суботу, 31 грудня 2016 р.

2016

Увесь час, поки хотілося написати щось про 2016 рік у моєму житті, я пам'ятала про цю картинку, найперше, підпис:


Гуся треба згадати в переліку з'яв цього року (якого я, однак, не робитиму) — безжальний, нецензурний, правдивий персонаж, який відправив мене у нокаут. Я вперто не вподобую дописів на цій сторінці, бо я дівчинка чемна, цензурна і трошки граммар-наці. Розпливтися в любові до Гуся означатиме для мене втрату віри в те, що в світі можна жити, не виплескуючи свої емоції от саме так. Дуже хочеться, але я вважаю, що не можна. Отак Довженко пояснює популярність Гуся саме тим, що він є віддушиною і глашатаєм таких, як я: кому дуже хочеться, але не можна.

Це хоч і не найважливіше, що сталося за рік, але так якось влучно натякає на решту. Якщо хочеться плакати на Гусевою правдивістю, значить, було чого. 

Коли я оглядаюся на свій бездарно проґавлений рік, то просто диву даюся. Бездарності, проґавленості, і невідворотності. Жодного пройденого онлайн-курсу, жодної польськомовної книжки (а вже який рік збираюсь), розхлябаний денний графік (себто його відсутність), відмовки і втечі від потрібних речей, трошки згіршений зір, двоє втрачених друзів (най собі живуть здорові, лиш би на очі не траплялися), дуже мало зроблених перекладів на тих ресурсах, де я обіцялася працювати: onesky, crowdin, transifex, rosetta. Так і не перебралася до Львова, так і не перестала прибріхувати у відповідь на запитання, де я живу (це взагалі пекучий сором, не знаю, чому це досі стається), так і не навчилася слідкувати за робочим часом, так і не впровадила свою задумку регулярного телефонування родичам і друзям, так і не доробила заплановані модулі і запити до бази даних у Вікімедіа, так і не сходила — за цілий рік — в бібліотеку, куди мені рукою подати.

З тринадцяти ознак марнування свого життя нарахувала 10 з половиною. Половина взялася, мабуть, через те, що в це не хочеться вірити.

Життя коротке, тому з понеділка з ним точно треба щось робити.

Цьогоріч я закликала: будь, як Тарас, будь, як Аліна, а тепер кажу — не будь, як Віра у 2016.
Автономність (самостійна робота), майстерність (покращення власних навичок), мета (слідування вищій місії) — три ключові фактори внутрішньої мотивації за Деном Пінком. Фото: Paul Downey, CC BY 2.0

середу, 7 грудня 2016 р.

Вікіпедія + ЗМІ = дружба, гг


Коли стається якийсь інфопривід, що включає Вікіпедію, я визбирую згадки в ЗМІ і щоразу це викликає хвилю роздумів і впізнавання ходів наших журналістів, контент-творців, контент-вставлячів, от.

Аспект: власні назви


Не завжди людям вдається писати власні назви так, як, скажімо, я б хотіла їх бачити. З поміченого:
  • «Вікімедіа» перетворюється на «Вікімедія» не лише у галичан. 
  • «Вікі любить пам'ятки» російською мовою може перетворитися на «Вики любит памятки», «…пам'ятники», «…монументи» суто залежно від настрою писаки. Ми текстів російською не пишемо, тому в нас не можна взяти одразу правильний варіант, але по-секрету скажу, що росіяни в себе такий конкурс теж проводять, то в них назва усталена.
  • Вікіпедія у декого може бути в лапках, а в декого Wikipedia. Я так думаю, що це у тих, хто не часто нею користується і не звик. Бо якщо з чимось постійно мати справу, то на лапки не лишається ніякого бажання, не кажучи вже про перемикання розкладки, якщо офіційна назва твоєю мовою теж є.
З іменами проблеми бувають рідко, хіба що з ніками. Була новина «Українець зафільмував місячний кратер Тихо для Вікіпедії» про Конкурс наукових фотографій. Там в тексті є, що автор зображення — VikaLvov. Мені видавалося, що не треба бути нобелівським лауреатом, щоб подумати, що Віка принаймні українка

Аспект: подача


З тим, що фотоконкурси «Вікі любить пам'ятки» і «Вікі любить Землю» називають фотоконкурсами Вікіпедії, або взагалі не вживають слова конкурс, а просто кажуть «Вікіпедія вибрала/назвала найкращі фото року», я вже змирилась. Ну а шо, система ж складна: є громадська організація «Вікімедіа Україна», яка підтримує Вікіпедію та інші вікіпроекти в Україні, вона проводить має гроші, тому проводить фотоконкурси з певних тематик, щоб Вікіпедію було чим ілюструвати (бо ж від вас не дочекаєшся, якщо пряником не помахати); а сама Вікіпедія — це ж сайт, що він може провести, і конкурс проводиться навіть не там. Система складна, в заголовок таке не запхнеш — а тут «Вікіпедія вибрала…», і поїхали. Вовк з ним, спрощено, але без брехні. Зрештою, я навіть використала таке спрощення в назві цього допису, гг.

Аспект: головне зображення публікації


Інколи хочеться спитати: де вони їх беруть?.. Та я знаю, що це гуглиш слово «вікіпедія» і маєш, але інколи відверто не розумію, чому вибирають картинку саме ту, яку вибирають. Наприклад, англомовне слово Wikipedia (от просто слово) до публікації про україномовну Вікіпедію. Це не є неправильно, все одно вона багатоєдина в своїй багатомовності, але все ж. Або беруть картинку поганої якості, пікселізовану, хоча можна взяти кращу. Що особливо не розумію, це коли в прес-реліз навмисне подаєш картинку нормальної якості, а беруть все одно щось дивне.

Клацання по кожній картинці нижче виведе на 800-піксельну версію; якщо треба, то є й більші.

Автор: Wikimedia Foundation,
CC BY-SA 3.0
Автор: Wikimedia Israel,
CC BY-SA 2.0

Аспект: фото


Мені ніколи не праглося вивчати аудиторію, але якось воно виходить, що A/B тест щоразу робить сам себе. Десяток найкращих фотографій конкурсу ми a) викладаємо на офіційному блозі конкурсу, b) розсилаємо прес-релізом (хочете — внесу вас в базу, нема питань; ми наче не дуже нудні релізи пишемо). Навчені гірким досвідом на початках, на зображення, що йдуть у прес-реліз, ставимо вотермарки, намертво вбиваючи ім'я автора і назву ліцензії, бажано знайшовши золоту середину між непомітністю і незручністю обрізати. На сайтах же звично ідуть просто фото, а всі імена-регалії-описи — у підписах.

Тому добре видно по публікаціях на новинних сайтах, хто
  1. читає наші блоги (або соцмережі, чи де там ще можна виловити лінк) — ці беруть просто фото, 
  2. читає наші прес-релізи — ці беруть фото з вотермарками, 
  3. тирять новину в інших сайтів — якщо хтось із другої когорти умудряється ставити на наші фото ще й свій вотермарк (ну не бевзі, на чужі-то знімки), а чуваки з когорти третьої ставлять такі файли у свої публікації — це …як же це назвати …мило/епічно/дивно/стрьомно/ай-виберіть-свою-емоцію-самі.
За тим, як роблять підписи до фото, їх теж можна погрупувати:
  1. найрозумніші, НМД, беруть повні підписи з нашого блогу, і не видумують: у нас це назва об'єкта, розташування, автор фото, назва ліцензії.
  2. більшість подає назву об'єкта і автора фото. На таких мені доводиться сваритись, бо назву ліцензії вказувати теж треба. Кінець-кінцем, написати автора і ліцензію — це невеличкі вимоги, як на повністю як-завгодне використання фото, нє?
  3. дехто пише назву, автора і ліцензію; може бути, що це ті, на кого я сварилася минулого разу.
  4. ті, хто не дає опису взагалі, характеризуються мною як лінтюхи або пустоголови, яким навіть не спадає на думку, що якщо зірки загораються, автора вказують в оригінальному повідомленні, то це нащось треба.
  5. час від часу трапляється одиничний персик, який пише «автор матеріалу: такий-то» (взявши текст з прес-релізу, гг) і дописує «фото: той-же». Ну це вже зовсім.

Аспект: назва новини


Якщо інфопривід гарячий, а назву все одно треба зберегти читабельно короткою, то я прямо бачу, як крутяться коліщатка у головах людей, які намагаються зібрати пазл із семи слів так, щоб було не як у попередників. Коли слів три (наприклад, «Вікіпедії — 15 років»), то люди махають рукою, і не особливо вигадують. Коли слів з десяток (особливо, коли мова про фотографії — там можна епітети підбирати досхочу), то там і придумати не складно. Мої улюблені випадки були, коли в нас траплялися конкурси статей — як-от торішній конкурс статей «Пам'ятки України: Крим».
  1. Міністерство культури ініціює конкурс статтей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. Міністерство культури України.
  2. Кириленко пропонує писати у Вікіпедію про український Крим. Укрінформ.
  3. Кириленко закликав українців писати статті про Крим у Вікіпедії. LB.ua.
  4. Міністр культури закликав українців писати статті про український Крим у Вікіпедії. zaxid.net.
  5. Мінкультури ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. УНН. 
  6. Мінкультури ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. galinfo.com.ua.
  7. Мінкультури ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. Time-UA.com.
  8. Минкультуры Украины инициирует конкурс статей в Википедии, посвящённый памятникам Крыма. NEWSru.ua.
  9. В Украине проведут конкурс статей в Википедии о Крыме. Новости мира.
  10. В Украине проведут конкурс статей о Крыме для «Википедии». «Объектив», Харьков. 
  11. Министерство культуры инициирует конкурс статей в Википедии, посвященный памятникам Крыма. Електронні Вісті.
  12. Минкультуры В.Кириленко инициирует конкурс статей в Википедии. infoline.ua.
  13. Мінкультури України ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. Львівська газета. 
  14. Мінкультури України ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. Новини Львова. 
  15. Мінкульт ініціювало конкурс статтей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. Фігаро (Львів).
  16. Кириленко ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. prostir.museum. 
  17. Україна розпочинає відвоювання Криму з Вікіпедії. expres.ua. 
  18. Объявлен конкурс статей в Википедии о достопримечательностях украинского Крыма. pk.kiev.ua. 
  19. Міністр пропонує писати у Вікіпедію про український Крим. novyni.com.ua.
  20. Міністерство культури ініціює конкурс статей у Вікіпедії, присвячений пам’яткам Криму. cultua.media.
  21. Пам’ятки українського Криму: новий конкурс статей у Вікіпедії. pedpresa.ua.
  22. Оголошено конкурс статей про український Крим у Вікіпедії. Друг читача. 
  23. В правительстве призвали украинцев работать в проекте Wikipedia-Крым. InfoKava.com. 
  24. Минкульт Украины инициирует конкурс статей в Wikipedia о Крыме. QHA.
  25. Минкульт призвал украинцев писать статьи в Wikipedia про Крым. Svodka.net.
  26. Украина хочет вернуть Крым хотя бы в Википедии. Новости Донецкой Народной Республики. (архів оригіналу)
  27. Украина хочет вернуть Крым хотя бы в Википедии. ИА ФАН.
  28. Минкульт инициирует конкурс статей в Википедии, посвященный достопримечательностям Крым. Citynews.net.ua - Новости Луганска и Луганской области. 
  29. Минкульт призывает писать статьи в Википедию об украинском Крыме. ЛІГАБізнесІнформ.
  30. МИНКУЛЬТУРЫ БУДЕТ ПИСАТЬ НА ВИКИПЕДИИ ОБ УКРАИНСКОМ КРЫМЕ. Украинский Бизнес Ресурс.
  31. Мінкульт України влаштовує конкурс статей про пам'ятки Криму у Вікіпедії. krymr.com. 
  32. Мінкульт ініціює новий конкурс у Вікіпедії. i-pro.kiev.ua. 
  33. Українців закликають писати у Вікіпедію статті про український Крим. VIDIA. 
Зрозумійте мене правильно: я тут не сміюся, не стібусь, не зневажаю людей (як можна, вони ж наш глас розносять інтернетами). Але я ж не вчилася, і все, що я трошки знаю про роботу ЗМІ, це те, що мимохідь лишилося в пам'яті. І це страшенно цікаво: ось я бачу два однакові заголовки регіональних сайтів, це один спер в іншого все цілком; або ж регіональний спер у національного; ось я бачу, хтось перекрутив все з ніг на голову, видно поспішали; одні наголошують на українськість Криму, інші на пам'ятках — це все видає якісь закономірності думання :)

Аспект: джерело


Тут може бути таке:
  1. джерело є
  2. джерела нема
Що трапляється частіше, навіть не знаю. Серед тих, хто вказує джерело, мою любов, звісно, заслужити ті, що ставлять посилання на конкретну публікацію (а не просто на сайт — і шукай тоді).

А от прослідковувати ланцюжки, хто в кого прочитав новину, може приносити неймовірне задоволення. Зазвичай це 2-3 ланки, коли більше п'яти, це вже смачно.

У глухий кут мене ставлять випадки, коли один регіональний сайт посилається на інший регіональний сайт, але не на національний, звідки воно все примандрувало, або на сайт організаторів. Зі свіжого — Високий вал пише про те, що фото чернігівської церкви у потрапило у топ-10 «Вікі любить пам'ятки», і посилається на Depo.Закарпаття, де публікація взагалі-то має в заголовку факт, що в тому ж десятку найкращих фото є дві церкви із Закарпатської області. Ну але так, depo в тому дописі дає всі десять фото, можна було звідти й дізнатися. Якоюсь мірою, це навіть дуже чесно: де прочитав, на те й послався.

Аспект висновковий


У Вікіпедії є сторіночка, де збирають посилання на публікації про неї — ВП:ППВ. Можете дописувати за бажання, за всім не встежиш, хоча ми стараємось. Я туди додаю навіть найменші публікаційки на дивних сайтах-недоробках, аби Вікіпедія була темою тексту, а не просто відсилкою. Часом дивишся і розумієш, що про російську Вікіпедію писали більше, ніж про українську, жаль. З іншого боку, згадують не так і рідко, з днем народження вітають. Живемо :)

Якщо раптом вам треба коментар щодо будь-чого аспекту з цього допису, інсайдерська інформація про вікіпроекти, консультація щодо схем життя вікімедійного руху, або я просто вам така подобаюсь — то ви ж пишіть. Знаєте, краще-таки переперепитати, ніж недоперепитати. 

пʼятницю, 18 листопада 2016 р.

Мандрівка сайтами районних рад 2

Колись (а точніше чотири з половиною роки тому), коли я невинно писала у Вікіпедію статті про символіку районів Рівненської області, я обмандрувала всі сайти районних рад і обдивувалася їхнім адресам і вигляду.

Час пройшов, давайте глянемо на них ще раз.

Ось список чинних сайтів 16-ти районних рад Рівненської області:

  • Березнівська: berezne-rada.rv.ua — є
  • Володимирецька: volodrr.rv.ua — є (було перенаправлення кудись іще, з тих пір виправилась, але з форматуванням сторінок не дуже)
  • Гощанська: grr.gov.ua — є
  • Демидівська: demrada.rv.ua — уже є (до речі, ще з 2012)
  • Дубенська: dubno-rada.rv.ua — вмер, тепер dubnorada.rv.ua (мені трохи шкода його вигляд — але зате є викладені протоколи засідань із завидною регулярністю)
  • Дубровицька: rayrada.dubr.rv.ua — вмер, тепер dubrrada.gov.ua 
  • Зарічненська: zarrada.org — є (копірайт Коваль Олександр, нічого собі; зазвичай ставлять авторські права самої районної ради)
  • Здолбунівська: zdolbrada.rv.ua — є
  • Костопільська: kostvlada.org — є (прямо зараз перекидає на піддомен testing.kostvlada.org: «сайт знаходиться на стадії наповнення інформації»)
  • Корецька: korec.org.ua — вмер, тепер koretsrada.in.ua (але сайт облради про це ще не знає)
  • Млинівська: rada.mlyniv.org — вмер, тепер rada.mln.rv.ua (причому — вав, з горизонтальним стилем! майже)
  • Острозька: ostrada.rv.ua — є (має супер-функцію збільшення шрифту на сайті, жаль, що сама кнопка цієї ф-ції така дрібна, що можна не помітити. і в мене не працює)
  • Рівненська: rivnerayrada.rv.ua — є, (ага, то це звідси сперли оформлення для демидівської)
  • Радивилівська: radrajrada.at.ua — є, там же (сьогодні «П`ятниця», «Вітаю Вас Гость». ага)
  • Рокитненська: rokitnerada.at.ua — вмер, тепер rokitne-rada.rv.ua 
  • Сарненська: rrada.sarny.rv.ua продається, тепер sarnyrrada.gov.ua

Із них:
- 9 на домені rv.ua
- 2 — org
- 3 — gov.ua, не розумію: GOVernment і самоврядування — трошки різні речі
- 1 — in.ua
- 1 — at.ua, на безкоштовній ucozівській платформі

Порівняно з попереднім оглядом:
- 5 сайтів змінили адресу без перенаправлення (тобто комусь — мені — треба пройтися своїми статтями і замінити биті посилання, якщо вони ще там)
- 1 з'явився
- зник rayrada.dubr.rv.ua, який видавався мені тоді найлогічнішою адресою
- наповнення загалом покращилось, що радує, але все ж, якщо на сайті поламаний календар і нема зворотного зв'язку з адміном, це трохи сумно.

Звіряла зі Списком голів районних та міських рад Рівненської області VI скликання (2010-2015рр) на сайті облради — у ньому немає трьох чи чотирьох, що з шістнадцяти якось забагато. До речі, так і не розумію, чому адреса сторінки http://oblrada.rv.ua/rivne/berezne/, якщо там не про Березне. Але шляхи людські незбагненні.

суботу, 16 липня 2016 р.

Як розмовляти з дітьми про сексуальні зловживання


Переклад з російської, зі змінами

Продовження серії «Як розмовляти з дітьми про…» (рос.). Тема зловживань щодо дітей настільки болісна, що писати спокійні інструкції дуже складно. Але потрібно, чому — перелічу нижче. Спочатку декілька дисклеймерів.


  1. Англійське слово abuse найкращим чином окреслює явище. Інколи його можна перекладати як «насилля», у цьому тексті використовується «зловживання». Визначення зловживання (abuse) таке: це агресивне фізичне, емоційне чи сексуальне використання іншої людини, що здійснюється проти її волі або внаслідок її нездатності дати інформовану згоду. Зловживання включає усі варіанти агресивного використання: розбещення, образи, насильство. У цьому посібнику розглядається частина проблеми — сексуальне зловживання щодо дітей, child sexual abuse.
  2. Сексуальний потяг дорослої людини до дітей та підлітків, що виглядають як діти та підлітки (а не статевозрілі дорослі) — це не норма. Якщо Ви відчуваєте у собі подібні імпульси чи бажання і є тривога щодо їх непідконтрольності — Вам треба вжити заходів, щоб не допустити їх реалізації. Наприклад, пошукати в інтернеті літературу на цю тему або піти на психотерапію. Там Ви зможете дослідити можливі причини, вилікувати травми (якщо вони були) і навчитися контролювати себе безпечними для навколишніх способами.
  3. Я не підтримую концепцію «самавиннадурепа» в жодному вигляді і Вам не раджу. Тому роздуми про провокації з боку дітей, про їх непереборну сексуальність, про «хибні спогади» і наговорювання підлими дітьми на батьків краще не вести. Практика показує, що подібні тексти читає чимало колишніх жерв, для них таке перекидання відповідальності контр-терапевтичне, і я вважаю важливим піклуватися про те, щоб такого не було. 

Чому потрібно говорити з дітьми на цю тему?

До попереднього матеріалу «Як розмовляти з дітьми про секс» (рос.) було багато коментарів типу «ох, ну для чого, діти налякаються або розбестяться, або ще що-небудь». Нащо лізти, дитина сама дізнається, всьому свій час.

Що стосується зловживань, свого безпечного часу для того, щоб дитина дізналася про це «якось сама», просто немає взагалі. Вона може дізнатися або на власному досвіді (чого, природно, ніякі батьки не хочуть), або від батьків, або ніяк. Про це діти не говорять між собою, тому що ті, у кого все добре, не можуть уявити, що таке можливо. А ті, у кого досвід сексуальних зловживань є, травмовані і подавлені соромом. Про це, на жаль, мало говорять і дорослі — з друзями, в групах, на батьківських форумах і загалом в суспільстві. Я думаю, це відбувається через те, що будь-які батьки мають купу неприємних відчуттів просто від одної думки, що щось подібне може статися з маленькою дитиною. Люди лякаються цієї думки настільки, що природним чином хочуть більше ніколи її не думати.
Тим не менше, переборювати цей дискомфорт і змову мовчання, вочевидь, доведеться. Наші діти не можуть захистити себе від зловживання самі — в силу вікового недорозуміння багатьох процесів, фізичної слабкості, незрілості Его і залежного становища. Ми — це ті, хто більший і сильніший, і нехай ми не можемо дати їм 100% захист — але ми можемо істотно знизити їх ризики, а також збільшити вірогідність того, що допомога буде отримана одразу ж після випадку (і отримана взагалі).

Статистика

Не буду тут наводити всю відому статистику щодо дитячих сексуальних зловживань — її багато, і її легко нагуглити. Обмежуся цифрами, які видаються важливими особисто мені:
  • загальний ризик для дітей складає 10-25% (за різними даними), для хлопчиків він приблизно на 30% нижчий, ніж для дівчаток (джерело);
  • ризик для «особливих» дітей підвищується у 3 рази (джерело);
  • у 37% випадків зловмисник — член сім'ї дитини (джерело);
  • ризик зіткнутися з сексуальними зловживаннями для дитини у 4 рази вищий, ніж ризик бути збитим автомобілем на дорозі (джерело);
  • вік найбільшого ризику в групі дітей до 12 років — 4 роки (джерело);
Чи у всіх дітей однаковий ризик, чи є підгрупи, у яких він вищий? Про це є багато досліджень, виявлено фактори, що підвищують ризики для дітей (дані взяті із семи різних оглядів):
  • Погані стосунки в сім'ї (холодність, конфлікти, відсутність атмосфери довіри тощо);
  • Насильство в сім'ї, у т.ч. не спрямоване на дитину;
  • Сімейна практика ігнорування потреб та особистих меж дитини (сюди ж, у тому числі, відноситься «цьомання-обнімання» дорослими дітей всупереч їх волі, а також сувора патріархальна ієрархія в родині);
  • Психічні захворювання і психологічні проблеми у дітей (ризики зростають у 3 рази, як вже було згадано);
  • Сирітство або рання втрата одного з батьків (ризики вищі для дівчаток, якщо це мати, для хлопчиків — якщо батько);
  • Алкоголізм одного з батьків, що почався у дитинстві дитини (ризики вищі для дівчаток, якщо це мати, для хлопчиків — якщо батько);
  • Тяжке психічне захворювання одного з батьків;
  • Емоційна відстороненість матері (сюди дослідники, крім особистісних рис типу нарцисизму, включили постійну роботу допізна, проживання окремо від дитини тощо).
Я б узагальнила усі ці фактори у три основних:
  1. Нормалізація насилля і безумовного підпорядкування в картині світу дитини;
  2. Вразливість Его, обумовлена чимось зовнішнім (травми, покинутість, психічні захворювання, інвалідність);
  3. Недоступність найближчого дорослого (його фізична відсутність, напр., смерть; або недоступність для близького контакту; причому, чим у більш ранньому віці це з’явилось, тим вищий, на мою думку, ризик).
У життєвій історії більшості жертв насилля і зловживань, як дорослих, так і дітей (а також, хай як це жахливо, у життєвих історіях багатьох людей взагалі) якоюсь мірою присутні всі три фактори. Але достатньо навіть одного, щоб дитина потрапила у групу ризику. 
  • Хочу одразу уточнити один момент для чутливих і вразливих батьків. Якщо у Вашої дитини є якість фактори ризику, це в жодному разі не означає, що Ви як батько/мати у чомусь винні. І це не означає, що зловживання неодмінно трапляться. Це тільки про те, які закономірності вдалося сьогодні відслідкувати психологам, які займаються цим питанням. Не у всіх випадках ці фактори можна прибрати або зменшити. Те, що можна робити — це знати про них і приділити підвищену увагу цій темі у розмові про безпеку зі своїми дітьми.
Варто розуміти, що відкрита статистика — тільки те, про що все-таки стало в результаті відомо; є підстави вважати, що про велику кількість випадків просто ніхто ніколи не дізнається. Діти, як правило, бояться реакції дорослих і бояться, що буде ще гірше; вони не можуть чітко пояснити, що з ними сталося; а часто вірять у те, що сказав їм зловмисник — в нормальність того, що відбувається, і необхідність «берегти таємницю». 

Усе це, на мій погляд, надто гнітюче звучить, щоб ігнорувати тему і залишатися у невіданні щодо реальності, а також залишати там дітей. Тому давайте подивимося, що ми, батьки, можемо зробити.

Початок розмови

Загальна рекомендація така: бажано починати будувати розмову навколо ідеї про безпеку (і вживати це слово), а не «давати відомості про зловживання». Так Ви не налякаєте і не розтривожите дитину. Точно так само, як і в розмовах про секс, треба:
  • Батькам, якщо їх двоє, домовитися між собою про основні моменти бесіди, і звірити версії;
  • Пропрацювати власний травматичний або негативний досвід перед бесідою;
  • Не вивалювати все, що знаєте, одразу — розділити на частини;
  • Залишатися в межах уточнюючих запитань дитини;
  • Бути готовими продовжити бесіду у будь-який час, коли дитина захоче (крім соціально неприйнятних ситуацій).
Відмінності від бесід про секс теж є:
  • Цю бесіду можна почати самим;
  • Краще це робити не слідами якоїсь ситуації, а з емоційно спокійного і мирного «місця» (винятки — сцени у фільмах чи з життя, які явно сильно напружують дитину);
  • Не рекомендується застосовувати евфемізми для називання статевих органів чи інтимних місць, краще віддати перевагу звичайним назвам, щоб уникнути нерозуміння у випадку розповіді про щось, що сталося, іншому дорослому, або в діалозі зі словмисником;
  • Не варто йти по додаткову інформацію в Google чи Youtube разом з дитиною, бо в результатах пошуку може бути дитяче порно чи жорстокі фотографії.
Коли говорити? Мінімальний вік — з 2 років, тобто тоді, коли дитина починає розуміти відмінність «своє-чуже» і вивчати, як функціонує світ навколо неї. Оптимальний вік — 8-12 років.
Зручні ситуації для початку розмови:
  • Купання дитини;
  • День після звичайного медичного огляду у педіатра чи після щеплення;
  • Підготовка до сну;
  • Спільний час батьків і дитини, коли вони зазвичай розмовляють (наприклад, сімейні посиденьки після роботи чи школи, вигулювання собаки, дорога зі школи/до школи тощо).

Що говорити

1. Частини тіла

Скажіть дитині, що у неї є інтимні частини тіла, які люди зазвичай покривають спідньою білизною. Покажіть, де вони знаходяться, і назвіть їх — точно так само, як показуєте і називаєте інші частини тіла: очі, вуха, руки, ноги.

Чому важливо використовувати реальні назви (пеніс/член, промежина, вагіна/піхва, груди)? Тому що це дає дітям потрібні слова: 
  • — для розповіді про те, що з ними сталося;
  • — для ситуацій, коли відбувається щось некомфортне, і щоб припинити це, треба означити, що саме, а також переконатися, що всі це зрозуміли.

Важливо розказати дітям не лише про їхнє тіло, а й необхідний мінімум про анатомію протилежної статі — тому що зловмисник, на жаль, може бути будь-якої статі.

2. Ситуації

Загалом, є сенс ввести ідею про «безпечні» і «небезпечні» дотики і ситуації. Краще використовувати саме ці слова замість слів на зразок «погані»/«хороші», тому що це не питання приємності чи неприємності, як може подумати дитина. Наприклад, дотики лікаря на огляді не завжди приємні, але вони, як правило, безпечні в плані ймовірного сексуального зловживання.

Перерахуйте безпечні ситуації, коли інтимні місця дитини можуть бути відкриті, і хтось може їх бачити. Загальна ідея тут така, що інша людина може торкатися і бачити ці частини тіла дитини ТІЛЬКИ тоді, коли це потрібно з метою здоров'я, безпеки чи для забезпечення чистоти. Приклади: купання, відвідини лікаря, намащення кремом для засмаги. Це стосується БУДЬ-ЯКОЇ іншої людини: батьків, родичів, вчителя, няні, лікаря, чоловіків і жінок, і навіть старших дітей. Правило безпеки працює весь час, не залежно від того, чи це знайома людина, чи ні.


  • Але навіть у ситуаціях здоров'я і забезпечення чистоти, якщо дитині некомфортно чи боляче — вона має право сказати «перестань(те) це робити», і негайно розказати батькам.

Якщо розмова відбувається, наприклад, у ванній під час купання, можна одразу ж показати дитині приклад безпечного дотику — провести губкою чи рукою, допомагаючи їй митися. Ви можете запитати її, як їй це відчуття, чи спокійно їй, чи подобається. Це потрібно, щоб дитина могла відчути різницю, якщо їй доведеться зіткнутися зі зловмисником, і могла одразу визначити «небезпечний» дотик за відмінністю у своїх відчуттях.

Щодо небезпечних дотиків, то важливо сказати, що є речі, які з дитиною не має робити ніхто і ніколи. І якщо їх хтось робить або просить робити, треба сказати «ні». Приклади:
  • Запускати руки дитині в труси чи під одяг;
  • Торкатися статевих органів дитини;
  • Просити дитину торкатися його/її статевих органів;
  • Знімати з дитини одяг, особливо білизну;
  • Фотографувати чи знімати на відео дитину без одягу тощо.
  • Важливо не створити враження, що сексуальне задоволення у дітей (у т.ч. мастурбація) — саме по собі неправильно чи соромно. Проблеми починаються тоді, коли їх використовує з сексуальними цілями хтось інший.
Коли діти стануть старшими, з ними можна поговорити про ситуації, коли правила безпечних дотиків перестають працювати і стає можна робити все перераховане за взаємною згодою і для отримання сексуального задоволення.

3. Приватність і межі

Скажіть дитині, що інтимні частини її тіла — особливі. Тут важливо не створити враження табу чи чогось брудного, пов'язаного зі статевими органами. Замість цього краще сказати, що ці ділянки тіла — тільки для самої дитини і ні для кого більше. Люди питають дозволу, коли хочуть взяти чужу іграшку чи річ, тому що вона їм не належить. Тіло кожної людини також нікому не належить, крім неї самої, а інтимні частини тіла — зовсім особливі. Інші дорослі можуть лише допомагати дитині тримати їх в чистоті, лікувати, якщо треба, і піклуватися про її безпеку (див. вище ситуації).
Наприклад, якщо хтось
  • Говорить дитині, що інтимні частини тіла «красиві» чи комусь подобаються;
  • Пропонує дитині торкатися її інтимних частин тіла;
… це абсолютно неприйнятно, навіть якщо ця людна — член сім'ї. Про все таке треба одразу розказати батькам.

Навчіть дітей (і поважайте самі), що у них є право на контроль доступу до свого тіла, з найбільш раннього віку. Ця настанова протирічить тому, що ми часто говоримо дітям: треба слухатися дорослих, і доводиться багато терпіти. Тут важливо зберегти баланс: слухатися потрібно, але тіло дитини — тільки її тіло і більше нічиє; ніхто не може робити їй некомфортно проти її волі. Для дітей дуже важливо мати можливість у таких ситуаціях сказати іншій людині «ні». Тому, наприклад, не варто змушувати дитину цілувати чи обіймати когось із Ваших знайомих чи родичів, якщо вона цього не хоче. Поясніть дитині, що вона може обійняти чи поцілувати будь-якого знайомого, якщо хоче — але тільки вона сама вирішує, чи буде це робити. І якщо дорослий заставляє дитину зробити що, чого дитині не хочеться, завжди можна сказати «ні», і це нормально.

Можна навчити дитину варіантам, як саме вона може говорити «ні»:
  • «я не говорю про це з іншими людьми»
  • «я не хочу, щоб мене так торкалися»
  • «я не хочу цього робити»
  • «мені неприємно, припиніть»
  • «відійдіть від мене, відпустіть мене».
Також можна навчити невербальним способам висловлення відмови: хитати головою, відсуватися чи втікати, прибирати руки з себе, не давати свої руки. 

Ще один з варіантів роботи над темою — пограти у запитання-відповіді про типові ситуації: що ти скажеш, якщо до тебе на майданчику підійшов хтось незнайомий і каже, що у нього в машині собачка? а якщо хтось знайомий просить тебе зняти одяг і говорить, що це секрет? як відповіси, якщо тобі пропонують гроші, що б ти зробив(-ла) те, чого не хочеш робити?

Навчіть дітей покладатися на свою інтуїцію, а не тільки на рішення дорослих. Тоді вони зможуть уникати інтуїтивно неприємних і, можливо, небезпечних для них людей. Треба дати дитині зрозуміти, що якщо вона почувається некомфортно з кимось, навіть якщо нічого не сталося, і для неприємних відчуттів немає причин — вона має право слухати свій внутрішній голос і не залишатися з цією людиною наодинці. Наприклад, вона може відійти, вийти з кімнати. Навіть якщо це виглядає грубо відносно дорослого, важливо переконати дитину, що вона не буде за це покарана. Безпека важливіша за ввічливість.

4. Таємниці

Зловмисники зазвичай кажуть дітям, що те, що сталося — це секрет, і вони не повинні нікому говорити, особливо батькам. Тому критично важливо пояснити все, пов'язане з розказуванням про такі «таємниці». Поясніть дитині, що секрет перестає бути секретом, якщо мучить, лякає чи ранить того, хто має його берегти. З таких секретів таємниця знімається, і можна розповісти батькам чи іншим довіреним дорослим, щоб перестати мучитися. Крім того, будь-яка людина, яка хоче, щоб діти щось берегли в таємниці від батьків — дуже дивна, і треба розказати батькам про неї.

Зловмисники також часто говорять своїм жертвам-дітям, що їм ніхто не повірить, і викликають у них відчуття вини і сорому за те, що відбувається. А діти, звісно, почуваються винними і беруть відповідальність за все, що відбувається в їх житті. Тому обов'язково скажіть дитині, що Ви їй одразу повірите, якщо вона розкаже Вам про те, як хтось зробив їй погане. Ви не будете її звинувачувати, і після розповіді їй не стане ще гірше. Переконайтеся, що дитина не боїться засмутити чи налякати Вас розповіддю, і скажіть, що для Вас дуже важливо обговорювати з нею все, що її стосується.

В цілому, три головні правила на випадок «раптом що» виглядають так:
  • Якщо щось погане сталося, треба розказати дорослому, якому ти довіряєш, і продовжувати розповідати, поки хтось не почує і не допоможе;
  • Треба скласти список із 3-4 дорослих, до кого ти можеш підійти з такою розповіддю — не тільки батьки, бо вони можуть бути недоступні;
  • Ти не винен у тому, що сталося. Завжди відповідає той, хто старший (дорослий чи підліток).
Англійською мовою цих правил п'ять і вони зібрані в абревіатуру PANTS. 
  • Privates are private
  • Always remember your body belongs to you
  • No means no
  • Talk about secrets that upset you
  • Speak up, someone can help


5. Типові фрази

Ось декілька типових фраз. Які можуть допомогти вибудувати комунікацію, зрозумілу дитині.
  • Я хочу поговорити з тобою про безпеку, пов'язану з твоїм тілом. Деякі частини тіла людей — інтимні, це ті, які ми прикриваємо трусами (і ліфчиком). У тебе вони теж є, вони називаються отак і отак. Їх дуже рідко хтось бачить, і тільки деякі дорослі можуть їх торкатися — наприклад, я, тато, лікар.
  • Дорослим людям не треба торкати дітей за інтимні частини тіла, крім ситуацій, коли вони миють дітей чи турбуються про їх здоров'я. Тоді це безпечні дотики. Якщо ж якийсь дорослий каже тобі, що торкатися дітей в інтимних місцях нормально і добре, не вір йому, це неправда.
  • Є дуже різні люди, і деякі з них можуть поводитися дивно. Це можуть бути навіть ті люди, яких ти знаєш. Вони можуть намагатися торкатися твоїх інтимних частин тіла, від чого тобі може стати соромно, сумно, неприємно чи некомфортно. Такі дотики небезпечні.
  • Більшість дорослих торкається дітей тільки безпечно, але є деякі дорослі, які роблять це небезпечно. Про таких дорослих треба обов'язково розповідати батькам, тому що деякі з них нездорові і їм потрібне лікування.
  • Дивна доросла людина може сказати тобі, що це гра, або що тобі сподобаються такі дотики. Це неправда.
  • Ніколи не йди за незнайомими людьми і не сідай в чужі машини, не важливо, що тобі кажуть. Наприклад, тобі можуть запропонувати подивитися на іграшки чи на собачку, чи сказати, що хтось у біді і йому треба допомогти. У таких випадках спершу скажи про це мені чи тому дорослому, хто з тобою гуляє. 
  • Не говори іншим дорослим, що ти буваєш вдома один/одна.
  • Якщо тобі здається, що відбувається щось не те, довіряй цьому відчуттю і йди від неприємних людей.
  • Ти можеш сказати «ні» будь-кому, хто говорить тобі робити щось таке, що тобі не подобається. Я завжди тебе підтримаю. 
  • Якщо таке станеться, важливо, щоб ти одразу сказав(-ла) мені чи татові, щоб ми потурбувалися про твою безпеку. Подумай, кому ще ти можеш сказати з дорослих, якщо мене чи тата не буде поруч?
  • Дуже важливо завжди розповідати про те, що з тобою трапилося щось неприємне. Буває так, що тобі не зразу вірять, тоді треба продовжувати розповідати іншим дорослим, поки не зустрінеш того, хто повірить і допоможе.
  • Якщо дорослий робить з тобою щось, що тобі не подобається або здається дивним, розкажи мені чи татові. Ми завжди повіримо тобі і допоможемо.
  • Якщо ти сумніваєшся в чомусь, що тобі сказав робити інший дорослий, запитай у мене, я поясню незрозуміле.
  • Навіть якщо дивна людина, яка тебе торкається, говорить, що ти не маєш нічого говорити — наприклад, тому що їй буде погано, чи твоїм батькам буде погано, чи вона тобі зробить щось погане — це все неправда. Вона навмисне обманює, тому що те, що вона робить, погано. Ти не винен(-на), що тобі трапилася така людина, і ти не маєш берегти таку таємницю.
  • Головне — сказати мені чи татові одразу ж, як тільки у тебе буде можливість. Я обіцяю, що я (ми) потурбуємося, щоб ця людина ніколи більше тобі не трапилася.

Висновок

Усі ці бесіди повинні бути постійними, відкритими і максимально побутовими. Коли Ви вчите дитину переходити дорогу, Ви не говорите їй про правила дорожнього руху один раз. І не чекаєте, що вона почне боятися усіх машин без винятку. Ви, вірогідно, говорите їй про правила багато разів, відповідаєте на всі запитання, та ще й перевіряєте, як дитина все це запам'ятала. Так само можна робити і з цією темою, тим більше, що, як ми вже зрозуміли, ризик бути збитою машиною у дитини нижчий, ніж зіткнутися зі зловживаннями (можливо, причина саме у «змові мовчання»).

Наостанок хочу сказати, що крім розмов є дещо дуже важливе, що дуже знижує всі подібні ризики для всіх дітей. Це доступність і відкритість Вас, батьків, для близького емоційного контакту з дитиною. Це інтерес до її життя, її друзів, навчання, вчителів, її самопочуття і потреб. Це уважність до дитини і до того, що з нею відбувається. Будьте для своїх дітей на відстані витягнутої руки — і тоді це буде головною запорукою їхньої безпеки.

Малюнки: методика PANTS для батьків дітей, хворих на аутизм.



Джерело: Екатерина Сигитова «Как разговаривать с детьми о сексуальном абьюзе» (2015-05-11)