четвер, 10 травня 2012 р.

*тут мала бути свічка*

Знаєте, що приносить із собою смерть друга? Краще не знати.
За всіх не розписуватимусь, усі пережили її тоді по різному.

Спершу досить довго ти не віриш вухам. Мозок відгороджується, душа плюється "Та що ви оце заливаєте!" Настрій із розряду "піду поїм". Потім розбиває шок. Тут уже ні їсти, ні рухатись, ні думати. Кожен рух давить на совість, бо друг уже не рухається. У такому стані два дні, вимушено роблячи усе, що потрібно за розкладом. За два дні шок трохи м’якне, як гума на сонці, і уже тягнеться. Можна про щось говорити з друзями, хоча страшно ніяково – за все. Як не дивно, коли підійшли до будинку, пам’ятаю, майже весь шок перетік у ніяковість.

А тоді я побачила наші кубки. Чемно стояли на тумбі, оперезані медалями зі стрічками. Наша гордість, наша спільна праця, наші плани, наше все. Його гордість, його праця, його плани. Як символ усього його майбутнього. І тут до мене дійшло.

Це трохи схоже на те, як вологість у повітрі перед дощем різко змінюється на воду на щоках, коли дощ хлеще по них батогом.

Я не знаю, що трапилось. Я знаю любов до життя. Пам’ятаю довіру і повагу до себе, пам’ятаю ентузіазм і оптимізм. Чим ще я можу віддячувати, як не цим же?

Певною мірою, писати про це зараз – блюзнірство. Але я не навмисне. Просто хочеться виписати. Засвідчити. Як ніби написане пером і досі не вирубати топором (забудьте, що існує Del). Я не хочу іти туди. Там, серед хрестів, нікого немає. Нікого. Пам’ять тут, у думках, словах, не ображайтесь, якщо когось це зачіпає. Просто мені це потрібно.

Через ці 4 роки відчуття інакші. Спогади ніби самі затирають свої гострі кути. Вони були трохи затерті ще того року, але зараз це якось відчутніше. А ще, а ще з’явився інший відтінок гіркоти. Ці чотири роки не просто відрізок часу, але період. Епоха. Завершений шмат життя. Те, що без друга у тебе минула ціла епоха, гнітить якось по-новому.

Я дуже сподіваюсь, що це не звучить банально. Бо суть не в тому зараз, щоб "описувати страшну утрату і віддавати дань," чи як там іще кажуть на церемонії. Всього лиш сказати собі, що цей сьогоднішній сум означає пам’ять. Всього лиш сказати другові подумки в нікуди: "Ех... Ти знаєш, а з тобою зараз було б краще"

1 коментар: