неділя, 12 квітня 2015 р.

Шухляда vs полиця

Одного разу на пошті, у черзі до першого віконця, за мною стояли дві дівчини-либонь-студентки і вільно розмовляли. Про багато речей. Про письменників, про кольоросприйняття, про цікаві психологічні нюанси — загалом, я не надто очікувала почути таку розмову саме на пошті і між дівчатами, які явно одна одній були не останніми людьми. (Певно, моя віра в людство добряче стоншала за останній час, якщо звичайна інтелігентна розмова в́икликала подібний подив.)

У якийсь момент вони почали сперечатися про щоденники. Одна трималася думки, що людина цілком може хотіти написати текст просто так, просто для себе, просто щоб кудись із себе його подіти. Інша була впевнена, що якщо щось пишеться, воно обов'язково передбачає читача. Може конкретного, може аби хоч когось. Бо якщо аудиторія не потрібна, то є купа інших способів виговоритись.

Я не стрималась: купа інших способів — це яких? Мені відповіли: можна просто собі думати, можна говорити вголос до себе, можна кричати на пустирі кінець кінцем. Я ще мала час на те, щоб трохи посперечатись (спробуй-но знайди місце в Києві, де можна поговорити до себе, не привертаючи уваги, або ще ліпше — покричати), але зрештою черга скоротшала і я пішла, лишившись при своїй думці.

Але вже не вперше до тої розмови повертаюсь подумки, поволі визнаючи: текст хоче мати читача. Якщо він пишеться (зверніть увагу, не я пишу, а він пишеться; часом це таки важливо підкреслити), хтось матиме й читати. Може, то я сама собі не зізнавалась раніше, що хочу, щоб це і оце було прочитане (і лиш оце зараз нарешті стало достатньою мірою байдуже, щоб попустити віжки страху зізнань). 

Може, текст живе своїм життям і мені його дестинація насправді не потрібна — на відміну від самого тексту. Хто творив хоч раз, мене зрозуміє — відчуття, що твоє творіння народжується незалежно від твоєї волі, (аж до сумного визнання себе просто знаряддям праці,) не таке й рідкісне.

Зрештою, наступна думка пішла іще далі: якщо я згодна з тим, що все написане має бути прочитане, значить, по закінченню й опинятися воно одразу має в загальнодоступному місці. Це добряче відрізняється від писання в шухляду — у випадку шухляди тексти назбируються порошинка до порошинки, а велика купа пороху має здатність вибухнути; домуляти до того, що сама віднесу куди-небудь, лиш би очі мої того не бачили. (Цікаво, чи з'являлись друковані видання іноді саме таким чином?) Тоді як вимітання порошинок, відпускання тексту у світ дає ефект щоденного легкого прибирання — ніби й зусиль не витрачено, і хата чиста.

(Щоправда інколи, коли текст пишеться сам або над ним працює та грань тебе [чи справедливіше казати «мене»?], яку зазвичай не видно навіть у дзеркалі, то треба гарно шифруватись. Коли приходять оцінювати твій сум ті ж люди, що оцінюють твою веселість, приємного чекати не доводиться.)

Тому сьогодні сильніше, ніж учора, я підтримую ідею всіляких напіванонімних сайтів, призначених для різного роду текстів. litclub.org.ua або zaibalo.com.ua — кожен зі своїм призначенням. Звісно, те, чи перетинатимуться між собою аудиторії твоїх писанин тут, там і на роботі, залежить лише від тебе-автора. Усвідомлюю, що цей абзац різко збільшує шанси читацьких кіл перетворитися на саме той різновид кіл Ейлера, але може це якраз голосисті і самодурні тексти керують зараз моїми пальцями. 

Але я не хвилююся. Напевно, це приреченість усвідомлення приносить спокій. Адже так? Це невідомість лякає («ааа, хтось брав мій щоденник! що ж вони подумали?»), а відомість… (якщо я сама віддаю щоденник з рук у руки, значить, я знаю; значить, спокійна). 

Про це треба буде поговорити окремо. До речі, хіба Ейлер не круги використовував?..






Terminology of the British Isles, Euler Diagram (TWCarlson, CC-Zero


2 коментарі:

  1. А мій щоденник зашифрований. І пишеться щоб його читала певна людина. Її звуть Буник Тарас, і вона старша за мене. :)


    Правда я часом не знаю що йому буде корисно, а що ні.

    ВідповістиВидалити
  2. А по-моєму він використовував не круги а якісь еліптичні фігу(р/ль)ки ;)

    ВідповістиВидалити