неділю, 27 травня 2012 р.

Отар Довженко "Квітослава"

Ти ба, вона мені ще й сподобалась. Щоправда, попередня книжка, яку я взяла до рук, виявилась збіркою напівтрилеристичних есей, що мені не до душі. Квітослава ж - така проста, така дивна, з отим тонким почуттям гумору у міжабзацних рядках, яке виникає, коли описуєш дійсність.
Хоча звідки мені знати, коли вона там виникає? Я ж то нічого не писала.

Повість коротка і довго водночас: 70 сторінок і 20 років життя, без зайвої деталізації і нагнітання пристрастей - хоча фабула це б дозволила. Завжди ставлюся з повагою до авторів, які нехтують  тим, що дозволяє їм зробити з оповіді той фактаж, на якому вона будується - так було, скажімо, із Тим, хто Пройшов Крізь Вогонь.

Інколи виникала думка "Отаре, я розтягну її на цитати". Інколи чудувалась із того, як автор недописує дещо, цілком довіряючи читачевій, себто заочно - моїй, уяві, і одразу ж виникала притлумлена гордість із того, що я виправдовую авторову довіру, хоча гордитись-то особливо й нема із чого.

Насамкінець задалась питанням: якщо фінал ось такий, яким він є, то до чого був той дивний вступ? Коли ж нарешті дійшло (я, принаймні, плекаю надію на те, що правильно дійшло), то посміхнуло. Таки й правда: а) кожен судить про людей в міру своєї розпущеності, б) не варто шукати чорну кішку у темній кімнаті, якщо її там немає, в) не суди, та й несудима будеш. Хоча насправді цей висновок не стосується тексту, бо більше, я навіть упевнена, що здивувала б ним автора. Але то не до повісті, а лишень до однієї думки.

А якщо загалом... От і чудово, що у Квітуні є щось попереду. Це тішить. Обожнюю оптимістичні речі, за якими немає фальші.

PS. Спершу писала це ручкою. Йойки, як же я звикла до клавіш!..  
*сором, здивування, "а у наш час..." і "вже мені ця молодь теперішня" разом, замішані на сміхові*

2 коментарі: