субота, 9 вересня 2017 р.

Про вибачення

У мене з вибаченнями складні стосунки. Якось я занадто багато міркувала на цю тему …і доміркувалась :(

Припустімо, що я накосячила. Я кажу «вибач(те)». Що треба сказати після цього? Логічно було б пояснити, що косяк мав причини, особливо якщо вони не залежні від мене. Але кожного бісового разу, що б  я не починала писати про причини, звучить як виправдання. 

Я запізнилась на зустріч. Пробка в місті? треба було раніше виходити. Сплутала час? треба ставити нагадування. Проспала, бо допізна готувалася? про презентації, роблені вночі, взагалі сором говорити, а без цього казати про «проспала» ще соромніше. Перехопили супер-важливі справи по дорозі? треба було подзвонити. А я страшно не люблю дзвонити. Не любиш дзвонити? вчись. 

І отак завжди, як би я не пробувала пояснити, не виходить не виправдовуватись. Тим паче, що інколи мої причини — це лінь, lack of expertise, переляк або неадекватне відчуття часу. Зробиш те-то? шо-знову, тільки-не-сьогодні, невже-більше-нема-кому. Напишеш їм листа? я-поняття-не-маю-що-писати, це-ж-не-моє. Ти йому подзвониш? аааа-як-я-можу-дзвонити-цілому-директору-чогось-там-десь. Розкажи, як у вас із цим і оцим… о-це-не-терміново-відпишу-післязавтра, як-це-вже-три-місяці-пройшло?!

А якщо просто написати «вибач» і нічого не пояснювати, виглядає образливо. Виглядає так, наче мені байдуже і заввиграшки написати «вибач». А це не так.

І от я вибираю не відповідати нічого. Просто зникнути з простору виконання якоїсь задачі, завдання-листа-дзвінка-відповіді, а тоді вигулькнути знову в іншому місці. Мовчки. І тоді здається, наче мені геть байдуже, і мені не соромно. 

А мені соромно. Просто якщо маю недолік і недостатньо працюю над його виправленням, то чи я маю право просити вибачення?

Загалом, краще б я про це не думала, вибачалась у потрібний час, як нормальні люди, і не псувала людям нерви і роботу.

Ще трохи — і сходи Шредінгера. (Aeou, cc by-sa, з Вікісховища)

пʼятниця, 25 серпня 2017 р.

Як спілкуватися з дигіталом



Є зараз популярні інструкції на тему «Як спілкуватися з інтровертом». І от мене пробило зробити таке саме про дигіталів.


Короткий лікнеп. У нас є три основні канали отримання сенсорної інформації: зір, слух і «все решта», до якого відносяться дотик, запах і смак. «Все решта» також називається «кінестетичний канал» і відрізняється тим, що з’єднане безпосередньо з мозком, на відміну від зору і слуху, інформація з яких попередньо обробляється у спеціальних зорових і слухових центрах. І виявляється, що для більшості людей один з цих трьох каналів є домінантним, тобто людина 1) більше довіряє цьому каналу, ніж іншим двом, 2) надає йому більше уваги, 3) краще аналізує образи і патерни в цьому каналі, 4) естетично захоплюється тими видами мистецтва, які діють саме на цей канал (картини, музика або кулінарія). І ще виявляється, що існує вузька категорія людей, для яких жоден з цих каналів не є домінантним. Оцих людей і називають дигіталами.


Власне, спеціально для них виділяють четвертий, дигітальний канал отримання інформації, який і не канал насправді, а просто внутрішня обробка вже отриманих іншими каналами даних у мозку. (Наприклад, ви зараз отримуєте інформацію про форму кожної букви у цьому реченні через візуальний канал, але обробка змісту речення відбувається у дигітальному «каналі».)


І ось, через те, що цих людей так мало, про них, як водиться, склалися неправильні стереотипи, які заважають іншим людям з ними нормально спілкуватися, та й самим дигіталам теж немало заважають. Тепер по порядку.


Якщо ви хочете образити дигітала так, щоб він більше ніколи з вами не спілкувався – порівняйте його з роботом. Це як сказати негрові, що він – мавпа. Перші десять разів, коли мені сказали, що я робот, мені ще було смішно. Зараз – не дуже. Відкладіть цей жарт принаймні на кінець століття, коли роботи (якщо вірити Мічіо Кайку) зрівняються з людьми за всіма основними показниками інтелекту і свідомості. (Втім, тоді це порівняння, можливо, здасться образливим для самих роботів, але такі досконалі істоти, як роботи майбутнього, мабуть, не ображатимуться на такі дурниці.)


І проблема навіть не в тому, що робот – набагато примітивніша річ, ніж людина. Проблема в тому, що ви, по-перше, стереотипізуєте незрозумілу вам модель людської психіки, а по-друге – використовуєте застарілий стереотип із дешевої наукової фантастики середини минулого сторіччя. Сьогодні роботи оточують нас усюди, і можна вже було трішки розширити своє уявлення про роботів у порівнянні з цим картонним штампом, який насправді означає не «робот», а «аутист» (але слово «аутист» донині стигматизоване, це явище досі підсвідомо вважають хворобою, тому ніхто не порівнює своїх друзів з аутистами, а натомість усі користуються евфемізмом «робот»). У нас вже є емоційні роботи – секс-роботи, роботи-домашні тварини, поступово починають з’являтися роботи-няні, роботи-лікарі й навіть роботи-психологи. Роботи подолали тест Тюрінга – а отже, ви б не відрізнили такого робота від живого співрозмовника, якби вас розділяли клавіатура і пучок оптоволокна. І, відповідно, ви не можете сказати своєму інтернет-співрозмовникові «Ти схожий на робота», бо для вас уже не існує ознак, які відрізняють робота від не-робота, ви вже не знаєте, що таке «схожий на робота». Так само, як ви не можете сказати «Це світло схоже на поляризоване», просто тому, що ваше око не відрізняє поляризованого світла від неполяризованого.


Стигматизація тут (як і у випадку з аутизмом) пов’язана, звісно ж, із нашим печерним уявленням про те, що основна цінність людини – це її здатність соціалізуватися, а будь-які інші цінності можна надолужити, просто знайшовши того, в кого вони є, і соціалізувавшись із цією іншою людиною. Грубо кажучи, замкнений у собі відмінник займає нижчу ланку в соціальній ієрархії, ніж його приваблива однокласниця, яка вчиться на двійки, але вміє вирішити цю проблему, підморгнувши замкненому відміннику і списавши в нього домашку. (Це, вочевидь, походить від уявлення, що тут відмінник – пасивний учасник, «інструмент», а його однокласниця – активний «оператор» акту списування.) Саме на цьому аспекті я хочу зупинитися і використати його як приклад для пояснення того, що ж робиться в голові у дигітала.


Якщо ви НЕ дигітал, то у вас у дитинстві, скоріш за все, була досить широка категорія однолітків, комунікація з якими давалася вам легко та інтуїтивно. Навіть якщо це була ворожнеча, то це була «зрозуміла» ворожнеча. Водночас, скоріш за все, у вас у школі або вищому навчальному закладі був принаймні один предмет із числа точних і/або природничих наук, який давався тяжко – наприклад, ви були змушені зубрити рівняння Мєндєлєєва-Клапейрона, теорему Піфагора або правило Лопіталя. При цьому, провівши достатньо часу за штудіюванням відповідної формули, ви могли механічно її застосувати і навіть, можливо, отримати високий бал, при цьому все ще не розуміючи, звідки та формула взялася і що ви взагалі робите. А тепер уявіть людину, в якої все навпаки.


Коли мене просять пояснити теорію ймовірності, я впадаю в секундний ступор. У мене в голові проноситься «Може, тобі пояснити, як користуватися ложкою?». Теорія ймовірності для мене настільки проста й інтуїтивна, що я взагалі не можу зрозуміти, чому її вважають наукою. У меншій мірі це стосується й мого відчуття інших галузей математики, частково – також фізики, хімії, біології. Водночас, багатьом соціальним конструктам дигітал змушений вчитися точнісінько так само, як не-дигітал змушений у школі зубрити незрозумілі йому формули.


Уявімо, що ви придбали новий хитромудрий пристрій, але загубили від нього інструкцію. Як ви дізнаєтеся, яка кнопка за що відповідає? Правильно – ви натискатимете на кожну кнопку по черзі й дивитиметеся, що відбувається. Дигітал приблизно таким чином опановує хитрощі людських емоцій і відносин: пробує щось зробити, бачить, що люди на це, наприклад, ображаються, і запам’ятовує, що так робити не варто. Інструкцію від цього «пристрою» не загубили – її просто ніхто не написав, бо ніхто не вважає її чимось неочевидним, чимось, що потребує пояснення.


При цьому дигітал може так само повністю опанувати механічне застосування всіх потрібних йому правил соціальної поведінки і навіть отримати «високий бал» на «іспиті» з соціалізації (вдало одружитися, побудувати навколо себе потужну мережу контактів, стати душею компанії тощо). І при цьому все одно не розуміти, що він робить і навіщо. («Я просто переказую цей несмішний жарт, а вони всі регочуть. Я встановив цю закономірність емпірично, але не можу зрозуміти, чому вона працює.») А може і зрозуміти – так само, як людина без хисту до математики може шляхом наполегливої праці здобути непересічні знання у математиці й навіть розвинути в собі новий спосіб мислення, адже наш мозок володіє практично необмеженим потенціалом до адаптації.


Взагалі, застосування правила «з розумінням» і «без розуміння» відрізняється непринципово. Це як дві людини, які йдуть однією алеєю. Одна людина провела тут ціле своє дитинство, і кожен камінчик викликає в неї той чи інший спогад. Інша людина тут уперше, але вона вивчила мапу місцевості й знає, куди їй треба повернути. Перша людина рухається «у хмарі асоціацій», друга – за інструкцією. Одначе з пункту А в пункт Б дійдуть обидвоє. І це стосується як соціалізації, так і математики.


Але тепер я мушу перейти до головного стереотипу про дигіталів, який потрібно знищити. З того, що я писав вище, могло скластися враження, що у дигіталів немає емоцій.


Це страшенна профанація – бачачи щось незрозуміле, заявляти, що його не існує. Спектр емоцій дигітала насправді ширший, ніж у не-дигітала, вони складніші, так, вони можуть бути незрозумілими спочатку, але назвати дигітала беземоційним – наступний спосіб позбутися співрозмовника після «назвати дигітала роботом».


Якщо вважати, що кожна людина переживає свої найсильніші емоції саме в своєму улюбленому сенсорному каналі, то треба зрозуміти, які ж емоції виникають у дигітальному каналі. Ви можете вразити візуала краєвидом, аудіала – мелодією, кінестетика – запахом парфумів, теплими обіймами чи смачною стравою. Це зрозуміло. (До речі, щоб зібрати окремі «пікселі» у краєвид, а ноти – у мелодію, нашому мозкові й потрібні оті самі «попередні процесори», що стоять на шляху між сенсорними нервами й неокортексом; я про них писав на початку.)


Дигітальний канал працює не з окремими подразниками (як кінестетичний) чи образами (як візуальний та аудіальний), а з системами – закономірностями, тенденціями тощо. Дигітальний канал вашого мозку – це детектив, який постійно веде якесь слідство, зіставляє одне з другим, згадує («Ага, я вже бачив цей таємничий знак на місці вбивства у п’ятдесят шостому… Вочевидь, ми маємо справу з містичним культом…»), словом – обробляє ті величезні масиви інформації, які накопичує ваш мозок. Тепер головне питання: як вразити дигітала?


Відповідь: зробіть так, щоб у його голові зійшовся пазл. Дайте йому змогу самому знайти закономірність. Ви не зможете сильно вразити дигітала одним подразником чи образом – натомість вам потрібно дати йому декілька точок, щоб він сам з’єднав їх лінією. Аналізуючи свої емоції, я зрозумів, що переживаю найсильніші з них саме у такі моменти – коли вдається побачити новий патерн (особливо, якщо це новий патерн у чомусь, що я раніше вже знав, але не здогадався поєднати, проаналізувати в сукупності). Складно? Ніхто не обіцяв, що буде легко.


У певному сенсі можна сказати, що дигітальні емоції в порівнянні з недигітальними схожі на жіночі оргазми в порівнянні з чоловічими: вони бувають рідше, зате вони сильніші. (Що іронічно, у темну епоху невігластва існування жіночого оргазму заперечувалося так само, як зараз заперечується існування емоцій у дигіталів.) Продовжуючи аналогію – якщо аудіал чи візуал відчуває естетичний оргазм лише у своєму центрі аналізу відповідного типу образів (як чоловічий оргазм), то дигітал проживає сильну емоцію всім своїм мозком (як жіночий).


Коли люди починають зі мною спілкуватися, вони зазвичай намагаються згодувати мені які-небудь популярні математичні задачки або хитрі загадки. Цей підхід не помилковий, але наївний; так, це справді саме те, від чого я отримую задоволення, але проблема в тому, що я, скоріш за все, вже чув вашу загадку, а абсолютно аналогічну задачу розв’язував у п’ятому класі. Скажімо так: цього вистачить для дрібної бесіди, але не ображайтеся, якщо я за дві секунди розв’яжу задачу, над якою ви билися тиждень, і ви почуватиметеся Гомером Сімпсоном на з’їзді нобелівських лауреатів. Я не хотів, щоб ви так почувалися в моїй присутності, але ж цілком закономірно, що якщо це моя стихія, то я тут почуваюся вільніше, ніж ви. (І мені точно не принесе задоволення, якщо я імітуватиму тривалі роздуми над елементарною задачею тільки задля того, щоб ви відчували себе розумнішим. Знову аналогія з оргазмами.) Втім, тут не можна бути надто строгим, адже деколи люди таки вгадують із загадками й задачами, яких я ще не бачив і не можу розв’язати миттєво.


Ще одна річ. Уявіть, що ви дізнаєтеся факт: лише чверть водіїв їздять пристебнутими. Що ви подумаєте насамперед? Якщо ви не дигітал, то це, скоріш за все, буде щось на кшталт «Водії – дебіли, вони самі винуваті, що гинуть у ДТП». Що подумає дигітал? Він подумає: «Пасок безпеки недосконалий. Потрібно, щоб він сам застрибував у замок, коли водій сідає за кермо». В чому відмінність між цими двома потоками думок? Перший спрямований на (або проти) людей – водіїв, другий – на предмети. Перший пов’язаний із емоційною оцінкою людей і себе у порівнянні з іншими («Охохо, який я чемний, я ж завжди їжджу пристебнутий, а отже, мої шанси вижити більші у порівнянні з цими недоумками»), другий – із оцінкою і аналізом системи («Водії – дебіли. Що нам зробити у системі, де більшість водіїв – дебіли, щоб менше дебілів гинуло у ДТП?»). Зверніть увагу, що в другому разі слово «дебіли» не має того яскравого емоційного забарвлення, що у першому – в абсолютно такому ж ключі дигітал проаналізував би систему, де більшість водіїв – шульги, альбіноси чи спортсмени, якби це впливало на якусь важливу характеристику цієї системи.


Думаю, найкраще буде далі пояснювати на прикладах. Які сильні емоції переживаю я як дигітал?


Відразу хотів би відсікти одну емоцію, яку традиційно пов’язують із дигіталами (хе, при цьому стверджуючи, що в них нема емоцій, ага) – славетне «бомбить». Дигіталів, звісно, частіше бомбить від псевдонаук та інтелектуального шахрайства, ніж інших людей, але це пов’язано виключно з тим, що дигітали частіше помічають ці псевдонауки і це інтелектуальне шахрайство. Дигітал може бути нестримано грубим і дратівливим, коли стикається з черговим прихильником теорії змови чи гомеопатом – але цю емоцію ніяк не можна назвати характеристичною для дигіталів: це те саме «бомбить», яким кожна тваринка у цьому світі захищає свою територію від нападника. З поправкою на те, що дигітал вважає своєю територією всі впорядковані системи навколо себе. (Про цю емоцію можна написати окрему статтю.)


Отож. Дуже сильну емоцію я пережив, коли читав «Гаррі Поттер і методи раціональності» Е. Юдковського, а саме (так, щоб без спойлерів) – розділ 45. Дочитавши цей розділ у маршрутці, я решту дороги їхав зі сльозами на очах, не думаючи про те, що на мене можуть дивитися люди, мені важливо було прожити цю емоцію, і навіть зараз, пишучи ці рядки, я заливаюся теплими сльозами від самої лише згадки про цю прекрасну мить. Я думаю, не буде перебільшенням сказати, що це найсильніша емоція, яку я пережив у своєму житті, і що дивовижно – в людській мові немає слова, яким ця емоція називається. (Втім, можливо, це катарсис, хоча він за класичним визначенням не мав би супроводжуватися сльозами.) Просто прочитайте цей неповторний твір.


Подібне я відчуваю, коли мені уявляється недалеке майбутнє, в якому, наприклад, Ольстер позбувся католицьких і протестантських шкіл, і тепер там є просто школи, одні й ті ж школи, до яких ходять разом діти католиків і діти протестантів, і ворожнеча закінчилася за одне покоління. Це водночас радість від поступу людства і невимовний біль через те, що рішення було таке просте і таке доступне, але багато поколінь людей загинули через свою впертість тільки заради того, щоб передати дітям у спадок міжконфесійний та міжетнічний конфлікт. Як бачите, це знову система – система тенденцій, яка дає мені змогу передбачити це недалеке майбутнє; система поглядів, яка призводить до невгасимого конфлікту; інша система поглядів, яка перемагає цей конфлікт. Я не відчуваю сильних емоцій від одного фізичного збудника; я відчуваю їх від усвідомлення ситуацій, від відчуття тенденцій і закономірностей.


Також мене (дорослого гетеросексуального чоловіка) часто пробиває на сльози на кульмінаційних моментах хороших фільмів. Власне, це той самий момент, коли «складається пазл» фабули фільму – коли я бачу концентрат емоцій, на зосередження якого в одному часовому моменті працював цілий фільм, як величезна лазерна установка, яка фокусує в одній точці тонесенький промінь когерентного світла.


Екзистенційна криза. Здається, її дигітали переживають ще гостріше, ніж інші люди. Усвідомлення неминучості теплової смерті Всесвіту свого часу гнітило мене набагато сильніше, ніж реальні поточні проблеми. (Щоб ви розуміли, теплова смерть Всесвіту – це не та проблема, через яку нам потрібно кудись поспішати. До цієї події в нас ще гугол років – ГУГОЛ, тобто одиниця і сто нулів. У цифрі, якою вимірюється поточний вік Всесвіту, тільки десять «нулів».) Довгий час я вважав цю проблему (екзистенційну кризу) взагалі нерозв’язною і думав, що це такий вроджений баг людського мозку – деколи вилітати за будь-які розумні межі «довгострокового планування» і вдивлятися у таку часову далечінь, у якій ніякий людський мозок уже не буде актуальним. З часом я все ж знайшов цілком раціональний вихід із цієї «безвиході», про що можна написати ще один окремий допис (для інших дигіталів, які стикнулися з тією ж проблемою). Але подумайте про це ще раз: я реально сумував, це дійсно впливало на мій поточний настрій – те, що ентропія неминуче знищить той Всесвіт, який ми знаємо (через багато віґінтильйонів років після того, як його знищать вибух Сонця, «заблукалі» чорні діри, змішання Чумацького Шляху з галактикою Андромеда, якась дурня на зразок Великого Розриву чи Великого Схлопування, флуктуації скалярного поля і, можливо, фазовий перехід вакууму). Адже я бачив систему, якою володіє сучасна фізика (тобто термодинаміку), і те, куди ця система веде. Тому це була справді сильна емоція для мене.


Думаю, пересічний дигітал зазнає сильних емоцій тоді, коли вибудовує нові нейронні ланцюжки – простіше кажучи, коли вчиться. Встановити нову закономірність – це потужне ендорфінове вливання для дигітала; щоб це сталося, потрібно знайти золоту середину між надто простими речами (їх дигітал вивчив і без вас, вони йому вже нецікаві) та занадто хаотичними, де побудова нового нейронного ланцюжка не коштує витрачених на це зусиль, адже задача дуже ситуативна і ви не зможете скористатися набутим досвідом для розв’язання іншої подібної задачі (наприклад, «гуманітарні» «одкровення» а-ля Коельо).


А тепер до тих речей, які мене дратують, і тих, які не викликають сильних емоцій.


Гірше за те, коли тебе називають роботом – коли при цьому ще й підкреслюють, що ти не людина. Навіть якщо мається на увазі «в хорошому сенсі» («ти більше, ніж людина»). «Ти робот, мені подобаються роботи» – це така сама неприємна стереотипізація, тим більше, що побудова соціальних зв’язків («О, я їм подобаюся, ахаха, може, зробити зустрічний комплімент…») для дигітала не є пріоритетним завданням у списку мозкових процесів. Секрет, як завжди, простий – дигітали, як і всі інші меншини, хочуть одного: щоб їх теж вважали людьми. Щоб до них ставилися так само, як до всіх решти.


(До речі, мені знадобилося багато років, щоб дійти до цього висновку. Довгий час я сприймав цей жарт як належне і підігравав йому, аж поки не зрозумів, що це він і створює той дискомфорт, який я відчуваю в розмовах. Не я, не нестача якоїсь навички соціалізації, не брак емпатії у мене, не несумісність мого характеру з характером співрозмовника, а саме оцей стереотипний розподіл ролей, у якому я раптом виявляюся «не людиною». Зверніть на це увагу – адже дигіталам буває тяжко самим розібратися у цій соціальній грі, вони можуть бути занадто недосвідченими, аби самим вказати вам на це.)


Ще мене дратує лінійний підхід: «У тебе все навпаки, отже, якщо я люблю X і ненавиджу Y, то ти маєш ненавидіти X і любити Y». Якби світ був такий простий, нам був би непотрібен мозок. У дигіталів не «все навпаки» – у них дещо не таке, як у вас. Це різні речі.


Камера сенсорної депривації. Це така штука, в якій ти лежиш у повній темряві й тиші у воді, яка має температуру людського тіла – словом, із максимальним відімкненням будь-яких зовнішніх подразників. Люди розповідають дивовижні історії про те, як їх у камері сенсорної депривації накриває галюцинаціями, вони переживають небачене піднесення або навпаки – впадають у істерику й панічно покидають атракціон. На мене камера сенсорної депривації ніяк не діє, і я вам скажу, чому – та тому, що основні, важливі для мене процеси відбуваються всередині. В камері я роблю те саме, що завжди – промотую в пам’яті свіжі історії, вигадую сюжети, веду внутрішній діалог, просто при цьому хтось вимкнув світло назовні (тобто цей досвід не надто відрізняється від того, який я переживаю щоночі перед сном). Якби камера могла екранувати від мене мою пам’ять, тоді це була б справжня дигітальна депривація, але таку камеру ще не винайшли.


В принципі, зараз з’явилося чимало кінематографу на тему дигіталів. Життєписи Тюрінга, Хокінга і Неша («Гра в імітацію», «Теорія всього» та «Ігри розуму» відповідно) дають принаймні загальне уявлення про дигітала пересічному глядачеві. А от серіал «Теорія великого вибуху», на мою думку, працює у протилежному напрямку – під виглядом «історії одного дигітала» нам виставляють цілковиту профанацію цього образу. Шелдон сперечається про дрібниці, які насправді не зацікавили б жодного дигітала (який жах, помилка на одну десяту в космологічному параметрі!); його особисте життя і навички соціалізації навмисно виставлені у бурлескному вигляді, він змальований водночас дратівливим і безпомічним, і кожна спроба його взаємодії з соціумом зливається в одну й ту ж комедію. Мені здається, це не той образ дигітала, який ми хочемо.


Що ще додати насамкінець? Специфічний гумор. (Не знаю, наскільки він корелює з дигітальністю.) У мене є анекдот, яким я перевіряю «гуморальну сумісність» з іншими людьми:


Помирає Леонардо да Вінчі. Його на небесах зустрічає Бог і каже:


– Ну як же так, Льоня? Стільки всього винайшов – і те винайшов, і се винайшов, а кубик Рубика не винайшов!


Цей анекдот за всіма правилами не повинен бути смішним. Я не можу точно пояснити, в якому місці він смішний. Але якщо вас від нього незбагненно пробирає сміх – вітаю, ми з вами в чомусь схожі.

Джерело: Андрій Горбунов «Як спілкуватися з дигіталом»

понеділок, 24 квітня 2017 р.

Покажіть світові природу України у фотоконкурсі Вікі любить Землю

Захід сонця на вершині скелі Соколине око, автор Ryzhkov Sergey, CC BY-SA 4.0, редаговано користувачем ɪ


Першого травня почнеться прийом фотографій на конкурс Вікі любить Землю. І це вже буде п'ятий рік поспіль, що цей конкурс збирає фотографій об'єктів природно-заповідного фонду для ілюстрування статей Вікіпедії 📸

Здається, виграють просто всі. Ті, хто хоче отримати призи, змагаються в номінації найкраще фото. По-моєму, дуже круто, що призи не зафіксовані (типу, об'єктив такий-то і крапка) — якщо виграєте, то будете вільні вибирати собі приз самостійно залежно від суми виграшу. Суми достатні, чесно :)

Виграють і ті, хто любить кататися невідомими закапелками нашої країни, вони змагаються в номінації на найбільшу кількість сфотографованих об'єктів. Вісім тисяч заповідників, заказників, НПП, пам'яток природи та інших об'єктів ще ніхто не об'їздив — оце-то шанс стати героєм!

Також можна заткнути за пояс тих, хто думає, наче енциклопедія це нудно і нецікаво. Оскільки Вікіпедія не обмежена папером, додавати фото у статті можна і треба. І хіба не круто, коли можна сказати, що саме ваше фото є головним у статті про, скажімо, НПП Бузький Гард? Таки круто :)

Загалом, вигоди з усіх боків! :) Вигрібайте свої архіви, їдьте в експедиції, готуйте знімки — від завтра має бути тепло. Якби щось було незрозуміло, розкажу і поясню, лиш би ви подалися на конкурс. Благо, серед друзів чимало людей, які вміють правильно тримати фотокамеру :)

Досить ховати фоточки у приватних соцмережних альбомчиках! Покажіть світові природу України 💛💙

четвер, 16 лютого 2017 р.

Не питайте у Вікіпедії, «як же так»


Є два основні типи коментарів до публікацій про Вікіпедію: «чудовий ресурс! завжди ним користуюся» і «фігня це все, створив статтю, її витерли, більше не писатиму».

Я регулярно стикаюся зі скаргами на вилучені з Вікіпедії статті. Як стається, що люди, які раніше писали коментарі перші, починають писати другі? «Я написав статтю про свій проект, він же такий важливий, а її витерли, як так», «Я написала про нашу компанію, а мені сказали, що там порушення авторських прав, але ж то все з сайту фірми, як так», «Наша ГО — найпатріотичніші патріоти у всьосвіті, українці мають знати своїх героїв, а статтю про нас вилучили, як так» і десь в такому дусі, і все закінчується словами «більше не намагатимуся, пишіть тепер усе самі».

По-перше, не можливо налякати вікіпедистів словами «пишіть тепер усе самі», бо це, холєра ясна, саме те, чим вони досі — весь час, роками, без сну і без грошей — займаються, не відаючи і не переймаючись про ваше безцінне існування. (Щоб ви знали, такі лякалки — це переважно тупо, але якщо вони дієві — то ще й підло).

По-друге, я знаю, в чому ваша проблема. Вона полягає в тому, що ви писали _про_себе_. Особисто, проектно чи організаційно, але писання про себе запрограмоване на невдачу. Ой справді, тут, звісно, виникне запитання-аргумент «але хто ж знає про мене краще за мене? хіба, коли людина пише про себе, це не джерело?». Але відповідь на нього ясна: ні, не джерело. Людина має властивість бути упередженою. Фахівці скажуть вам, що в середньому мемуари треба ділити наполовину, бо всі ми схильні на(або при-)писати тільки хороше. Написання про себе у Вікіпедії не вітається. Ви це робити можете — навіть купа людей це справді робить, визнаю, — але чи ви здатні бути неупередженими і писати не з голови, а зі сторонніх публікацій про вас?

По-третє, Вікіпедія — не панацея. Я сама щодня десь кажу, що вона чудова, прекрасна, корисна, впливова, що нею можна користуватися для отримання інформації, для тренування навичок реферування і перекладу, для поповнення інформації українською мовою про все на світі і посилення присутності української мови в інтернеті. Але я також кажу, що Вікіпедія — не панацея. Вона стороння, вона не може сама щось пропагувати, будь то українська мова чи продукт вашої фірми. Вона прагне бути якомога більш нейтральною. І вона третинна. Розумієте, для читачів це навіть не вторинне джерело інформації. Якщо історичний документ — це первинне джерело, науково-історична публікація — вторинне, то Вікіпедія, де в статті про подію згадано цю публікацію — третинне, і без вторинних джерел вона не пишеться.

«Але ж це вартісне, корисне, потрібне, патріотичне, українське, як же так». Між цим вартісним-корисним-і-теде та Вікіпедією ви маєте спершу побудувати місток. Якщо ви робите проект, а про нього не пишуть ЗМІ — замучте їх, щоб вони написали. Благо, зараз можна навіть написати новинарям в FB, і якщо ви такі класні, про вас напишуть. Якщо ваша фірма номер-один-в-україні, не полінуйтеся знайти рейтинг, який справді буде це підтверджувати. Якщо ви написали перший-в-україні-гіпер-пупер-роман, то турбуйтеся НЕ про те, щоб про нього писалося у Вікіпедії, а про те, щоб його продавали, купували, читали і говорили. Вікіпедія — це наслідок відо́мості, не треба використовувати її як причину, а потім ображатися на всіх і пускати нюні «які вони погані, вилучили статтю, я на вас ображений». Будуть сторонні публікації — буде стаття.

#ЯпишуВікіпедію про якісь ліві речі. Мені складно писати про те, до чого я маю відношення, бо відчуваю, що буду перетягувати на себе ковдру (і це саме те, що відбувається в обговореннях статей, коли редактор статті починає сперечатися з її предметом). Здалося б покращити статтю про мою організацію, і навіть є чим, але мені було б набагато спокійніше, якби це зробила стороння людина.

Кожен може допомогти Вікіпедії, написавши статтю. Є тисячі імен, назв, термінів, дат, про які ви можете написати. Тому якщо у вас є вільний час, турбуйтеся про свою відо́мість, щоб про вас колись можна було написати, або пишіть про щось іще.

PS. Третій тип коментарів насправді існує, і це «ох, часом буває складно, але якщо не я, то хто?», але це наступна стадія, до якої доживають не всі, і такі коментарі переважно лишаються не висловлені. Бо робота не любить галасу. Запитання є?

середа, 8 лютого 2017 р.

Не використовуйте Вікіпедію для читання «гарячих новин»

Вікіпедія настільки правдива,
наскільки правдиві використані для статей джерела.

Я вирішив почати з висновку, якщо раптом у вас не вистачить терпіння дочитати до кінця. Але думаю, краще прочитати статтю повністю: у світі «альтернативних новин» вміння розуміти, кому і коли вірити, дуже навіть необхідне.
Покажу вам, як нещодавні протести у Румунії були відображені у статті Вікіпедії. Приклади будуть з англійської Вікіпедії, так щоб мова вас не зупиняла, але те саме стосується і Вікіпедії румунської і, цілком вірогідно, будь-якої іншої мовної версії сайту. Потім спробуємо дізнатися більше про те, як інші гарячі новини описуватися в минулому і я дам кілька підказок, як використовувати ці статті (не зважаючи на заголовок).
Отож, що стається у Вікіпедії, коли щось значиме з'являється у новинах? Спочатку створюється стаття. Потім, якщо новина справді велика, як-то протести, її додають на головну сторінку. Потім настає час звичайної вікі-роботи: зацікавлені вікіпедисти (а також табуни анонімних користувачів, з різними інтересами, висловленими чи ні) починають покращувати, розширювати і змінювати новину і статтю, намагаючись діяти згідно з основними правилами Вікіпедії, якими є нейтральна точка зору та перевірність. Це в теорії. На практиці, «біла, освічена, чоловічої статі» більшість вікіпедистів дуже вірогідно з початкової версії статті дуже круто скосить в сторону власної точки зору. Наприклад, ця версія від 2 лютого не містить згадки про інші позиції, висловлені на публічній зустрічі 30 січня, напередодні прийняття законів. Також щоденні редагування, якими додавалася кількість протестувальників, постійно обирали найбільше число (інколи ігноруючи попередньо додані джерела, що вказували менші числа), а деякі редактори навіть публікували непідтверджені чутки. В румунській Вікіпедії одна особа прямо відмовилася додавати будь-яку реакцію від уряду.
Може це тому, що Румунія — країна маленька, і деінде ситуація з гарячими новинами краща? Давайте поглянемо на Рейс 370 Малайських авіаліній (знаєте, той що зник у 2014-му і так і не був знайдений). Статтю редагували понад 500 разів у перші 8 годин після того, як про нещасний випадок стало відомо — набагато більше, ніж статтю про Румунію. Все ж, одна з ранніх версій статті містила 2 різні згадки часу відправлення, а також деякі непідтверджені домисли про зниження літака до 200 м, тоді як інша версія пізніше того ж дня згадувала, що на борту літака був громадянин Австрії — розслідування показало, що паспорт було вкрадено задовго до польоту. Багато сумнівних фактів було додано у наступні кілька днів, поки ЗМІ висували власні гіпотези того, що ж сталося з літаком.
Image by Mikael Häggström,
CC BY SA-3.0
Чи означає це, що треба вірити тим, хто заявляє про ненадійність Вікіпедії? Що роблять досвідчені вікіпедисти, щоб попередити ці проблеми, Що ж, вони насправді роблять багато чого, але оскільки Вікіпедію може редагувати кожен, вони можуть тільки виправляти, а не попереджувати. Треба пам'ятати, що кількість досвідчених користувачів, зацікавлених певною темою, обмежена і їхній внесок дуже легко перебити сотнями редагувань за короткий період часу — навіть, або особливо, в англомовній версії. З плином часу зацікавленість випадкових редакторів пропадає, а ті, хто лишаються зацікавленими темою, продовжують редагувати статтю, доводячи її до пристойного рівня. Поточна стаття про MH370 удесятеро більша за розміром, порівняно з ранніми версіями, і має обширні розділи про пошуки та можливі причини катастрофи. Можливо, там все ще знайдеться кілька неправдивих речей, але їх можна легко помітити при порівнянні цитованих у тексті статті джерел, а ще — вони лиш незначно впливають на розуміння подій читачем. Підозрюю, що це саме станеться зі статтею про протести у Бухаресті через місяць або щось таке (за умови, що напруженість ситуації у подальшому знизиться).
Загалом Вікіпедія досить надійна. Порівняно зі старими енциклопедіями, написання яких займало десятиріччя, статті Вікіпедії набагато швидше набувають пристойного вигляду. Але ми ще не дійшли до того, щоб усе писалося правильно від самого початку. Що ви можете зробити як читач — це не сприймати Вікіпедію як належне, особливо у статтях, що стосуються гарячих новин. Ви завжди маєте перевіряти джерела, згадані у статті, потім порівнювати їх з іншими джерелами. За можливості, спробуйте знайти достовірні джерела, що підтверджують, інформацію, яка вас цікавить, але не намагайтеся копіювати текст звідти у Вікіпедію. Також, навіть якщо у вас дуже розгорілися емоції щодо предмета статті, будь ласка, не вандальте статей. Від цього усім тільки стає важче користуватися Вікіпедією.
Оригінал: Strainu, Don’t use Wikipedia for learning about “breaking news”, 2017-02-07, Creative Commons Attribution License România v3

пʼятниця, 6 січня 2017 р.

10 причин, чому маршрутки у Рівному приємніші, ніж в інших містах


(у т.ч. 7 причин, чому краще платити на виході, а не на вході).


По-перше, я, як пасажирка, можу зайти в салон, сісти й акуратно приготувати плату за проїзд, може навіть без здачі. А не оце: ледве добігла, язик на плечі, — і бігом згадуй, в яку ж кишеню клались гроші перед виходом з хати.

По-друге, моя здача віддається мені в руки. І не буде такого, як-то якось спостерігла у Києві: хлопчина питає, де його здача з лесі українки, а водій ні сном ні духом, бо віддана ним здача не дійшла до адресата, а вийшла на попередній зупинці. 

По-третє, моя здача не мандрує руками півтора десятка пасажирів. Гроші й так бруд збирають, нащо їм в цьому допомагати.

По-четверте, моя здача нікому не псує нерви. Люди, що сидять, можуть задрімати, люди, що стоять, можуть не мати вільних рук, взимку в повній екіпіровці не так легко розвернутись і т.д. Одну жіночку в київській маршрутці хтось так по-панібратськи ляпнув по плечу, що вона переполохалася і решту дороги трусилася, як заєць під кущем.

По-п'яте, водій є водієм, і тільки після зупинки маршрутки він розвертається і перетворюється на касира. А тоді навпаки. А не вдає з себе Шиву, Геріона й Аргоса одночасно, одною рукою на кермі, іншою бере гроші, ще іншою відраховує гроші, одним оком дивиться на дорогу, іншим на гроші, ще іншим на те, чи всі пасажири передають за проїзд. В Рівному не так і розженешся, а в Києві деякі маршрути ідуть більшою частиною по проспектах, де є простір. Може кияни — люди безстрашні, але мені на таке дивитись неспокійно.

По-шосте, водій не шантажує пасажирів, як оце мені випало спостерігати у Львові: «Ще не всі заплатили, поки не передасте — не поїду». (Виявилося, що зайшов пільговик, а водій не помітив, людині довелося пробиратися до нього і знову показувати посвідчення).

По-сьоме, гарно реалізували ідею талонів для пільговиків. От може перевізник везти четверо пільговиків — кожному при вході дає таку, сказати б, табличечку. Вона переважно чималенька і кольорова, щоб було видно і не хотілося випадково забрати з собою. Виходиш — віддаєш. Наступний пасажир заходить і бачить, чи є у водія вільні табличечки ( =пільгові місця). Без шуму і гаму.

По-восьме, немає в Рівному традиції кричати, коли тобі треба вийти. З незвички від раптового «на астановкє!» у мене підскакувало серце до горла. У Рівному цього нема — просто тому, що водії стають на усіх зупинках. Якщо нема на зупинці людей, можуть трохи завернути на неї, пригальмувати і запитати, чи виходять. У Києві не пригальмовують.

По-дев'яте, що випливає з восьмого, підсліпуватому пасажиру на зупинці не треба вдивлятися в номер маршрутки на горизонті і махати рукою ще на початку гальмівного шляху в страху, що якщо почнеш махати, коли транспорт вже буде близько, то він може не стати.

По-десяте, і схильна вважати, що це через усе перераховане вище, рівненські водії спокійніші і привітніші. Їм не треба весь час оглядатись, слухати крики, самим гримати на пасажирів. Якщо це читає хтось із рівнян, і не згоден, що вони справді привітні — це ви давно були де-небудь в києвах.

Одне заперечення, яке я можу уявити — теоретично, на висадку й квиткування пасажирів на зупинці може піти більше часу. Але знов-таки — щось я не бачила, щоб це було настільки, щоб хтось на це зважав. Ба більше, водії можуть витратити трохи зайвого часу на те, щоб дочекатися нових додаткових пасажирів, але це зовсім інше.

Друге — що так можуть бути зайці: все одно уже привезли, куди треба, можна й не платити. Ви знаєте, не чула про таку проблему. Коли є потреба вийти на задні двері — виходять і несуть водієві гроші на передні. А якщо ти маршрутку ледве вгледів, ледве впіймав, на тебе гарикнули, що довго шукаєш гроші — то хіба їх хочеться платити?

(це ж саме у Facebook  і на 4vlada.com)

Втеча від вибору — теж вибір

Доріг дуже часто більше двох.
Фото: Aleksandrs Timofejevs, CC Zero
Я справді так вважаю, і вважаю давно. Остаточно впевнилась в цьому після фільму Mr. Nobody, і тепер, якщо треба собі то нагадати, то згадую його і все.

Досі згадую злим тихим словом людину, яка вперше мене спитала, кого я дужче люблю: маму чи тата. До цього моменту мені малій не спадало на думку, що можна когось із них любити сильніше, що комусь може спасти на думку такий вибір і взагалі. Пам'ятала б, хто це був, провела б зараз виховну роботу.

Коли вам пропонують на вибір купити два пива, темне або світле, що ви будете робити? Правильна відповідь — відсилати пропонувальника у довгу путь, бо у вас а) відраза до пива, б) витрати на покупки розплановані, і цього пункту там нема, в) ви взагалі любите вино, г) не бажаєте розкривати цю інформацію, i.e. не їхнє діло, ґ) ваш варіант. 

Сумніватися в постановці питання — правильно. Тому мене дивує, коли після чиєїсь заяви читачі новин одразу діляться на прихильників і противників автора заяви, причому стовідсоткових і однозначних. По-перше, у будь-якої людини є не одна заява, а більше, які можуть мати зв'язок і взаємопояснюваність. По-друге, у будь-якої заяви є контекст. По-третє, будь-який текст можна розібрати на тези — і що заважатиме мені погоджуватися з одною тезою і не погоджуватися з іншою? 

Але ж ні, з того, що мені випадало спостерігати у Facebook (і я знаю, що це нерепрезентативна вибірка, але не маю іншої), коментарі зі зважуванням прочитаного, розбором теж на згоден-не-згоден і уникненням вибору із очікуваних варіантів (хто взагалі сказав, що от прочитане треба схвалити або спаплюжити?) лишаються у сутіні.

Гаразд, все одно до цього надихнув конкретний випадок, то треба показати який. Жінка кинула в продавця жменею копійок, коли не дочекалася обслуговування українською мовою. Я цілком підтримую її в тій частині, що «задовбали», в тій частині, що часом реально важко звернути на себе увагу робота, який працює в режимі добрий-день-карточку-маєте-пакет-потрібен і не осягає спілкування з клієнтом поза тим. Я не згодна в частині кидання чого-небудь в кого-небудь, бо це не битва на подушках. Книжки, написані нею, так і взагалі тут не мають стосунку. (Хіба якщо ви настільки вправний психоаналітик, що змогли виявити зв'язок між текстом і цим випадком. Але ви ж ним не є, правда? Не зазнавайтесь).

Я не розумію ні тих, хто пише хвалебні оди «вона така пухнаста!», ні тих, хто пише розгромні тексти «та вона монстр!». Є випадок — обговорюйте випадок. Якщо він прецедентний — обговорюйте, чи нормально так робити. Якщо — і тільки якщо — ви достатньо знаєте, щоб судити про якісь іще деталі, то їх і обговорюйте.

Узагальнення — це зло. Це я винесла зі своєї географічної освіти. Я знаю, що без нього ніяк, але чим менше, тим краще.