понеділок, 24 червня 2013 р.

"На західному фронті без змін"

Хто ще не забув уроки зарубіжної літератури, той згадає, в якому класі нашої школи ми читали Ремарка. Ні, не так: нам задавали читати Ремарка. Бо он я, наприклад, так за нього і не взялась.

Навіть виправдання у мене є: я почитала біографію письменника і подумала, що якщо вже його твори писані на таку тему втрачене покоління, а покоління ж живе і змінюється з часом, то і читати їх треба усі і в хронологічному порядку. "Три товариші" зі шкільної програми мені б усю хронологію поламали, а читати усе, що було написано перед ними, я тоді була не готова.

Була і друга причина. І я і досі вважаю, що не можна читати якісь рецензії чи відгуки на книгу, її літературний огляд чи аналіз, чи як там, до того, як прочитаєш саму книгу. По-перше, будь-який відгук це чийсь суб’єктивізм, і про яку вже тоді власну думку йтиметься, якщо я буду під впливом чиєїсь? По-друге, знаючи, чим закінчуються "Три товариші", я не змогла їх розкрити була морально не готова читати книгу з таким фіналом. Надто вже звиклося тоді до казочок із хепі-ендами, а серйозна книга вимагає підготовки, моральної, і я не жартую.

У вівторок в селі мала пасти череду, то ж вибирала собі книгу до читання; без книги стояти коло річки, як чапля, кілька годин до обіду і кілька годин після було б занадто втомливо, та і просто трата часу. До моєї бібліотеки на горищі було не дістатись, а на тітчиному столі всуціль сучасні кримінальні романи, і тільки один Ремарк. Згадалось щось про нього із розмови з Христею. "Ех, зітхнула я про себе, Ремарк так Ремарк". Я вже й встигла забути, в якій часовій послідовності були його романи, якщо чесно. Але встигла і підзабути вичитані з підручників фінали, тому, мабуть, можна починати серію ремаркочитань :)

"На західному фронті без змін" мене здивувала. Що я читала на тему війни до того? "Чотири танкісти і собака", "Жага до життя", "І один у полі воїн" але то все вже про Другу світову, та ще й з іншого боку. А це якось... не так. Дуже близько до душі, майже щоденниково, з уривчастими реченнями, як і сама часом пишу, коли бракує слів до опису поточної події, яка бере за живе. Але й з, так би мовити, вставними фразами-забіганнями у майбутнє, які трохи так ...струшують чи що... під час читання. Ні-ні, я не рівняюсь, просто люблю, коли писане наближається до мене, але не тому, що автор хотів догодити читачеві (а догоджання в тексті чути одразу, нутром, як то кажуть), а просто через те, що і він теж людина. 

Гм. Кілька днів пройшло, а враження від книги вже перейшли від стану конкретних думок у несвідомі відчуття, тому пишу, і відчуваю, що допис не вдається. Було цікаво дізнаватись про солдатську рутину, про думки, про сприйняття війни зсередини. Посилилось нерозуміння війни як того, як можуть існувати заклики іти на війну, бо це, мовляв, твій патріотичний обов’язок як у "Пролозі" Боровика згадувалось про відправляння американських хлопців на війну у В’єтнамі. Ну і де там той обов’язок? 

"Ти, Тьядене, уперше сказав щось слушне. Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме." Ех. Від цього легко переходжу до свого патологічного нерозуміння усіляких дипломатичних ігор і ігор між людьми узагалі. Як би все могло бути просто, якби ми менше вигадували собі проблем...

І все-таки, читати було легше, ніж "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." Не той рівень відчаю. Коли дати людині глянути на одне горе вона жахнеться, але коли змусити подивитись на цілу безодню горя то відчуття затупляються. Це теж звідкись. Ніби й непогана властивість якщо серце переживатиме за всіх, то й розірветься, але через цю дурнувату властивість переживаєш усе менше й менше: адже горя так багато...

Немає коментарів:

Дописати коментар