неділя, 6 січня 2013 р.

Олександр Стражний "Храм Афродіти"

Там було усе, що можна очікувати від роману: принадлива анотація, такий же епіграф і заголовки розділів, потішна іронічна зав'язка із купою жартів і кумедними персонажами, розвиток сюжету, що дозволяє вгадувати наступні кроки, але все-таки час від часу тиче дулю і веде у інший бік, зрештою, крім приватного життя персонажів у загальне мереживо вплетена велика політика і глибокі філософські думки, а насамкінець — ну як же без цього? — застереження: певне, не варто вірити книгам із бюстом на обкладинці. Що ж, мою вразливу читацьку уяву бентежить якраз останнє: тобто як це, не вірити? а якщо... то що ж це, ви насправді це пропонуєте?

Напис "лікар-психотерапевт" поруч із фото автора на четвертому форзаці змушує подумати, що справді один з персонажів — як не дивно, лікар — таки пропонує змінити свої уявлення. Про любов і мораль. Мовляв, мораль заковує нас і наші бажання, веде не в тому напрямку, не до кохання, а від нього. Мораль каже, що дружина є чоловіковою власністю. Але які почуття можуть бути до своєї власності, яка все одно нікуди не дінеться? І чого ж тоді кожного разу, як на цю власність хтось позариться, чоловіком опановують ревнощі?

— Ви любите свою машину?
— Люблю. Але не настільки, щоб з нею спати.
— Ви даєте ключі від вашої машини друзям, знайоми?
— Звичайно.
— Спокійно?
— Абсолютно.
— А якби вашу машину хтось украв? Що б ви відчули? Хотіли б розгепати злодію голову?
— Ну, припустимо...
— І знаєте чому? Лише тому, що він зазіхнув на вашу власність без вашого дозволу. Свою дружину ви теж вважали власністю, а вона, бачте, не спитала у вас дозволу.

Виходить так, що усе буде правильно, якщо мораль теперішню вивернути, дозволяти, говорити про це і тепе — і, як сказано в тексті, любити любов'ю не земною, а небесною.

Ні, з моїми уявленнями прийняти цього не можу. Надто вже близька до душі любов земна, не те щоби власницька, але ...одинарна. Ділитися? Нє-а.
Як собі хочете.

Немає коментарів:

Дописати коментар