четвер, 12 листопада 2015 р.

За що я дозволяю собі не любити англійську

Дисклеймер, напевно, треба написати одразу. Я не перекладач за освітою. Час від часу я перекладаю інтерфейс/довідку/статті у Вікіпедії або ще на трьох чи більше платформах перекладу — просто так. Мені це просто подобається. 

Я, звісно, намагаюсь не лізти туди, де є терміни мені не відомі, хоч і не завжди виходить :) Це я — та людина, яка кнопку «Edit source» у Вікіпедії переклала як «Редагувати код», через що побільшало людей, які думають, що редагувати оцей самий код страшно, бо це код. Мене можна трошки посварити і сказати, як це назвати краще, я послухаю.

Так от, час від часу я згадую про любов до перекладання всяких штук, і знову сунусь де-небудь на translatewiki.net. Тут же спливають старі обр́ази і давнішні знесилення постають, як вчорашні.

«Пожалій мене — я ненавиджу слово application». Так почався останній приступ. Але я взагалі не знаю, що в англійській мові робить така кількість багатозначних слів! В англійців! які мають окремі слова на купу різних дрібниць, які мають цілком розрізнябельні слова upload і download, але не мають розрізнябельних слів на application — і application! Рррр. Бісові англофони.

А ще я не люблю слово feature з тої ж причини. 

Issue — невідомо [одразу], чи вони про проблему говорять, чи про наворот. Певно, й самі не знають, про що говорять, а мені тут думай над перекладом. Ууу, бісові англофони. Повбивав би (с)

Про review я взагалі мовчу! дуже голосно мовчу!! Просто у справах вікімедійних є revision як «версія сторінки», є reviewer як «патрульний», є reviewing як «вичитка» (тепер уже «перевірка») сторінок перекладу — а ще ж є review як «огляд» чи «ревю» і декілька інших способів перекладу. 

Треба робити переклади регулярніше, інакше я закипаю, коли знову нараз усвідомлюю всю цю ***, від якої встигла відвикнути.

Але як тут заспокоїшся, коли в наступному юніті — dashboard, котору я теж не люблю, бо потім не відомо, як відрізнити від bar чи workboard, чи чогось іще, що все одно «панель»!

(До речі, туди ж — слово unit).

Mass/bulk/batch edits — правда, одне й те ж?

Мені подобається, коли іноземному слову є гарний відповідник моєю мовою. Тож я дуже довго мудрувала над словами outreach і token у певних контекстах, щоб вписати слова, які потішать мені око. Що ж, врешті там «аутріч» і «токен», з чим я уже змирилась. Але з чим змиритись не можу — це зі словами на зразок «кейлоггер»: транскрибування на «кі-логгер» було би доречніше, якщо вже ви не додумались, як і я, до справжнього перекладу. Ех.

І певно, треба таки отримати хоч якийсь шмат перекладацької освіти. А то я навіть про e2u.org.ua дізналася не так давно. «Ех», дубль другий. 

Гаразд, чого тоді я собі дозволяю це бурчання? Бо я люблю бачити в англійських текстах вислови, побудовані за тим же принципом, що і в нас. Як-то five feet with change про чийсь зріст, що у моєму виконанні було би «півтора метра з копійками». 

А щоб любити помічати таке в текстах, треба а) помічати і б) читати тексти. Оскільки роблю те й інше, то і бурчати, і сваритись, і скрипіти зубами (не через глистів) я собі теж дозволяю. 

Піду почаюю.

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Phonetik.svg?uselang=uk
PS. Саме ця картинка колись стояла у шаблоні для статей Вікіпедії поруч із текстом: «Це незавершена стаття з мовознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її». По-моєму, дуже навіть влучно.

понеділок, 2 листопада 2015 р.

Все буде добре. Я почекаю.

Здається, моя справжня спеціальність — чекання. Я самоучка і самородок. Я чекати не люблю — як і всі нормальні люди, — але вмію, звикаю, чекаю, і всіх навколо надихаю чекати.

Що ви, хто ж говорить про тугодумство. На це скаржитися наче не доводиться. Просто можу свою нетерплячку розтягти в часі настільки, що вона робиться безпечною. Це як ніби вибух уповільнити так, що поки він станеться, то всі давно втечуть з будинку, побудують навколо саркофаг, ще й електростанцію, що передаватиме енергію цього ж таки вибуху на обігрів довколишніх будівель.

Пообіцяти батькам вчинити щось лише після закінчення універу? На раз-два. (Коли там я випустилася? Вчинок іще не стався). Віддати комусь щось, що не горить? Можна почекати доброї нагоди. (Чекаю довше, ніж універ). Побачитися з вічнозайнятим другом тоді, коли у нього буде час?  (Ммм, рік з хвостиком. Одне й те ж місто, район, здається, теж. Іще не вже). Дочекатися натхнення дописати Список національних пам'яток США? Натхнення не треба підганяти, інакше воно образиться. (За той час там уже стало щонайменше на одну пам'ятку більше). Дочекатися, поки їжа зачерствіє, щодня бачачи її по три рази? Це нескладно. (Хоч і санітарно неправильно).

Це не прокрастинація / лінь / тугість / забудькуватість. Щось, уже майже схоже на стиль життя. І я не виправдовуюсь.

Бо інколи це корисно. 

Не розтрощити мишу, поки вантажиться сторінка? Досяжно. (Сертифікат з часів dial-up). Виждати розуміння? Теж. (Часом, звісно, буває нервове «ааа, я-не-розумію-у-у-у..!», але зрідка). Дочекатися, поки мою провину забудуть? Я можу. (Тільки чур: нічого не робити — тут потрібен тільки час).

Я буду методично пінгувати. Все буде добре. Я почекаю.

Image by DVIDSHUB, [CC BY 2.0], via Wikimedia Commons

пʼятницю, 2 жовтня 2015 р.

Попурі


Та я не піду, трохи постою,
Поки гроза не мине, буду з тобою.
Небо так і не прийняло
Теорій буття, як я,
Бо цілі життя,
Бо цілі життя – віднайти життя.
  Один в каное «Небо»

Я знову копаюся в собі, але цього разу нічого там не знаходжу. За останній час я мала купу поживи для своїх відчуттів — а вони майже не рухалися. Я навмисне робила болісне і болюче, а відгуку — на тисячну долю. І водночас якісь думки обриваю зумисне. Хочу чогось — і водночас ловлю себе на думці, що добре й так. Чи це впливає читана книжка? Може це мої думки направляє колективне свідоме Корифей

Відгукнись! Де ти в цей час?
Знаю, ти згадував в горі мене не раз…

  Квітка Цісик «Де ти тепер» 

Ці слова можна промовляти і спокійно, але в моїй уяві на цьому місці пісні у небо зривається ширококрилий яструб.

Інколи я безмежно тону в тонкощах української мови. «Скалі́чити» і «скалічі́ти». Різниця в одну літеру й один наголос. У ці слова можна заховати пів життєвої драми.

Кличуть: кру, кру, кру,
В чужині умру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру…
Крилонька зітру.

  Квітка Цісик [виконання] «Журавлі»

Якось я йшла сонячного ранку. Звично підняла очі, якось рефлекторно опустила. Не зрозуміла, що в побаченому не так, знову підняла очі — і опустила. Не могла змусити себе дивитися на це синюще небо без того, щоб не опускати погляд, повний провини. Як ніби я насправді так вселенсько провинилася перед небом. Змусила, подивилась. Стояла, посміхалась на кутні і сушила на сонці воду в кутиках очей. Що це було?

All that we see or seem
Is just a dream within a dream.
   Едгар Аллан По «A Dream Within a Dream»

Хіба це не ідеально багатозначна фраза?

— Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав.
   Тарас Шевченко «Плач Ярославни»

«Не щодня любовно читають по пам'яті Шевченка». Ні, ти сказав якось не так.

Почуваюся пісочним годинником. Або тою іграшкою, яку так люблять американці: фігурка під скляною кулею, сколихнеш — сніг падає, і красиво. І красиво фактично лише тоді і доти, поки падає сніг. А щоб він падав, треба струсити чи перевернути догори дриґом. Таке враження, що я мислю вдало і дію правильно лише тоді, коли життя стає з ніг на голову.

Хто я тут і звідки,
де коріння моє?
Хтось надсилає мітки.
Куди піти знайти себе?..
   Лама «Знаєш, як болить»

Раніше я б зі своїх відчуттів витисла по повній, на кількадесят віршів. Вони б зблякли у блокноті чи опинилися десь на літфорумі, де мені звернули б увагу на затягані рими і діряву будову, і все було б як завжди. Але не є. Цікава людина всередині мене має, либонь, якийсь авітаміноз і постійно хоче спати. І спить.

Просто цілуй в губи,
а далі якось буде,
ти просто цілуй

  Один в каное «Вулиця»

Своє нутро намалювала б як мармурове суфле. Та ж консистенція (нарешті підібрала підхожий продукт), змішаність і водночас незмішаність кольору. Незавершеність злиття, прохолода, дрижання на струсі. Якось так.

I got a heart full of pain, head full of stress
handfull of anger, held in my chest
And everything left's a waste of time
I hate my rhymes, but hate everyone else's more
  Linkin Park Nobody's Listening

Мені завжди подобався цей останній рядок, не виривати ж його з контексту.

четвер, 27 серпня 2015 р.

«Моє життя вікіпедиста з аутизмом»

Передмова
Я побачила доповідь на тему «Моє життя вікіпедиста з аутизмом» ще коли вона не була навіть включена у програму Вікіманії, й одразу вирішила, що це треба почути. Виступ Гійома був прекрасний: простий, аргументований і зрозумілий, так ще треба повчитись розповідати. Тому коли він опублікував це есе у себе в блозі (а потім воно з'явилось у блозі Вікімедіа), я вже знала, що перекладу, і поширю. Бо це чудовий текст, друзі мої. 




Два роки тому я виявив, що належу до людей з розладами спектру аутизму. Дізнаючись більше про себе і те, як працює мій мозок, я почав дивитися на своє минуле з нової точки зору. У цьому есе я розповідаю дещо з того, що дізнався про свої успіхи, невдачі і багато речей, які колись мене бентежили, — зокрема й про досвід у русі Вікімедіа.

Це есе було основою доповіді під такою ж назвою, яку я представив на конференції «Вікіманія» 2015. Це не детальний її запис. Є також версія французькою.

вівторок, 11 серпня 2015 р.

«Так, я пишу Вікіпедію. Так, я була в Мексиці»: як це нарешті сталося

Логотип конференції,
Gibrán Ramos Navarro
[CC BY-SA 4.0]
Отже, Вікіманія. Хороший привід написати допис, еге ж? Особливо, якщо попередній був три місяці тому, особливо, якщо Вікіманія сталась з третього разу…
 

Передісторія


Так, з третього. Це не так, що клацнула пальцями, і я вже там. Така поїздка — недешеве задоволення, я б не віддала стільки грошей. Тому «поїхати на Вікіманію» для мене рівноцінно «отримати стипендію від Фонду» (хоча теоретично є інші способи покрити собі acm&trn). Фонд Вікімедіа — то є така організація, яка сидить собі в Каліфорнії і щороку вішає на Вікіпедію банер з благальними очима Джимбо: подайте на прожиття! Крім насущних потреб у вигляді серверів, розробників і на сувеніри, ті гроші ще трохи йдуть на організацію таких вікіздибанок і покриття на них дороги всяким Атам. 

Про насущність вікіздибанок можна сперечатись. Легендарна фраза «люди не жертвують гроші на те, щоб якийсь Base випив соку» на торішній Вікіконференції у Києві точно відтворює думку достатньо великої кількості людей. Вікіпедію пишуть волонтери, усі інші вікіпроекти пишуть волонтери, вони не отримують платні — і навіть соку зазвичай не отримують. Їх багато, а на здибанки потрапляє лише маленька частка. Я не хочу сказати, що середньостатистичний волонтер обов'язково заздрить тим, кому перепадає сік, але буває, і люди мають рацію.

З одного боку, Вікіманія, яка проводиться казна-де, є неймовірною тратою грошей, просто страшенною, якщо за українськими цінами і доходами, з іншого боку, все ж не всі вікіпедисти онлайнові інтроверти, які бояться чужого голосу. Особисто мені завжди хотілось на Вікіманію, щоб побачити цих легендарних людей, яких я регулярно бачу де-небудь у розсилках, на Мета-вікі, у Вікісховищі, у справах стосовно конкурсів, перекладу, статей, фотографій і теде. Людей, які вражають своїми думками і працездатністю, рівнем альтруїзму або флудактивності, своєю молодістю або своєю загартованістю у вікіпроектах. Побачити окремі обличчя — і постояти в натовпі, усвідомлюючи, що всі вони навколо — у чомусь такі ж, як я.

понеділок, 11 травня 2015 р.

Точка з хмари

Є одне відчуття, яке я в собі боюся. Збайдужіння.

Збайдужіння трапляється — і тут не треба відкривати америку, всьо в підручниках — від двох причин: від постійної присутності або постійної відсутності. 

Це все очевидні речі. Коли щось постійно є під рукою, яке б не було воно в якийсь період бажане, кінець кінцем сприймається як належне, taken for granted, як ніби так завжди було, і як ніби не дуже й хотілось. Запах бузку і конвалій в кімнатах, наскільки радісним, свіжим, чеканим був, коли з'явився, настільки ж байдужий мені зараз, третього дня. Я навіть не знаю, є він зараз у кімнаті чи немає. З однаковою вірогідністю він зник із плином повітря чи принудився моїм рецепторам.

неділю, 3 травня 2015 р.

По підглянутому в книжці

Маєш своє уявлення про світ – та й добре. Не переконуєш ним людей – і тихо. Коли твоє бачення не має форму лицевих прикрас носорога – тільки б жити. Ще й коли доброзичливі люди навколо.

Але у кожної людини якесь своє уявлення. Відмінне від твого міліметрично або кардинально. Здавалось би, я тебе не займаю, ти мене – тільки б жити. А доводиться припасовуватись. Як близько ти можеш підійти до свого друга, не переходячи на його бік? 

вівторок, 21 квітня 2015 р.

В електричці

У неділю сідала я на електричку в Гребінці. Перед її прибуттям на станцію прикотився товарняк, де впереміш були різного типу вантажні вагони, пасажирські і платформи. На платформах танки.

Поруч зі мною у вагоні електрички опиняються чоловік і жінка. Від нього характерно віє, на ній печать утоми від переживань. 

Чоловік припадає очима до вікна і починає бубоніти про те, які ж там лялечки на платформах, як йому такої бракує і взагалі. Жінка усталеними рухами намагається відволікти його від вікна, тримає за руки, приговорює: досить тобі їх, добре, що вибрався з того танка, контужений, але для тебе війна закінчилась.

Він (жартуючи?) уявляє, як танком можна буде орати город і куди можна подіти непотрібні частини машини, вона необачно зачіпає словами інших вояків і раз за разом потім вибачається: не хотіла.

Зрештою жінка радісно хапається за можливість погомоніти про мене — скільки років, де живу, куди їду, чи нема чоловіка. Удвох обіцяються мені знайти хлопця і перебирають знайомих, по ходу забуваючи моє ім'я.

Вони виходять з електрички через три зупинки (той випадок, що їхати недовго, а пішки не підеш), але не виходять мені з голови.

неділю, 12 квітня 2015 р.

Шухляда vs полиця

Одного разу на пошті, у черзі до першого віконця, за мною стояли дві дівчини-либонь-студентки і вільно розмовляли. Про багато речей. Про письменників, про кольоросприйняття, про цікаві психологічні нюанси — загалом, я не надто очікувала почути таку розмову саме на пошті і між дівчатами, які явно одна одній були не останніми людьми. (Певно, моя віра в людство добряче стоншала за останній час, якщо звичайна інтелігентна розмова в́икликала подібний подив.)

У якийсь момент вони почали сперечатися про щоденники. Одна трималася думки, що людина цілком може хотіти написати текст просто так, просто для себе, просто щоб кудись із себе його подіти. Інша була впевнена, що якщо щось пишеться, воно обов'язково передбачає читача. Може конкретного, може аби хоч когось. Бо якщо аудиторія не потрібна, то є купа інших способів виговоритись.

Я не стрималась: купа інших способів — це яких? Мені відповіли: можна просто собі думати, можна говорити вголос до себе, можна кричати на пустирі кінець кінцем. Я ще мала час на те, щоб трохи посперечатись (спробуй-но знайди місце в Києві, де можна поговорити до себе, не привертаючи уваги, або ще ліпше — покричати), але зрештою черга скоротшала і я пішла, лишившись при своїй думці.

Але вже не вперше до тої розмови повертаюсь подумки, поволі визнаючи: текст хоче мати читача. Якщо він пишеться (зверніть увагу, не я пишу, а він пишеться; часом це таки важливо підкреслити), хтось матиме й читати. Може, то я сама собі не зізнавалась раніше, що хочу, щоб це і оце було прочитане (і лиш оце зараз нарешті стало достатньою мірою байдуже, щоб попустити віжки страху зізнань). 

Може, текст живе своїм життям і мені його дестинація насправді не потрібна — на відміну від самого тексту. Хто творив хоч раз, мене зрозуміє — відчуття, що твоє творіння народжується незалежно від твоєї волі, (аж до сумного визнання себе просто знаряддям праці,) не таке й рідкісне.

Зрештою, наступна думка пішла іще далі: якщо я згодна з тим, що все написане має бути прочитане, значить, по закінченню й опинятися воно одразу має в загальнодоступному місці. Це добряче відрізняється від писання в шухляду — у випадку шухляди тексти назбируються порошинка до порошинки, а велика купа пороху має здатність вибухнути; домуляти до того, що сама віднесу куди-небудь, лиш би очі мої того не бачили. (Цікаво, чи з'являлись друковані видання іноді саме таким чином?) Тоді як вимітання порошинок, відпускання тексту у світ дає ефект щоденного легкого прибирання — ніби й зусиль не витрачено, і хата чиста.

(Щоправда інколи, коли текст пишеться сам або над ним працює та грань тебе [чи справедливіше казати «мене»?], яку зазвичай не видно навіть у дзеркалі, то треба гарно шифруватись. Коли приходять оцінювати твій сум ті ж люди, що оцінюють твою веселість, приємного чекати не доводиться.)

Тому сьогодні сильніше, ніж учора, я підтримую ідею всіляких напіванонімних сайтів, призначених для різного роду текстів. litclub.org.ua або zaibalo.com.ua — кожен зі своїм призначенням. Звісно, те, чи перетинатимуться між собою аудиторії твоїх писанин тут, там і на роботі, залежить лише від тебе-автора. Усвідомлюю, що цей абзац різко збільшує шанси читацьких кіл перетворитися на саме той різновид кіл Ейлера, але може це якраз голосисті і самодурні тексти керують зараз моїми пальцями. 

Але я не хвилююся. Напевно, це приреченість усвідомлення приносить спокій. Адже так? Це невідомість лякає («ааа, хтось брав мій щоденник! що ж вони подумали?»), а відомість… (якщо я сама віддаю щоденник з рук у руки, значить, я знаю; значить, спокійна). 

Про це треба буде поговорити окремо. До речі, хіба Ейлер не круги використовував?..






Terminology of the British Isles, Euler Diagram (TWCarlson, CC-Zero


неділю, 22 лютого 2015 р.

Іншими, іншими речами…

«Люди віддають смерті забагато уваги». Я це почула колись давно, а думаю досі. Так воно і є. 

Звісно, я розумію, чому так стається. Боязнь невідомості — там. Це напевно, найперше, що спричиняється до пошанування смерті. Усі ми боїмося невідомого (а якщо хтось не боїться, то може недолюблює, вагається, благоговіє чи захоплюється ним — все ж якась та й небуденна емоція). Тому люди обожнювали (=обожествляли) грім, ведмедя чи сонце. Невідоме, велике, незбагенне, дуже впливове. Незрозуміле.
Все ж мені не надто ясно, чому сонце ми не розгадали, але не боїмось, а смерть проста — а лячно.

У якомусь дитячому тексті було про маленьку дитинку, яка не могла зрозуміти, як це : колись усе було, і голуби, і верби, — а її не було. Усе було, а її — ні. Це так мило :) Але ми ж з вами дорослі, нє? Ви можете уявити, як це можливо? і як воно буде, коли не стане вас?
От я можу.

І коли хтось помре, особливо хтось відомий, то мережа вибухає вигуками на зразок «Я шокована! Як це можливо?..» Пардон, мадам, а що такого в цій смерті, про що ви ще не знали? Хіба не помирає хтось щодня, щогодини, щосекунди? Хіба ви ще не поховали однокласницю, діда, вчительку? Хіба сусідка не труїла учора тарганів у себе на кухні? Вони, між іншим — так-так! — теж помирають. 
У масштабі всесвіту ми з вами до тарганів іще не досягли.

«Як це можливо...», от же ж. Не кажіть дурниць. Можна втопитися в ложці води і задихнутися в метро. Можна вмерти у вісімдесят від раку горла, а можна залізти на дах електрички двадцятирічним і пощупати дроти. Тільки першу знають багато, а другого мало.
Коли вже почнуть судити людей не по смерті, а по життю?..

Терпіти не можу, коли пишуть про «наші співчуття з приводу передчасної смерті матері…». Пардон, месьє, а смерть може бути вчасна?..

Але й оте дивне обожнювання клаптика землі з труною під дерном — не зрозуміти мені. Якщо так конче треба щось матеріальне, щоб до нього прив’язати пам’ять (от це я якраз розумію дуже добре, бо для цього і тільки існують щоденники мемуарів, сувеніри і пам’ятні подарунки), то зберегли б якусь річ та й тулили б до серця час від часу. Пам’ять не міряється кількістю кислотно-жовтих пластикових квіточок біля кількатисячогривневого гранітного пам’ятника. Боже мій, та вона навіть кількістю закладів названих на честь не вимірюється — ну і хто зараз пам’ятає, яким Шевченко насправді був?
Іншими, іншими речами…

Так, смерть страшна, коли її забагато. Коли люди гинуть не по одному, а разом, коли не десь, а навколо, коли не в ліжку, а на дорозі, коли не від хвороб, а від кулі, коли не через себе, а заради когось. Але що це змінює? Лише нагадування, що жити треба швидше і повільніше водночас, замінюючи в собі лінь на пазлики ідей, які не дочекаються здійснення своїми авторами, але варті того, щоб дочекатися в принципі.

І не чекайте смерті, щоб віддати належне. Не чекайте восковості лиця, щоб поцілувати. Не чекайте старості, щоб восславити — кому та шана здалась, якщо повіки не підіймаються?
Боятися ж треба не смерті, а безсенсовності життя.

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Mandarin_sprout%27s_public_life_17.JPG
Мандарин

вівторок, 6 січня 2015 р.

Питати чи не питати?

Прочитала цікаву статтю у білорусів: «Бестактность наших дней». Задумалась. Думки авторки мені цілком зрозумілі: запитання «коли ти вийдеш заміж?», «чого ти така худа?» і подібні дістають не слабо, хапаючи за живе. Звісно ж, ясно чому люди їх ставлять — то все на поверхні. Але ...ліпше б вони говорили про погоду, якщо вже немає про що. Бо — яке кому діло до мого особистого життя? Більше того, може статися, що я не виходжу заміж, бо в мене під штаниною костяна нога, яка б'ється струмом, а худа, бо хвора — це ж було б останнє, чим запрагнеться поділитися зі сторонньою людиною, нє?

Спіймала себе на думці, що й сама ставила такі питання. Але тільки по-доброму зо двом подружкам, одна з яких, як я думала, заручена, а інша — худіша за мене, що дуже мене дивує.
От ключове слово якраз «мене». Моя цікавість змушує питати те, що цікаво мені. 

Та чи це погано?