неділя, 16 березня 2014 р.

...тільки чашка чаю

Отак дивлюсь пізно ввечері романтичний серіальчик, і думаю: скільки ж то різних речей зі мною в юнацтві не трапилось! На екрані щоразу вир емоцій, неправильні вчинки, нерозділені почуття, несправедливі судження, великі перемоги і великі поразки. Болісні пошуки свого кохання, часто раз за разом. Втрати, розчарування. Нагорода у вигляді безхмарного щастя кінець кінцем.

Ні, ви маєте з цим погодитись: кіношне відображення життя псує людей.

Їм здається, що все має бути саме так і лише так, як показують на екрані. А хіба так? Часто у житті все набагато печальніше, ніж у фільмі. Все те саме, тільки без перемог і нагород. Знаю це. 

Часто ще інакше: все те саме, але без виру емоцій. Живе собі дівчина, має благополучну сім'ю, друзів, спокійне життя, щось у голові, щось у серці. Захоплення, кохання, плани на майбутнє. Без ревнощів, трагедій, сварок, епічності. Загалом, без сюжету для фільму. Чи пасує це до мене? Ммм... І тут з'являється дурнувате відчуття, що чогось бракує. Дурнувате відчуття, що чогось бракує — до того, щоб було як так, на моніторі. Як в Nautilus'а: "Не выдержав счастья, позву ненастья". Ні-ні, що ви, навіть не збираюсь. Але відчуття дурнувате. Відкараскуюсь від нього, як можу.

Тим паче, що особисто в моєму житті дурнуватих вчинків і несправедливих суджень було вдосталь. Було навіть нерозділене почуття захоплення. Чого цілком мало би вистачати. Я писала вірші... Ніщо інше так не може прикрасити юність — кажу вам, ручаюсь. А ще я длубалась у собі, плакала, змушувала дорогих людей переживати за мене... Було.

Я інколи думаю... а чи справжніми були всі мої колишні переживання? Чи це я, чи це мої власні таргани у голові говорять, чи може це все оте дурнувате відчуття відсутності кіношності життя? Тааа, все-таки кіно до добра не доводить. Мається на увазі розважальне, не те, яке змушує думати. 


До речей, які змушують тебе думати, часто треба себе змушувати (о, каламбур detected). Недарма хтось казав, що освіта — це наруга над собою. Вихід,.. ні, розширення зони комфорту...


Хай там як танцюють у моїй голові серіальні таргани, серце радіє, що все було так, а не інакше. Я маю свої вірші, я маю про кого дивитися сни, моя перше кохання лишається моїм єдиним. Що може бути ліпше? 


Тільки чашка чаю під романтичну анімешку пізно ввечері. 

Жартую! :)


PS. А ось це я просто залишу тут


    Побачити себе в твоїх очах,
    Відчути власний трим в твоїх долонях,
    Своє ім’я читати на вустах
    І залишати дотики свої на скронях;
   
    Шукати правди в відблиску думок,
    Розгадувати невловимість ліній,
    Зробити ще один, ще ближче крок,
    Здмухнути зі щоки солодкий іній;
   
    Побачити себе в твоїх очах,

    Щосили берегти цю мить вразливу, 

    Тобі сказати просто у вуста:   
    Ти марення, ти світлий дар, ти — диво
   

        27.04.2008 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар