пʼятниця, 6 січня 2017 р.

10 причин, чому маршрутки у Рівному приємніші, ніж в інших містах


(у т.ч. 7 причин, чому краще платити на виході, а не на вході).


По-перше, я, як пасажирка, можу зайти в салон, сісти й акуратно приготувати плату за проїзд, може навіть без здачі. А не оце: ледве добігла, язик на плечі, — і бігом згадуй, в яку ж кишеню клались гроші перед виходом з хати.

По-друге, моя здача віддається мені в руки. І не буде такого, як-то якось спостерігла у Києві: хлопчина питає, де його здача з лесі українки, а водій ні сном ні духом, бо віддана ним здача не дійшла до адресата, а вийшла на попередній зупинці. 

По-третє, моя здача не мандрує руками півтора десятка пасажирів. Гроші й так бруд збирають, нащо їм в цьому допомагати.

По-четверте, моя здача нікому не псує нерви. Люди, що сидять, можуть задрімати, люди, що стоять, можуть не мати вільних рук, взимку в повній екіпіровці не так легко розвернутись і т.д. Одну жіночку в київській маршрутці хтось так по-панібратськи ляпнув по плечу, що вона переполохалася і решту дороги трусилася, як заєць під кущем.

По-п'яте, водій є водієм, і тільки після зупинки маршрутки він розвертається і перетворюється на касира. А тоді навпаки. А не вдає з себе Шиву, Геріона й Аргоса одночасно, одною рукою на кермі, іншою бере гроші, ще іншою відраховує гроші, одним оком дивиться на дорогу, іншим на гроші, ще іншим на те, чи всі пасажири передають за проїзд. В Рівному не так і розженешся, а в Києві деякі маршрути ідуть більшою частиною по проспектах, де є простір. Може кияни — люди безстрашні, але мені на таке дивитись неспокійно.

По-шосте, водій не шантажує пасажирів, як оце мені випало спостерігати у Львові: «Ще не всі заплатили, поки не передасте — не поїду». (Виявилося, що зайшов пільговик, а водій не помітив, людині довелося пробиратися до нього і знову показувати посвідчення).

По-сьоме, гарно реалізували ідею талонів для пільговиків. От може перевізник везти четверо пільговиків — кожному при вході дає таку, сказати б, табличечку. Вона переважно чималенька і кольорова, щоб було видно і не хотілося випадково забрати з собою. Виходиш — віддаєш. Наступний пасажир заходить і бачить, чи є у водія вільні табличечки ( =пільгові місця). Без шуму і гаму.

По-восьме, немає в Рівному традиції кричати, коли тобі треба вийти. З незвички від раптового «на астановкє!» у мене підскакувало серце до горла. У Рівному цього нема — просто тому, що водії стають на усіх зупинках. Якщо нема на зупинці людей, можуть трохи завернути на неї, пригальмувати і запитати, чи виходять. У Києві не пригальмовують.

По-дев'яте, що випливає з восьмого, підсліпуватому пасажиру на зупинці не треба вдивлятися в номер маршрутки на горизонті і махати рукою ще на початку гальмівного шляху в страху, що якщо почнеш махати, коли транспорт вже буде близько, то він може не стати.

По-десяте, і схильна вважати, що це через усе перераховане вище, рівненські водії спокійніші і привітніші. Їм не треба весь час оглядатись, слухати крики, самим гримати на пасажирів. Якщо це читає хтось із рівнян, і не згоден, що вони справді привітні — це ви давно були де-небудь в києвах.

Одне заперечення, яке я можу уявити — теоретично, на висадку й квиткування пасажирів на зупинці може піти більше часу. Але знов-таки — щось я не бачила, щоб це було настільки, щоб хтось на це зважав. Ба більше, водії можуть витратити трохи зайвого часу на те, щоб дочекатися нових додаткових пасажирів, але це зовсім інше.

Друге — що так можуть бути зайці: все одно уже привезли, куди треба, можна й не платити. Ви знаєте, не чула про таку проблему. Коли є потреба вийти на задні двері — виходять і несуть водієві гроші на передні. А якщо ти маршрутку ледве вгледів, ледве впіймав, на тебе гарикнули, що довго шукаєш гроші — то хіба їх хочеться платити?

(це ж саме у Facebook  і на 4vlada.com)

Втеча від вибору — теж вибір

Доріг дуже часто більше двох.
Фото: Aleksandrs Timofejevs, CC Zero
Я справді так вважаю, і вважаю давно. Остаточно впевнилась в цьому після фільму Mr. Nobody, і тепер, якщо треба собі то нагадати, то згадую його і все.

Досі згадую злим тихим словом людину, яка вперше мене спитала, кого я дужче люблю: маму чи тата. До цього моменту мені малій не спадало на думку, що можна когось із них любити сильніше, що комусь може спасти на думку такий вибір і взагалі. Пам'ятала б, хто це був, провела б зараз виховну роботу.

Коли вам пропонують на вибір купити два пива, темне або світле, що ви будете робити? Правильна відповідь — відсилати пропонувальника у довгу путь, бо у вас а) відраза до пива, б) витрати на покупки розплановані, і цього пункту там нема, в) ви взагалі любите вино, г) не бажаєте розкривати цю інформацію, i.e. не їхнє діло, ґ) ваш варіант. 

Сумніватися в постановці питання — правильно. Тому мене дивує, коли після чиєїсь заяви читачі новин одразу діляться на прихильників і противників автора заяви, причому стовідсоткових і однозначних. По-перше, у будь-якої людини є не одна заява, а більше, які можуть мати зв'язок і взаємопояснюваність. По-друге, у будь-якої заяви є контекст. По-третє, будь-який текст можна розібрати на тези — і що заважатиме мені погоджуватися з одною тезою і не погоджуватися з іншою? 

Але ж ні, з того, що мені випадало спостерігати у Facebook (і я знаю, що це нерепрезентативна вибірка, але не маю іншої), коментарі зі зважуванням прочитаного, розбором теж на згоден-не-згоден і уникненням вибору із очікуваних варіантів (хто взагалі сказав, що от прочитане треба схвалити або спаплюжити?) лишаються у сутіні.

Гаразд, все одно до цього надихнув конкретний випадок, то треба показати який. Жінка кинула в продавця жменею копійок, коли не дочекалася обслуговування українською мовою. Я цілком підтримую її в тій частині, що «задовбали», в тій частині, що часом реально важко звернути на себе увагу робота, який працює в режимі добрий-день-карточку-маєте-пакет-потрібен і не осягає спілкування з клієнтом поза тим. Я не згодна в частині кидання чого-небудь в кого-небудь, бо це не битва на подушках. Книжки, написані нею, так і взагалі тут не мають стосунку. (Хіба якщо ви настільки вправний психоаналітик, що змогли виявити зв'язок між текстом і цим випадком. Але ви ж ним не є, правда? Не зазнавайтесь).

Я не розумію ні тих, хто пише хвалебні оди «вона така пухнаста!», ні тих, хто пише розгромні тексти «та вона монстр!». Є випадок — обговорюйте випадок. Якщо він прецедентний — обговорюйте, чи нормально так робити. Якщо — і тільки якщо — ви достатньо знаєте, щоб судити про якісь іще деталі, то їх і обговорюйте.

Узагальнення — це зло. Це я винесла зі своєї географічної освіти. Я знаю, що без нього ніяк, але чим менше, тим краще.