понеділок, 2 листопада 2015 р.

Все буде добре. Я почекаю.

Здається, моя справжня спеціальність — чекання. Я самоучка і самородок. Я чекати не люблю — як і всі нормальні люди, — але вмію, звикаю, чекаю, і всіх навколо надихаю чекати.

Що ви, хто ж говорить про тугодумство. На це скаржитися наче не доводиться. Просто можу свою нетерплячку розтягти в часі настільки, що вона робиться безпечною. Це як ніби вибух уповільнити так, що поки він станеться, то всі давно втечуть з будинку, побудують навколо саркофаг, ще й електростанцію, що передаватиме енергію цього ж таки вибуху на обігрів довколишніх будівель.

Пообіцяти батькам вчинити щось лише після закінчення універу? На раз-два. (Коли там я випустилася? Вчинок іще не стався). Віддати комусь щось, що не горить? Можна почекати доброї нагоди. (Чекаю довше, ніж універ). Побачитися з вічнозайнятим другом тоді, коли у нього буде час?  (Ммм, рік з хвостиком. Одне й те ж місто, район, здається, теж. Іще не вже). Дочекатися натхнення дописати Список національних пам'яток США? Натхнення не треба підганяти, інакше воно образиться. (За той час там уже стало щонайменше на одну пам'ятку більше). Дочекатися, поки їжа зачерствіє, щодня бачачи її по три рази? Це нескладно. (Хоч і санітарно неправильно).

Це не прокрастинація / лінь / тугість / забудькуватість. Щось, уже майже схоже на стиль життя. І я не виправдовуюсь.

Бо інколи це корисно. 

Не розтрощити мишу, поки вантажиться сторінка? Досяжно. (Сертифікат з часів dial-up). Виждати розуміння? Теж. (Часом, звісно, буває нервове «ааа, я-не-розумію-у-у-у..!», але зрідка). Дочекатися, поки мою провину забудуть? Я можу. (Тільки чур: нічого не робити — тут потрібен тільки час).

Я буду методично пінгувати. Все буде добре. Я почекаю.

Image by DVIDSHUB, [CC BY 2.0], via Wikimedia Commons

Немає коментарів:

Дописати коментар