяю думку, лиш я б то сказала без матів і українською.

Погане Євро 2012

Загалом, я довго терпів, довго думав, але все-таки душа поета не витримала, і хочу написати все, що думаю про цю ідіотичну підготовку до Євро 2012.

Коли ми отримали право на проведення чемпіонату, багато хто радів, була ейфорія у футбольних фанатів. Не фанати, як я, думали: "Ну, мабуть, добре, нарешті до нас повалять усілякі туристи, Україна ще одну статтю доходів відкриє - туризм". Загалом, при бажанні і якщо вдуматись, у нас є що показувати. І, як наївний юнак, який хабар давав раз чи два у житті, подумав, що все-таки у чуваків зверху вистачить розуму не розікрасти все; зробити до ладу, щоб людям приїжджим не соромно було показати. Тепер, коли до відкриття цього євро залишилось трохи більше місяця, я хочу поділитись своїми думками.

І, для початку, я вирішив, що треба порівняти Україну з іншими країнами, куди їздять туристи. Оскільки я живу в Києві, то і говорити буду здебільшого про Київ. Ще трохи про Львів і Одесу. Ось, давайте подумаємо, нащо люди подорожують і кудись їздять: світ подивитись, набратися вражень, заради розваг і у якихось справах а-ля бізнес-відрядження.

Отож, ішов я тут недавно і намагався уявити себе середньостатистичним європейським туристом, який не знає, як бюджетно провести тиждень літньої відпустки. Відпустка у мене літом, а ми з коханою не дуже любимо спеку, тому не буду розглядати якийсь південь, тим більше, що там влітку людей - хмара. А хочеться все-таки відкрити для себе що-небудь нове. А тут, опа, по CNN реклама України. Україна те, Україна се. Футболен, велкамішен біттер. Хм. Україна, де це? О, це Румунія там недалеко, Руслянд, Угорщина, Словаччина. ОК. Треба подумати, покопирсатися в інтернеті. О точно, згадав, у мого троюрідного дядька дружина з України. Я її якось бачив, нічо’ така. І у боса в Іспанії на віллі українці працюють. Може, і правда, варто з’їздити. Треба покопатися в інтернеті, що і як.

Отож, перш за все я набираю Ukraine в гуглі. Вікіпедію пропускаємо. Друге посилання: http://www.ukraine.org. Напевне, мені там розкажуть щось цікаве. Заходимо. Що за дурня, спитаєте ви, що за фронтпейдж 98-го року? Я теж не знаю. Але, скажімо прямо, на сайті нічогісінько не зрозуміло, виглядає просто гидотно. Мабуть, якась помилка. Що там ще є в гуглі? http://www.ukraine.com. О, може тут щось знайду цікаве. Хммм. Виглядає вже не так жахливо, але все одно якесь свято несмаку і жахи-жахи. Хоч і написано, що офіційний сайт України. Дивимося сайт. Гуглореклами більше, ніж корисної інформації, та ще й реклама натякає, на біса вам Україна, ідьте на Ніагарський водоспад, в Японію, Вайомінг, куди завгодно, тільки не в Україну. Зате можна вибрати готель. О ні, що? Ви мене просто відсилаєте на http://booking.com. Ні-ні, почекайте, я туди й сам устигну зайти. Я хочу подивитись інформацію, що цікавого в Україні, може, про фестивалі якісь чи що. Але, по-перше, чомусь в Україні один-єдиний фестиваль у серпні, а по-друге, все решта читати взагалі неможливо, бо кожна стаття загиджена гуглобанером так, що очі просто заплітаються від того. Для порівняння набрав у гуглі країни-сусіди: http://www.hungary.com, http://www.poland.travel/en, http://www.slovakia.com/. Або, напр., Чехія, де я був минулого року: http://www.czechtourism.com; http://www.czech.cz.

Значить, я так розумію, серед тих мільярдів грошей, що виділялись, не знайлося кілька тисяч доларів, щоб зробити нормальний сайт. І, судячи з усього, нікому навіть не спало на думку, що треба зробити сайт. Окееей. Про Україну я, що робити, прочитав з Lonely Planet. Їдемо далі.

Як дістатися в Україну? Ну, мабуть, літаком. Невеличке дослідження показало, що крім WizzAir ніякі лоукости в Україну не літають, але заковика, наприклад, в тому, що з Берліна WizzAir не літає. Зате літає Air Baltic, у якого найдешевші квитки, з пересадкою в Ризі. А рідний український оператор МАУ коштує на 50 євро дорожче, що на двох - уже 100 євро. Я, як справжній європеєць, одразу задумався: а чи не злітати мені просто в Ригу, тим паче, що там я теж не був, і до того ж, http://www.latvia.travel/ru/riga просто кличе до себе. Але я, звісно, подумаю.

Треба-би розвідати, скільки просять за готель. Звісно, я не дурень і не поїду в Україну під час Євро 2012, а планую відвідати Україну через місяць після чемпіонату, коли пристрасті вляжуться - в липні. Відкриваю свій улюблений і найпопулярніший сервіс з бронювання готелів http://booking.com. Поїхати треба в Київ, як-не-як столиця, тому і вводжу в пошуці це місто. Хмммм. Ну, по-перше, готелів усього 144. Невже це все? По-друге, я шукаю готель зі сніданком. Якщо вірити результатам пошуку, у Києві хоч конем грай - сніданком не годують. Ціни вищі, ніж у тій же Празі, ніж в Ризі, та ще й без сніданку! Ви там схибнулись, чи як? Гаразд, я киянин, я знаю, що більша частина тих готелів, що заявлені, насправді не готелі, а мережа апартаментів по всьому центру міста з кухнею і холодильником, їжу в який треба купувати самому. Інша, менша частина, - це пережиток Радянського Союзу після Олімпіади-80. Там годують, але там рейтинги вище 7-ки не підіймаються; це такі пароплави на сотню номерів, де все поставлено на конвеєр і звідки совок наврядчи колись вивітриться. Є ще, звісно, Редісон і Прем’єр-палац з Хаятом, але вибачте, викладати бюджет карликової острівної країни за тиждень відпочинку я не збираюсь. Так от, у Києві, увага, немає маленького затишного готелю в якомусь історичному будинку в центрі або поряд з ним, щоб відчути дух міста, щоб був сніданок і щоб ціна не перевищувала за 100 доларів/день. Я не знаю, що там будували, що за пільги давали готелям, що там тринділи з телевізора, але в результаті на букінг.ком немає нормального готелю зі сніданком. У Львові, до речі, справи з готелями набагато кращі. Там і годують, і ціни адекватніші, лиш трошки дорожче, ніж у Празі. Звичайно ж, Львів набагато краще розкручений, набагато популярніший ніж Прага, тому і ціни на готелі можна задирати чим вище. І це, увага, при тому, що готелі категорії 3-5 зірок до 2020 року звільнені від податку на прибуток. Мені здається, що хтось зовсім головою вдарений і не вловлює усієї ситуації, як приваблювати туристів.

Ну гаразд, припустімо, я приїхав у Київ. Куди піти, де провести час? Природно, перш за все я буду вивчати центр, Хрещатик, ммм, цікаво. Далі вгору до Оперного, якщо йти по Володимирській до Софійської площі, то навіть нічого, але крок вліво крок вправо - уже зруйновані будинки, дупа і руїна. Красива будівля на Рейтарській 22 у стилі флорентійсього ренесансу стоїть напівзруйнована, Замок Барона на Ярославовому валу - серце стискається, коли я бачу, який взірець архітектури пропадає. І таких старовинних будівель, які створюють саме ту неповторну атмосферу київського модерну і які стоять у напівзабутому стані з вибитими вікнами, забитими дверима, дірявими дахами, повно. Я вже не кажу про асфальт. Ага, ми робили дороги, які, до речі, ні грама не зробили, але зовсім забули про тротуари. Туристи не їздять на машинах, туристи ходять пішки. У мене на Подолі, наприклад, таке враження, що була якась велика війна між голубами і тарганами. В якийсь момент голуби зрозуміли, що програють, зарядили свої мініатюрні летючі фортеці і начисто рознесли тарганів разом з асфальтом, заодно знищивши добру половину ліхтарів по дорозі назад. Тепер всі таргани пішли в підпілля, живуть у підвалі мого будинку, а замість асфальту зяють кратери.

Другого дня я, мабуть, дістався би до Києво-Печерської лаври, бо це, як відомо, всі мають побачити. Там красиво, золото, багато, всілякі цікаві ювелірні експозиції, можна навіть в Печери спуститись. Лаврою дійсно можна пишатись, якби, звісно, не позиція РПЦ, що треба всю лавру віддати їм, і вони вже самі влаштують там свій лунапарк з блекджеком, ну і самі розумієте. Хоча, яке моє діло, як туриста, що там кому належить. Головне, щоб було зручно ходити і дивитись.

А третій день? Куди піти? Музеї? Ну гаразд. До речі, я теж не в захваті від наших музеїв. Ні нормальних путівників по них, ні оголошень, ні художніх фестивалів. В Будапешті, в Празі дуже багато різних розтяжок, реклами, ідіть до нас у музей: виставка Пікассо, Далі, ренесанс. Коли ви минулого разу бачили рекламу музею далі п’яти метрів від музею? В Лондоні я насправді цілий день провів у Музеї природничої історії, в Будапешті дивився на єгипетські мумії, в Петербурзі - Ермітаж, Російський музей, на кожен музей - по цілому дню, в Москві - Третьяковка. А що в Києві? Музей образотворчого мистецтва, Руський музей на два поверхи? Історичний музей, у який я навіть не пригадую, щоб приїжджала з 90-х яка-небудь цікава виставка? А, так, Пінчук арт-центр може бути цікавим. Може, Пирогів іще? Але я, киянин, навіть толком не знаю, як туди нормально дістатись. Для іноземця уже подвигом буде не загубитись на Либідській, а знайти там маршрутку так взагалі можна одразу бейдж пришивати бойскаутський "знайшов маршрутку і не загинув". Та і взагалі, Пирогів іще живий? Там щомісяця або горить чергова хата 17-го століття, або згорає черговий директор. Загалом, у нас нема, крім хіба що Лаври, величеееезного музею, щоб можна було там ходити годинами, роздивлятись картини або вивчати скелет якоїсь давно вимерлої тварини, або залізти всередину космічного літака. Ну от, щось подібне хочуть зробити з Мистецького Арсеналу, але на сайті написано, що вони зібрали уже аж 56 тисяч гривень!!!! Та з такими темпами вони його побудують якраз до літа, це точно.

Четвертий день... Де Голь якось сказав про Київ: "Я бачив багато парків у містах, але місто у парку бачу вперше". Хоча за останнє десятиріччя київська влада вирішила докорінно змінити ситуацію. Замість того, щоб реставрувати старе, краще вирубати гектар і забабахати там висотку. Але ще не все втрачено. Залишились Володимирська гірка, Міський парк, Маріїнський. Можна піти туди. Я люблю ходити по парках. У Лондоні Гайд-парк, а у Празі - Петршинський пагорб. Загалом, варто сходити. Я навіть повірю, що до літа навчаться викидати сміття в урни, що будуть ходити спеціальні люди і збирати фантики і недопалки в мішки так, щоб парк не здавався засраним. Може, навіть зроблять величезні штрафи для всяких мудаків, які думають, що найкраще місце для пляшки - це найближчі кущі. Я навіть повірю, що відремонтують сходи в парках. Я буду настільки наївною дурепою, що з піною з рота буду доводити, що Маріїнський палац нарешті дореставрують і, якщо буде на те воля, відкриють для простих смертних. Що? Зась? А раптом. Зрештою, пускають же туристів у Букінгемський палац. Або, ось, водять же туристів по всіляких Рейхстагах і парламентах. Чим ми гірші? Невже і в нас не можна? Але зате, коли я підходжу до оглядового майданчика у Маріїнському парку, що я бачу? Правильно. Це, чорт забирай, триклятий вертольотодром, який там взагалі ніяк контакти не замикає, який нам сто літ не потрібен, за який я навіть не знаю, що треба зробити Черновецькому і всім, хто затверджував його там присобачити. Все життя люди дивились на Бровари, як розвивається лівий берег, на Труханів острів, а зараз переднім планом мозолить очі ця гидота. Якщо я коли-небудь стану мером або Президентом або якщо буде війна, а я - сапер, то я до бісової мами знесу цей вертольотодром, бо пам’ятаю, як там красиво було без нього. Йолопи. Але як турист, я просто здивуюсь, що за бетонне дурепство стоїть посеред лісу.

А ще, як турист, я люблю різні фортеці. У Києві також є своя фортеця - Печерська. Але, мені здається, вона владі теж на біса здалася, все ніяк не можуть знайти черговий привід, щоб зрівняти її з землею, Мистецький арсенал - то тільки мала її частина. Є ж бо ще Косий капонір, Порохові погреби, Зелений театр. Візьміть, відреставруйте, зробіть там музей Києва або музей зброї, або щось іще. Туристи туди повалять, бо в Києві все одно більше дивитись нема на що. Ні, чорт забирай, треба знести і побудувати свічку, яка все одно ж буде стояти напівпуста, бо у нас не Москва, і всі більш-менш крупні контори уже знайшли собі офіси. Замість того, щоб зробити якийсь один Сіті, до речі, Рибальський острів для цього якнайкраще підходить, треба пхати бізнес-центри там-сям, не подумавши навіть, як там машини будуть їздити і паркуватись.

У Празі є, до речі, Старомістська площа, у Будапешті є Ланцюговий міст, де влаштовують народні ярмарки. Тобто ти туди ідеш, їси там трдло, п’єш ґлінтвейн, ще якусь народну суміш кукурудзи з перцем і радієш життю. У нас, на Контрактовій, теж намагаються щось таке робити, але все закінчується якимось пазиком з колгоспу Ленінський Шлях, який пропонує картоплю дешевше, ніж на базарі. Чому б не прибратись на Контрактовій, не відремонтувати асфальт, можна навіть викласти бруківкою все для колориту, понаставляти там палаток, а не кіосків, і хай навіть теж продають смажену ковбасу на рожні з пшеничною булкою, знову ж таки, ґлінтвейн, квас, сидр, якихось блазнів туди запускати щогодини на сцену. Невже це було б нецікаво приїжджим? Взимку влаштовувати там Різдвяні гуляння.

Ну і наостанок про транспорт, тому що мені, як туристу, було б корисно проїхатись куди-небудь на трамваї або метро. Ви бачили трамвай у буржуїв? А бачили напівживий трамвай, який хрипить своїми нутрощами, на наших дорогах? Це ж Рай і Пекло. У нас навіть немає єдиної карти транспорту. Я мізки зламаю, поки зрозумію, що в метро - це жетончики, в автобусах - квиточки, а в маршрутках взагалі все дорожче і ніяких тобі квиточків і де виходити, теж: поки допетраєш - проїдеш. Де, чорти б вас ухопили, єдиний туристичний проїзний на всі види транспорту, як у нормальних країнах? Де тихі безшумні трамваї? Куди просрали всі гроші?

Так ось, про що це я. Про те, що насправді ніхто і не думав, як заманити туристів. Всі тільки й думали, як накрасти грошей. І підготовка до Євро, крім стадіонів і аеропортів, звелась до нуля. Для туристів ні холєри не зроблено, ну хай, таблички англійською з’явились де-не-де. Хоч гидотні, але краще вже такі, ніж ніяких. Ну от і, певне, все. З таким ставленням Україна і далі буде в повній дупі. Україна і далі буде приваблива тільки хіба доступними привабливими жінками і дешевою їжею. Хоча навіть і тут не можуть нормально легалізувати проституцію. І єдиний шанс хоч якось це змінити, це вигнати всіх до бісової мами, тому, дорогі товариші, ідіть на вибори і голосуйте за нових людей, які не брали участі у всьому цьому дерибані, бо все це настільки прогнило, що якийсь жах, і мені насправді дуже гірко. Скільки років, скільки грошей, а результату - нуль. І в Києві теж туди ж усіх треба вигнати. Є класні хлопці, які цікавляться Києвом, які за нього вболівають. От їх і треба просувати в мерію. Тому що далі буде тільки гірше.

Ще раз джерело: http://shurkala.livejournal.com/370011.html

вівторок, 27 березня 2012 р.

Про весну, сніг і егоїстів

Дозволю собі піддатися мейнстріму, бо сьогодні тільки й розмови, що про київську погоду. Уже всі це твітнули, виклали фото з телефона на Фейсбук і намалювали по карикатурці на стіну спільноти "Типове Місто".                                                                                                              
І що ж я сьогодні чула?
"Ну що за погода, навіть погуляти не можна..."
"А літо було так близько..."
"Ця зима вже вкрай набридла..."                                                                                                             
Людоньки, як же ви мене дістали оцим егоїстичним ниттям. Вам хочеться, щоб усе було так, як забаглося у цей момент, а подумати - розуму катма чи що?                                                     
По-перше, пригадайте хоч один рік, коли зима починалась 1.12, весна - 1.03, літо - 1.06. У мене не виходить.
По-друге, пригадайте, коли хоч раз зима закінчувалась одразу і остаточно, без отаких повернень? Це ж для вас склали приказку "Сказав Лютий: І в маю три дні маю".
По-третє, про зміни клімату, потепління там всіляке чи ще щось, говорять же не просто так. Ось вони, зміни, у вас за вікном!
По-четверте, забули вже, яке останніми роками сухе літо? Були того року місцевості, де дощу по 4 місяці не бачили. Тут все просто: влітку земля дощу не побачить, і якщо зараз не буде снігу, у серпні не буде врожаю. 
По-п’яте,..                                                                                                                                                        
То можна хоч трохи подумати, що так має бути, га?                                                                       
Так ні ж, тільки й ниють, що вони хочуть босоніжки і на море. Забембали :(

четвер, 22 березня 2012 р.

Бо "за вікном майже весна..."

І я живу
блиском очей,
смаком бажань,
запахом слів...                                                                                                          

Сьогодні встала розчавлена, як ніби мене катком у коміксі переїхали. Настрою не було взагалі, говорити не хотілось, позитивом не пахло. Після такого ранку зазвичай нападає істеричне щастя :) Бо "за вікном майже весна, і боже мій, як несподівано вона змінює все моє майбутнє ...і моє життя!"                                                      

Передчуття змін - чудове передчуття. Попри те, що знаю: поки не зміниш себе, не зміниться нічого. Я знаю свої недоліки. Сьогодні особливо гостро відчула те, яка ж я ревнива. От більшість що вкладає у це слово? Ревнощі - до коханої людини. Я ревную своїх друзів. Зі мною дружити важко, бо я вимагаю цілковитої відданості, багато часу, захоплення в очах, співпадіння поглядів, ще бозна-чого нездійсненного, і не дай боже проміняти можливість поговорити зі мною на щось там іще. Тому-то, коли говорять про друзів, я здебільшого вживаю слово "товариш". Нейтральніше трохи. Товариш - це той, хто хоче бути мені другом, але за своїми уявленнями. Шкода, зараз у мене друзів - мізер.                                                                                                            

Нині подумала, що треба уникати вільних хлопців. Я не претендую на близькі стосунки, але хто ж зна, як то виглядає збоку? Я не збираюсь нікого у себе закохувати. Тому... Залишайтесь товаришами. Шкода, рятуючи когось від себе, я залишаюсь без потенційних друзів. Але краще вже так.                                            

Знову драматизую. Кого це цікавить?..                                                                                                                                  
Байдуже. Що я? Я, вочевидь, просто хочу ласки.                                                                                                              
Бо "за вікном майже весна..."

Як я по сайтах районних рад мандрувала

Юнацький максималізм якось іще не згас. Хочеться щось робити, чимось важливим займатись, змінювати людей, систему, світ, себе, ставлення себе, до себе, до держави. Змінювати ВСЕ. Бо на що не глянь, усе якесь недосконале, обмежене, закуте і зацьковане в цій країні, що нема сили.                                                              

Банальний і простий приклад із мого, як там кажуть "еврідей лайф".
Я собі пишу статті на Вікіпедії про символіку районів України: герб, прапор, гімн, якщо раптом є. Навіть не так пишу, як штампую: часу багато не треба, розуму теж, джерел якихось особливих - теж. Алгоритм: відкрити ще не існуючу статтю про герб - запхнути у неї шаблон і зображення - знайти рішення районної ради про затвердження символіки району - скопіювати з рішення у статтю дату затвердження, опис герба, значення символіки, авторів - порозставляти категорії/джерела/посилання/квадратні дужки у потрібних місцях - зберегти. Це вам не написати біографію Івана Франка, це просто.                                                              

Правильніше, було б просто, якби у районних рад були нормальні сайти. Як сказав Юрко, людина, яка нічого не шарить у веб-дизайні, просить написати сайт людину, яка нічого не шарить у керівництві і справах ради. От і виходить: рішень знайти неможливо, пошук не працює, спроби залишить побажання на форумі або у формі зворотного зв’язку провалюються і тому подібне.                                                              

Я, коли подивилась, де розміщуються сайти районних рад, думала, що очі луснуть. З райдержадміністраціями простіше, у них здебільшого домен gov.ua, та й по-всьому. Рада - це самоврядування. Ох, як вони самоврядуються...        

Ось список сайтів 16-ти районних рад Рівненської області:
Із них:
- 8, тобто лише половина - на домені rv.ua, який видається мені найлогічнішим рішенням
- 3 - org. і ще 1 - org.ua, особливої логіки я не вловлюю
- 1 - gov.ua, але ж ви розумієте: GOVernment і самоврядування - трошки різного поля ягоди
- 2 - at.ua, тобто на безкоштовній ucozівській платформі. Бідна районна рада, у неї немає грошей
- 1 - нема зовсім або він не піддається моїм навикам пошуку.                                    

Окремі персики:
*  .ts6.ru - нема коментарів. Просто нема
*   korec.org.ua - Меню1, Меню2, Меню3 - нема коментарів.                           

Зо три сайти іменовано за одним принципом, інші - що прийшло в голову.  rayrada.dubr.rv.ua - це, мабуть,  найнормальніша назва. Чому вони у назву не включають слово "районна"? Це ж логічно. А що таке kostvlada, я взагалі не розумію: чим там тільки райрада, чи все на купу - бо'йо'зна'.               

Про те, як там із символікою і рішеннями розказувати детально уже й не хочеться...   

А до чого був вступ про юнацький максималізм? Бо кожного разу, коли відкривала новий сайт, хотілось написати адмінам: заберіть лапи від сайту, я сама, сама його напишу!                                                              

Але ж усього на світі не зробиш :(

середа, 7 березня 2012 р.

Дух Львова, дух Києва... Я вже трохи "надухалась" :)

Якось, поїхавши до Львова не вперше, але на першому курсі, себто вже знаючи Київ, надумала розібратись, чим же вони один від одного відрізняються. Звісно, крім того, що то Львів, а то - Київ. По духу.                                                                                                              
Старий Львів якийсь обшарпаний - це було моє перше, ще шкільне враження від центру міста. У щонайпрямішому значенні - будівлі, за якими ніби ніхто й не доглядає, рани від облущеної фарби і грибка. Зараз я б так не сказала - звиклась, чи що? не кидається в очі. Львів поважний і ...втомлений. Втомлений від гонору. Немає людей, які могли б бути гоноровими, гордими за походженням, по праву. Може, хтось із приїжджих і тягне носа доверху, як-то воно зазвичай буває, але самому місту вже не до того. Знаю, місто - це люди, які його творять, а не будівлі, не архітектурні спогади. Але місто - це не тільки живі, і - так, як зараз, - не стільки живі, як ті, хто жив раніше за нас. Тому моє враження про нього саме таке. Львів утомився гоношитися в пустоту, без людей, які б це підгодовували, зараз він просто поважно і поблажливо дивиться на численних туристів, які розглядають усе з відкритими очима і ротами, інколи - і серцями теж; поблажливо дозволяє їм ходити давньою бруківкою. Зрештою, місто пам’ятає правду колишнє, знає правду теперішню.                                                                                                              
Київ інакший. Він, по-перше, не такий цілісний. Немає Старого Києва, є маленькі шматочки Києва давнього, сучасного, древнього, замаскованого під давність. помальованого під сучасність, і то все впереміш, без перебору, квартал через квартал, а може і ще частіше. І є у Києві вдосталь гонорових будівель. Вони або не вельми давні (себто, хоч і не дуже, але все-таки давні, а це ніби як уже причина), або і зовсім не давні, закуті у скло і з мечами реклами в руках - вони зверхні і водночас якісь боязкі. Є будівлі давніші, будівлі з історією, які могли б вважати себе (якщо можна говорити, що будинки щось про себе вважають) справжнім, істинним Києвом. Але так не є. Вони натомість якісь присоромлені тією правдою, яка у них живе і працює, тими маленькими інтелігентними людьми, які зводять кінці з кінцями і не можуть допомогти цим будинкам запишатись собою. Бідність, на яку приречене, скажімо, "Сяйво", так і струменить з вікон книгарні і подібних їм. Київ не цілісний, дуже строкатий, і всі оці дихання з вікон добряче змішуються і то такий коктейль для того, хто хоче відчути запах міста - гострий, неоднозначний, і кожного дня інакший.                                                                                              
Зрештою, це лише моє особисте. Великої цінності у цих думках немає, якщо хто дочитає ці "багато літер" до кінця, я дуже здивуюсь: навіщо? Але часом надходять слова, щоб висловити те, що зазвичай у слова не вкладається. Тоді треба
ловити момент і писати. Просто так :)

неділя, 4 березня 2012 р.

Чому я не поїду з України

Учора з однокласником говорили про навчання закордоном. Обоє подавали заявки не на одну програму, хоч і в різні країни. І, звично вже, розмова повернула в русло "а чи не залишитись там на роботу?" У цьому питанні я принципова: жити і працювати буду тільки в Україні, хай там як. Макс запитує єхидно так: "І при цьому подаєш документи на навчання десь-там?"                                                                                                                                                                  
Розповів про своїх старших товаришів, які теж отак принципово з’їздили і повернулись, а тепер ходять як у воду опущені і не можуть відійти від шоку повернення. До кращого звикають швидко. Знаю, у самої було щось подібне восени. У листопаді їздила на обмін у Левен, Бельгія. Що там той тиждень у тій Бельгії, - а далося взнаки, коли повернулись. Дорога по Києву від аеропорту Жуляни до вул. Ломоносова змусила гірко зітхнути: який же Київ тільки обшарпаний...                                                                                  
Я зрозуміла тепер, чим відрізняємося ми від європейців, особливо "кияни". Бельгійці дуже люблять ...своє місце проживання. Кімнату, вулицю, район, місто, країну - все. Не без того, щоб покритикувати, але вони дуже старались, щоб нам, українцям, теж сподобалось, щоб ми зрозуміли, за що вони люблять свою країну. Після екскурсії у Брюссель мене Аннеке допитувалась: а чи мені сподобалось? чи бачила я Атоміум? а на вечірнє шоу біля ратуші я потрапила чи ні? а пиво я пила бельгійське (бо воно ж найкраще!)? Зранку на вулицях, я так пригадую, бувало брудно. Але більше через перекинуті вітром смітники, ніж через недопалки на клумбах. І Левен ...затишний. Не тому, що це мале місто на 100 тис. жителів, а тому що ці жителі його таким роблять.                                                                                 
Київ же має вигляд тимчасового пристанища для усіх 5 млн, які у ньому працюють. А не своє - не шкода, і чого за це місто перейматись, якщо воно не рідне? Викинути сміття просто так, бо місто і так усе тоне в ньому - ось логіка киянина. І чого б не залишити після себе срач, якщо ти сюди більше не повернешся...                                                                                  
З таким підходом у нас ніколи не буде другого Брюсселя, у якому сотні штаб-квартир, бо це престижно. А у Києві, щоб ви знали, КРАЩЕ. Київ приємніший для ока, різноманітніший, зеленіший, ще не закований у скло, як центр Брюсселя, і взагалі. Я народилась в іншому місті, але для мене Київ рідний, і я не підніму на нього руку. Це ж так просто - просто жити так, як ти живеш удома...                                                                                 
Якщо усі залишать після себе срач і поїдуть звідси, що тут буде? За нами приберуть, не сумнівайтесь, - святе місце пустим не буває. І буде якась китайська чи в’єтнамська назва у Києва і в усієї України. І буде тут жити добре і престижно, бо китайці себе люблять, і місце де живуть теж. І колишні українці захочуть сюди приїхати, бо тут стане престижно. Думаєте, пустять назад? Дулю з маком!                                                                                 
А мене не треба буде пускати, бо я нікуди не поїду. Я ВДОМА.

пʼятниця, 2 березня 2012 р.

Моє улюблене. Ходіння по кабінетах

Подала заявку на навчання в іноземній країні. Серед усього решта - виписка із заліковки з оцінками. Діло було в грудні, тому логічно, що за семестр, який закінчується у січні, даних нема. У відповідь на заявку мені кажуть: а у вас нема оцінок за цей семестр! Ну бог з вами, уже березень, можна і зробити ту кляту виписку ще раз. 

Процедура така:
1) роблю вдома таблицю предметів;
2) іду в деканат, виписую бали (бо викладачі ж не завжди кажуть, що там ховається за словом "зараховано");
3) віддаю таблицю методисту, вона виставляє години, що відводились на кожен предмет ("забереш завтра"); 
4) забираю усе виписане, тут же на факультеті друкую чистовик виписки;
5) іду до декана, він ставить підпис;
6) у приймальній декана або в деканаті ставиться печатка;
7) їду в головний корпус університету до перекладача, вона перевіряє мій переклад виписки англійською; 
8) друкую там чистовик перекладу;
9) знову несу до перекладача - на підпис;
10) несу у відділ міжнародних зв’язків, де ставлять печатку на перекладі; 
11) іду на пошту і то все відсилаю куди треба.
За моїм планом - два рази по півдня до обіду. Не багато. Але треба багато удачі, тому що:
* попри те, що деканат працює з 9-ї, методист буде з 11-ї;
* декан "десь вийшов";
* "у нас обід", "усі перекладачі на конференції", "сьогодні ж п’ятниця";
* принтер не працює;
* приходьте завтра.
Я добра душа, я все розумію, усі ці перешкоди можна віднести до форс-мажору. Можна було б, але я даю гарантію, що спрацює хоча б одна. І то добре, якщо тільки одна. Форс-мажори трапляються таки трохи рідше.
Колись читала, як люди оформляють документи важливіші: дитячий закордонний паспорт, наприклад. Знаю, там узагалі мозок виносять - вперед ногами. Колись же і мені доведеться... Я вже собі не заздрю.

четвер, 1 березня 2012 р.

Ромашка українського кіно: той-не-той-ТОЙ!

От нарешті і у мене дійшли руки до написання відгуку до фільму. Не те щоб мені дуже хотілося це робити - я вже стільки бачила і відгуків, і рецензій, і критики, що сама відчуваю: що б я не написала, це вже буде баян. Ну і нехай. Хочеться мені.                                                                                                                              
На фільм навмисне пішла у кіно, причому то було "аааа, завтра прокат закінчується!!" Можна було почекати місяць - і подивитись його вдома, або півроку - і по телевізору. Але є фільми, які конче треба дивитись на великому екрані. І чуйка на них, як і взагалі, хороша. І це був другий фільм за три роки, заради якого я пішла в кіно.                                      
Про усілякі там передумови того, чому фільм мені сподобався, вже написано, ну хоча б Оксаною Забужко на сайті Радіо Свободи. Сподобалось, що фільм про страшні речі - не страшний, що фільм про півжиття - не затягнутий, що фільм про кохання - не вульгарний, що фільм про справедливі пошук і помсту - не кривавий, і що взагалі фільм, з якого можна було зробити суто голівудський бойовик - НЕ бойовик. Оце останнє тішить найдужче, хоча усвідомлення цього неосмисленого вдоволення прийшло не саме, наштовхнула стаття Михайла Бриниха. Після перегляду почуття були змішані, відчуття - щонайменше дивні. "Як так?" Фільм незвичний, але не вражає новаторством (зрозумійте правильно, вражає, але не тим, і не вганяє в ступор від своєї модерновості), фільм новий, але справляє враження чогось добре забутого старого, балансує на грані усіх жанрів і так вправно затушовує усі мої звинувачення у неточностях, які там щось трохи виникали. "Як так?!" Я, яра прихильниця української мови в усьому, на чому з’являється ярличок "українське", сприйняла переважання російської, як-то кажуть, без скрипу. Просто озвучила цей факт, і все. Здивувала саму себе. Тільки трошки погарчала не помилки у субтитрах (навіть і не помилки, але не люблю, коли не рахуються з елементарними правилами набору). 
                                                                                                                                                              Як сказав Юрко, і я повністю погоджуюсь з думкою, "людиська настільки звикли до шаблонних американських фільмів, що просто не сприймають чогось іншого". Це стосувалось закидів на різних форумах типу "щось не так з часом, каша якась", "що то за уроки мови у першу шлюбну ніч" і тому подібне. Щодо часу, ви ж зрозуміли згодом, що за чим? От і добре. А те, як Іван вчить Любу казати слова "вуста" і "перса", у мене викликало просто хвилю ніжності у серці. Це чудова сцена, просто дивовижно чудова. 

Сподобалось також, як показали божевілля Степана. М’яко, по-трошку, - і потім просто викинули його у вікно. Розумієте, якби було все по-іноземному, Іван би повернувся додому і у фінальній сцені, здійснивши помсту, тримав би його скальп. І не залишилося б те позитивне ставлення до нього як до Героя, яке залишилось.                                                                                                                   
Багато сцен... Вдалим словом кажучи, потішні. Коли на обличчі посмішка зовсім трошки ширша, ніж у Мони Лізи. І це теж, скажу я вам, чудово. По-доброму так. 
Свого часу дивилась "Фучжоу" - одіозний такий фільм. Ото був фільм вражаючий. Хоча теж дуже наш, дуже український, але інакшого роду - містичного, трагічного. І гумористичного. Раджу подивитись і додати у свій словник фразу "За що я тобі доляри плачу?! Кетч гім!" й інші. Не знаю, чим цей фільм людям був не до вподоби.               
Отаке-то. І знаєте, у Юрія Іллєнка сценаріїв - цілий міх. А ще скільки міхів на полицях інших авторів. У мене вже аж руки чешуться купити квиток у кіно на наступний український фільм.
Гайда зі мною!

Про тупощі людського життя. Ні, пробачте, смерті

Справедливості хочеться завжди. Нерівність теж справедлива, якщо у неї достатньо підстав. Нерівність у житті - всюди. У смерті - також. Несправедлива нерівність - це коли людина проминає не своєю смертю.
Неприродна людська смерть може бути двох видів: тупа і ще тупіша. Тупо, коли людина помирає під час пожежі, бо забула загасити цигарку. Коли людина помирає через власну тупість, вона стає номінантом на премію Дарвіна. Інша річ, коли тупить не той, хто розплачується життям. Це   образливо. Образливо, коли з великої сім’ї виживає тільки мати. Образливо, коли людина гине, бо потрапляє не у той час не в те місце. Образливо, коли людина гине через чиюсь корисливість. Особливо образливо, коли людина гине через чиюсь бездарність, неспроможність, небажання відповідати за свої помилки, через чистої води ідіотизм. Хочеться проклясти цю нерівність, через яку винайдений людьми гуманізм у когось є, а у когось - немає.
Цікаво, як далі піде еволюція? Гуманізм наврядчи буде підхоплено природним відбором, він же ж йому не сприяє. Ех, відмовитися б від усього і просто й звично їсти банани в лісі... Бананом убити важче.