неділя, 29 квітня 2012 р.

For never was a story of more woe...

Ну от, іще одна вистава не обійшлася без такого вдячно-не-вдячного глядача як я :) Театр імені Івана Франка, "Ромео і Джульєта".

А який сенс ходити на нові вистави, не читавши п’єси? Так же не можна порівняти і аргументувати потім своє фе, якщо таке буде. А от Рома і Юля цілком підходять.

До речі, то неспроста написалося Рома і Юля, бо п’єсу таки модернізували не по-дитячому. Мінімум реквізитів - зрештою, іншого я і не очікую від сучасного театру, - досить оригінальна манера (вона звична для цього театру? схоже на те) побудови сцен (особливо знайомство Ромео і Джульєти: вони качаються по підлозі, а мені й нічого, ніби то Шекспірове), музика... О, клубна така музичка:) Звісно, я бачу у тому підтекст - трагедія трагедією, але є персонажі, яким вона по боку, та й Верона далі живе своїм життям, - не для трилеру ж підбирали музику, справді. Але так одразу - ну клубнячок.

Джульєта симпатична. Справді :)

середа, 25 квітня 2012 р.

Ужгород і ми: будемо знайомі

На вихідних мала зашибезну поїздку до Ужгорода. Дякую Юркові за ідею і компанію, а Крістофу - за екскурсію і витрачений час :)

З часом ми вгадали як має бути: після свят, перед святами і якраз на час цвітіння ужгородських сакур. Та ще й магнолій на додачу. Прогулялися по місту, наробили купу фотографій (сотень зо три щонайменше), полизькали цукерку з топленого цукру а-ля "згадай дитинство", послухали на мосту гітарних іспанських мотивів, дивились у воду з правильного боку моста (ну не дарма ж ми читали Зюскінда ;)), засвідчили повагу ужгородцям, що доглядають за квітучими балконами, прогулялись Студентською набережною, оцінили Дует, віддали належне Ужгородському маяку... Та що ми тільки не робили :)

Як і про кожне місто, про Ужгород можу сказати багато хорошого: місто не дуже й велике, як на обласний центр, але не справляє враження відсталості; широкі зелені клюмби між тротуаром і дорогою; багато старої бруківки (ну, подобається вона мені); багато квітучих дерев, тих же сакур, магнолій, яблунь - чудо просто, коли цвітуть; багато гумору в рекламі. Не сподобалось хіба одне: таких розбитих тротуарів я ще не бачила. Ну справді, жяхи просто. Лишається сподіватись, що то не назовсім :) І що містом поширяться історичні вивіски, як і заплановано.

Враження надзвичайні, свято вдалося на славу. А ще Ужгород, так би мовити, подарував Юркові картку Локалю, що дуже тішить, бо я теж до того причетна ;)

Сподіваюсь, спроможусь оформити фотозвіт. Бажаю собі натхнення

четвер, 19 квітня 2012 р.

Як я усією студентською душею образилась на Яника

Як же я все-таки відстаю від життя... Постійно натикаюсь на статті новин за 2010-2011, про які не знаю і які мене шокують. 

Учора вибісило, яка в неті інформація про освіту нашого улюбленого президента. Почалося з дріб’язкового зауваження однокурсниці: "А ви знаєте, що наш Проффесор таки насправді професор?" Хм, подумала я, знову побрехеньки, треба перевірити. На УкрВікі такого нема. І взагалі, я потім втішилась, що не підводить улюблена енциклопедія, відвертих дурощів не пише.                                                                                            
Зате вони починаються на РусВікі. Переходжу за посиланнями в примітках: те, що про доктора економічних наук - "Страница, которую Вы запросили не найдена", ті, що про професора працюють. РіаНовості пише: "действительный член Академии экономических наук Украины, руководитель Донецкого научного центра Национальной академии наук Украины (НАН), член Президиума НАН",та ще й "академик Калифорнийской международной академии наук, образования, индустрии и искусств, член-корреспондент Транспортной академии Украины". Оця друга частинка відвертий гон, бо Каліфорнійської міжнародної академії наук не існує в природі (хоча про членство в ній Яник писав власноруч в автобіографії кандидата в президенти), а про ТАУ важко сказати, бо на її сайті немає списку академіків. Першу ж частинку підтверджує навіть Урядовий портал: Віктор Янукович - біографічна довідка. Але ж, любі друзі, НАН не в курсі ні про такого члена президії, ні про такого керівника ДНЦ НАНУ (правда, там зовсім нема про директора, але є на сайті who-is-who, і там прізвище директора з 2001 року крапаль інше). Академія економічних наук взагалі не дається знати.                                                                                                                                                                 
Зрештою, виявилось, що я роблю даремну роботу, бо є гарненька стаття Шлях проффесора на Українській правді (виявляється, її статті-розвідки можна читати, гарно пишуть, якщо правда). Там і про неіснуючу кафедру, якої Яник є доцент, і все інше - просто прочитайте, щоб я не переповідала.                                                                                                                                                                
Що мають по закону робити з людьми, які подають про себе неправдиву інформацію як кандидат у президенти, а потім і президент України, га? Так зачесались руки накатати позов до суду за брехню привселюдну, та ще й таку наглу! Але ж я би мала мати всі оригінали і купу довідок... Ех... Журналістська то робота, вони мають більше прав вимагати документи.                                                                                                                                                                 
Але чесно скажу, якби президент був слюсарем, було б не так образливо. Тоді б не виникало питання, як професор може плутати Буковель і Буковину і як д.е.н. може не знати, що таке сальдо зовнішньої торгівлі. Маєш статус - відповідай йому.                                                                                                                                                                
PS. РусВікі ще й внесла Яника у список почесних професорів МГУ, пославшись на одні новини, проігнорувавши інші новини, не поцікавившись думкою самого університету, сайт якого, до речі, подає лише інформацію про заслужених професорів. Ще одна ідіотія.                                                                                                                                                                
PPS. Але ж я зла... >:-[

вівторок, 17 квітня 2012 р.

Шматочок котроїсь із львівських пригод

Пригадую, як мене таки здивувала та історія.
Треба було нам удвох переночувати у Львові. Обидвоє приїжджі, з купою знайомих львів’ян, більшість з яких, однак, – інтернет-товариші (а особисто я іще не досить визначилась, що робити з такими знайомими: чи то одразу переводити їх у категорію друзів, чи то ні, бо в пам’яті сидить приказка про пуд солі, який із другом конче треба з’їсти). Натомість нам раптом щастить, і є-таки місце ночівлі. Але ж як: своєму товаришу віддати ключа від товаришевої оселі, і сказати так не тихо й не голосно: "та вам ключ і не знадобиться, бо там двері не закриваються в принципі, а щоб не заходили зайві, зробите так і так". І знаєте, оця неголосна фраза викликала в мені цілу бурю емоцій, якось одразу то все перенеслось на кілька рівнів вище, і захотілось повірити, що якщо є такі міста, місця і люди у них, що не бояться вірити майже не знайомим людям, то у нас є майбутнє.
І неабияке, а нічогеньке таке.

Про Львів і його амплуа


Василь Расевич, "Львів націоналістичний?" // Leopolis multiplex.

Цікаво було почитати цю роботу, правда. На відміну від деяких інших текстів у збірці від захід.нет, ця розвідка мені сподобалась. Без води, з розкриттям своєї думки – честь і хвала автору. До того ж, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось брався пояснювати, то чому ж Львів таки зараз націоналістична столиця країни, хоча підґрунтя під тим не так і багато. Самій було цікаво, але не настільки, щоб заглиблюватись, просто був якийсь дисонанс між прочитаним і побаченим.                                                                                                                         

А уявляю, який дисонанс був у тих моїх російськомовних знайомих, які свого часу поїхали до Львова вперше. Це ж так страшно: там заведуть не туди, куди треба, покинуть в темряві серед ночі, зневажливими поглядами різатимуть і труїтимуть, як тільки почують російську мову. Це смішно, але люди насправді цього бояться, хто бував на форумах, той бачив. Я розумію, чому це антимоскальське амплуа підтримується, і то дуже ретельно. Це весело. Так-так, насемперед все це тому, що це – весело. Я суджу по собі, звісно ж, бо належу до тієї ж вікової групи, яка найактивніше розповідає анекдоти про москалів.

Але скидається на те, що весь оцей процес просто-на-просто проходить повз власне жителів Львова – не молодь же становить абсолютну більшість населення, правда ж? Проходить повз, бо мешканці, хоч і не підтримують, але й не намагаються руйнувати той образ. Бо львів’яни не фест як відрізняються від решти українців, я вам скажу. Хіба підприємливіші, цього, зрештою, досить, щоб пишатися собою. І чому тільки вони пишаються в душі тихенько одним, а розповідають комусь – інше?..                                          
                                   
Знаєте, мені просто не подобається, що оті перелякані москалики, що збираються до Львова, файно розучуючи фрази українською, щоб без акценту, повертаючись потім плюють на землю і знічев’я так, з легким нальотом власної важливості і презирства до тих, хто обманював, кажуть: "Та що там у тому Львові, брехня це все! За російську ніхто не скаже, а ще піддакнуть і обслужать ліпше ніж деінде".                                                          

Отак-то, а скажіть-но, ви цього хотіли? Я – ні. Але ж я і не зі Львова :(

пʼятниця, 13 квітня 2012 р.

Герої-не-герої... Як це все складно

Учора читала статтю на Українській Правді. Вона, як виявилось не нова, річної давності, але мені було цікаво. Значить, мова про звання Героя України.             

З двох з половиною сотень прізвищ я упізнала ...раз, два, три,.. п’ять. Може, навіть десять. Моя особа — не середньостатистична, бо будь-хто з моїх знайомих новинами цікавиться разів у 4 більше, ніж я. Але все одно, подивилась я на себе і подумала — це ж що у нас за герої такі, про яких народ не знає? Непорядок, товариші, непорядок. Але з них половина — начальники, а я такими і не цікавлюсь. Якою такою героїчною працею вони заслужили своє звання, не знаю, судити не можу.                                  

Хоча сама нагорода викликає у мене сумніви. Як можна визначити, герой він чи ні? Хто би то мав вирішувати? Я твердо переконана, що таке має вирішувати лише час. Час — і нащадки тих, кому ця героїчна особа допомогла за своє життя. Добро ж не забувається, адже так? Скільки є людей, яким батьки дали ім’я того, кому вдячні за життя або щастя? Повно. От вони б і мали вирішити, герой чи ні. Але не зараз — потім.                                                                              

Я б залишила хіба нагороду за героїчний вчинок. Тут і визначати легше: героїчний вчинок зазвичай тому героїчний, що виділяється своєю правильністю на фоні чужої — не діяльності — бездіяльності. Можна мені і заперечити. Хто дивиться "Доктора Хауса", той пам’ятає серію про чолов’ягу, який врятував когось там, хто впав під поїзд метро. Хаус виявив, що той сплеск героїзму нічого не вартий, бо чолов’яга був хворий на вітрянку, і то йому щось в голову вдарило. Можна цитувати Хауса. Але я не згодна, бо він цинік, а я — ні.                                                                             

Герої-не-герої... Це все, знаєте, досить складно. Сперечатись, чи треба давати звання героя не громадянам України або чи забирати звання у того, кому його вже присвоїли, це якось ...малодушно. Треба бути героями, творити героїв. Гірко, звісно, визнавати, що героями можна стати де? — на війні, але зараз і є війна. Така або інакша.

вівторок, 10 квітня 2012 р.

Хороша думка приходить опісля, або Про школу, універ і щось там ще

Исполняеться впервые. Мной (с) 

Сьогодні мене знайомий розпитував про університет. Чоловік з Росії, науковець, але з нашими реаліями не знайомий, тому й були питання "а як тобі викладання?", "чи є у вас видатні науковці", "які ваші наукові інтереси?" і т.п. Опісля того, і під впливом курсової, необхідність написання якої висить наді мною Дамокловим мечем, задумалась: а що ж таки можна змінити? Казати, що університетська освіта  гімно і все одно потім на роботі доведеться перевчатись, нечемно, якщо нема чого запропонувати. Але ідея з’явилась.

Чому малій дитині спершу пояснюють, треба бігати, щоб вирости сильним, як тато, а що таке м’язи, тонус, втома і понадвідновлення, розповідається вже в підручнику за 8 чи-то 9 клас? Бо треба спершу дати мотив, пояснити на прикладі з життя, а вже потім, з підвищенням рівня розвитку (і, відповідно, можливостей сприйняття все складнішої і складнішої інформації)  розповідати про наукові причини, передумови і фактори. Так от. Чому оцей принцип спершу життєве, потім наукове  не є основним принципом освіти в Україні?

Спершу в школі треба пояснювати те, що згодиться в домашніх клопотах, допомозі мамі і тату, викаблучуванню перед друзями, перших рішеннях, що купити і як зробити. Мені колись наш фізик давав почитати якусь "фізику для чайників", де процес розширення тіл від нагрівання описувався таким експериментом: треба покласти сусіда ногами до вогню, прив’язати, щоб не рухався; коли вогонь почне йому пекти, він почне рухатись в напрямку від вогню, але оскільки ноги прив’язані, то він буде просто витягуватись. Приклад ідіотичний, бо неправильний, але це десь приблизно те, що я маю на увазі. 

Навіщо у школі диференціали і чому на практичне застосування вивченого нам вчителька відвела один урок на рік? Теорема Піфагора потрібна, щоб знати, на яку відстань від будинку такої-то висоти поставити драбину такої-то довжини, щоб вона дістала прямісінько до стріхи і такі приклади можна і треба наводити до всього у шкільній програмі. А якщо не наводяться значить викинути його зі шкільної програми на помиї.

Шкільна освіта має бути практична, во. І, боже мій, зробили б нарешті зі шкільного ОБЖ щось нормальне! А то всю дорогу розповідають одне й те ж. "У натовпі треба поводитись так-то й так-то..." Взяти б конкретний приклад рок-концерт або мітинг. Більше того, сходити з дітьми на рок-концерт або мітинг, і на місці повторити з ними, де треба стояти і як рухатись, щоб тебе не затоптало стадо, яке хоче в туалет.

Далі, університет. Людина, яка пройшла практичну школу, вже буде знати, хоче вона наукової освіти чи практичної. Про те, як там у технікумах, розповідати не буду, бо не знаю, але для того, хто вибрав би універ, можна.

"Задача університету навчити студента вчитися," так нам сказав котрийсь викладач. Згодна, але я б не поширювала це на всі 4 роки, бо ж ми таки не барани. Значить, так.                                                                                                                                                                            
1 курс можна віддати усіляким загальним дисциплінам, які просто необхідні, щоб жити в громадянському суспільстві: психологія, соціологія, правознавство, політологія, історія України, українська мова (і на перших же парах вчити не її походження чи щось там ще, а те, як пишеться доповідь, як оформити виступ, щоб тебе слухали, які вимоги до оформлення письмових робіт рефератів і т.п.). Філософію можна закинути десь далі, в 17 років вона якось не дуже полізе в голову у тому вигляді, в якому вона подається. (Тут іще інші пропозиції виникають, я б давала старшокласникам читати Ніцше, принаймні вижимки, бо то така страшенно мотиваційна штука, що й ну. Але не про те зараз).

На 2-му курсі можна давати предмети загальні і обов’язкові для всіх на факультеті. Ну наприклад, ми, географи, усі вчимо ландшафтознавство, фізичну географію України, материків, екологію, топографію, геологію, геоморфологію, метеорологію, гідрологію і т.д. всі отакі загальні предмети. То ще окрема розмови чи всі з них потрібні і як кожен із них повинен викладатись. Тут же треба б давати загальні методи наукових досліджень ще до того, як студент сам буде щось досліджувати, а розбирати їх можна на якомусь загальному гіпотетичному (але не ідіотичному) прикладі. 
Протягом всього другого курсу за такою схемою усім студентам викладають майже усі викладачі усіх кафедр. Вони мали б привертати увагу до своїх предметів, зацікавлювати, агітувати, щоб студент визначився, що із запропонованого йому подобається більше за все. Тоді після другого курсу можна вибрати те, що б хотілось вивчати, а за цими бажаннями формуються групи за спеціалізаціями.                                                         
І тут уже 3-4 курс навала спецкурсів, всілякі там геополітики, політичні географії, теорії світосистем, мережеві суспільства і все інше, що для мене на другому курсі здавалося просто висмоктаним з пальця, а на четвертому набуває ясних обрисів.                                                         
Ось... Тут уже вам і бажання займатись науковою роботою буде, і якісні курсові роботи і все інше. Я, звісно, ідеалізую, враховуючи не все, що можна би врахувати, а основне наш ринок праці. Зараз роботодавці вимагають від усіх вищу освіту, бо тільки дипломовані прибиральниці мають право прибирати в банках, якими керують колишні технарі. Розумієте, це тупо, від такого ставлення ми прийшли до відрази в народі до слів "вища освіта" взагалі, бо вона або купується, або прошарюється, а дипломи ні про що не свідчать.                                                                                                                                                                         
Я хотіла написати у назві цього посту щось про систему освіти, бо так би усі зрозуміли, про що піде мова. Але оці гнилі універи роблять із нас людей, які не зрозуміють потім, що те, про що я писала, це не про систему освіти, має вживатись інший термін. Який? Почитайте. Зрештою, університет мав би навчити вас вчитися.

пʼятниця, 6 квітня 2012 р.

Не все так є, як про те говорять

Як усе-таки можна перекрутити дійсність...                                                          

Ну та це ви й самі знаєте.                                                                                      

1) Журналіст може з хорошої новини зробити погану і навпаки. Обрізати або затушувати фото, процитувати фразу, вирвану з контексту і т.д. Заголовок "співачка розповіла про пластичну операцію", а в тексті "так-от, сказала співачка, що вона пластики не робила", наприклад.                             

2) Начальник, коли йому вигідно. Коли мій батько стояв у черзі на квартиру, йому сказали, що треба вперед пропустити якогось прапорщика, тому що (і тут пальцем тикається в закон) "особи офіцерського складу отримують житло у першу чергу", а те, що далі в цитаті іде "крім випадків таких-то" - то не про хлопський розум.          

3) Підгребти під ідеологію. Ніцше не був фашистом і не писав про фашизм. Те, що там у Жаданні влади вичитав Гітлер, тільки другого і стосується. Натомість Ніцше охрестили фашистським філософом. Гірко.                        

4) Просто зіпсований телефон без поганих намірів. Або ще тупість, яка не розуміє, що таке нюанси і деталі. Дарвін був людиною релігійною. Він не міг собі дозволити написати, що "людина пішла від мавпи". В оригіналі говорилося, якщо не помиляюсь, про спорідненість, не більше. Але перша фраза якось ...одіозніша чи що.    

5) etc.                                                                                     

Та так і виходить. Дезінформації більше, ніж фактажу.
"Хто винен і що робити?"...

вівторок, 3 квітня 2012 р.

Маленьке "але" після вистави

Коли на лекціях проходили тему "географія послуг", говорили про ієрархію центрів їх надання - чим більше місто за населенням, чим більша у нього територія впливу, чим вищий ранг, та й, зрештою, імідж серед народу, тим різноманітніші, вишуканіші, елітніші послуги у ньому можна отримати. Ну себто, Хосе Карерас у Зачепилівку приїжджати не буде. Викладачка кілька разів наголосила: студенти, задумайтесь, ви живете в столиці, міста вищого рангу в Україні нема; ви скористались можливістю отримати елітні послуги? Звісно, для когось це нічний клуб або якась модернова виставка. Ми ж учора ходили в театр.                             

Не думаю, що мені хочеться переповідати увесь сюжет "Цинічної комедії". Піднімалась проблема вибору у ситуації, коли можна врятувати життя рідної людини, зробивши те,  на  що ти ніколи не наважишся, та і інші такі невеселі питання. Мені було цікаво, бо я й сама часом задумувалась, що б зробила я в такому разі. Але трагічна історія переривалась веселими моментами, і от про це мені хотілося б написати.                                                      
Сцена така: п’яні в’язні разом з помічником ката п’ють сивуху (чи що там у пустих пляшках). І горлапанять похабних пісеньок. Залу, вочевидь і судячи зі сміху, ця частина найбільше сподобалась - пісенька була коротка, але відверта. Але знаєте що? Мені якось не смішно. Зважаючи на те, що то просто вставна сцена, яка має трохи косе  відношення до фабули, ну, не оцінила я її. Я не збираюсь моралізувати і говорити "до чого опустилось мистецтво", я розумію, що це один зі способів привабити глядача - дати йому те, чого він не сподівається, але хоче побачити. Кінець кінцем, це цинічна комедія, і треба ж було якось наглядно пояснити, наскільки насправді глибоко тонуть у своїх гріхах жителі країни. Але особисто я ішла в театр не по це. З усіх боків демонстрованої цинічності мені вистачає і на вулиці, і в розмовах людей, скрізь. Можна з легкістю вгадати той рівень грішності на сцені, бо він такий же, як і за вікном. То на біса мені то ще раз нагадувати? Я знаю, яких пісеньок співали/співають такі люди у таких обставинах. І сумніваюсь, що хтось у партері був не в курсі. Навіщо? Я проти такого на сцені театру.                                    

Але це, мабуть, так прийнято. Була-м колись і в іншому театрі - інша вистава, інша мова, інші актори, інших рівень цинічності, але - те ж саме. Маленька вставочка про те, яким же ремеслом чоловік мав би заробляти собі на життя, приходячи у гості до одинокої вдови. Навіщо це? Полоскотати нерви, нагадати, що і в ті далекі часи люди не були ідеальними? Я знаю, знаю це і без вас. І невже хтось іще про це не здогадався? Ех...                                                             

Знаю, чим тут можна заперечити. "Ти хочеш зробити, як католики, що повідбивали чоловічим статуям фалоси, бо це нечемно; але ж без цієї деталі вони нереалістичні". Знаю таке. І може, я не зовсім хороший знавець статуй. Але все одно проти. Так уже є. 

понеділок, 2 квітня 2012 р.

Про я і ми, або давайте напишемо Конвенцію Про обов’язки людини

Ми тепер усі такі індивідуальні, такі особистості, такі унікальні екземпляри, кожного з нас треба берегти як зіницю ока. Кожен має право на розвиток, кожен має право робити, що йому захочеться, кожен має право... Зрештою, є Конвенція Про права людини, можна почитати.                                             

Індивідуалісти. Але ж пишуть: "людина - істота соціальна" у підручнику з ...та любому з них. Це значить, що є колектив, а у ньому зазвичай крім прав є ще й обов’язки.                                                                                                            

Чому досі немає Конвенції Про обов’язки людини? Ну так, для того є кодекси, кримінальний, наприклад. Але от що мене цікавить. За біблійною традицією бог дав людям 10 заповідей і заповідав виконувати обов’язки, так же? Не конвенцію ж давав бог, а кодекс. І з тих статей, що у ньому є, дві про те, що треба робити, а 8 - про те, чого робити не можна. Це роби, а цього не роби, бо буде тобі кара - непрощення. Зараз у людей якось навпаки: кара може бути така і така, догана, штраф, ув’язнення, смерть, і коли винний під слідством, він думає про те, що ж у цій лотереї йому дістанеться. Або якщо ще не судять, то просто сподівається, що доганою обійдеться. Чи багато думають у камері, що не треба було того робити? Я не знаю, ніколи з тим не стикалась, але думаю, в першу чергу мислять все-таки про кару, а не про те, за що її дають. Якби кара була одна, думати про те, чи зменшить її суддя, чи ні і чи пронесе з карою взагалі, чи ні, не доводилось би. Певне, думалося б більше про те, чи варто ту штуку взагалі робити                                                                                                            

Бог - певною мірою, уособлення колективу (перед ним усі рівні, усі в ньому зустрінуться і т.п.). Страх, що він не пробачить, що колектив не пробачить, колись був достатньо сильним, щоб не чинити неправильно. Хм, мабуть-таки непогана модель правосуддя: список злочинів, одна кара, відчуження. Тепер ми усі індивідуалісти, нам до спини колектив і усі його уособлення, що дуже часто корисно для кожного з нас, а от для усіх разом - не дуже.                    

Я собі думала, як краще скомбінувати особисті права і обов’язки з колективними правами і обов’язками. Якщо тільки перші і другі, як зараз, то вмикаються схеми "моя хата скраю", "що загальне, те нічиє" і тому подібне. Якщо тільки треті і четверті, то колектив стає обмеженою сірою масою, яка не розвивається, і вмикаються схеми "сиди і не висовуйся", "крок вліво, крок вправо - розстріл". Колективні права +  особисті  обов’язки = ідіотизм, залишається варіант навпаки. То може таки варто написати Конвенцію Про обов’язки людини перед колективом? "Кожна людина зобов’язана працювати на користь суспільства, кожна людина зобов’язана слідкувати за чистотою", ну щось таке. Я, звісно, не про те, щоб кожен тиждень під звіт переводити через дорогу 1,0 шт. бабусь, але ...загалом, кожного ранку прибирати свою персональну планету, як Маленький Принц.

Я утопістка. По-перше, тому що мені хочеться утопію, по-друге, бо мені хочеться утопити усіх тих, хто вважає, що після нього - хоч потоп, і можна красти, смітити, вбивати щось і когось, бо життя все одно колись закінчиться, а після смерті не може бути кари. Я не релігійна, я теж думаю, що після смерті кари не буде, бо не буде взагалі нічого. Але людина - істота соціальна, у неї є нащадки. Чого б не стати трошки меншими йолопами, ніж ми є зараз, і просто залишити усе так, як було, а не "після мене - хоч трава не рости"? В усього є межі.                                               

PS. Це так, ранкове. Ось до чого можуть довести людину на зразок мене, дурепи, які вважають, що за собою не треба прибирати.