«Люди віддають смерті забагато уваги». Я це почула колись давно, а думаю досі. Так воно і є.
Звісно, я розумію, чому так стається. Боязнь невідомості — там. Це напевно, найперше, що спричиняється до пошанування смерті. Усі ми боїмося невідомого (а якщо хтось не боїться, то може недолюблює, вагається, благоговіє чи захоплюється ним — все ж якась та й небуденна емоція). Тому люди обожнювали (=обожествляли) грім, ведмедя чи сонце. Невідоме, велике, незбагенне, дуже впливове. Незрозуміле.
Все ж мені не надто ясно, чому сонце ми не розгадали, але не боїмось, а смерть проста — а лячно.
У якомусь дитячому тексті було про маленьку дитинку, яка не могла зрозуміти, як це : колись усе було, і голуби, і верби, — а її не було. Усе було, а її — ні. Це так мило :) Але ми ж з вами дорослі, нє? Ви можете уявити, як це можливо? і як воно буде, коли не стане вас?
От я можу.
І коли хтось помре, особливо хтось відомий, то мережа вибухає вигуками на зразок «Я шокована! Як це можливо?..» Пардон, мадам, а що такого в цій смерті, про що ви ще не знали? Хіба не помирає хтось щодня, щогодини, щосекунди? Хіба ви ще не поховали однокласницю, діда, вчительку? Хіба сусідка не труїла учора тарганів у себе на кухні? Вони, між іншим — так-так! — теж помирають.
У масштабі всесвіту ми з вами до тарганів іще не досягли.
«Як це можливо...», от же ж. Не кажіть дурниць. Можна втопитися в ложці води і задихнутися в метро. Можна вмерти у вісімдесят від раку горла, а можна залізти на дах електрички двадцятирічним і пощупати дроти. Тільки першу знають багато, а другого мало.
Коли вже почнуть судити людей не по смерті, а по життю?..
Терпіти не можу, коли пишуть про «наші співчуття з приводу передчасної смерті матері…». Пардон, месьє, а смерть може бути вчасна?..
Але й оте дивне обожнювання клаптика землі з труною під дерном — не зрозуміти мені. Якщо так конче треба щось матеріальне, щоб до нього прив’язати пам’ять (от це я якраз розумію дуже добре, бо для цього і тільки існують щоденники мемуарів, сувеніри і пам’ятні подарунки), то зберегли б якусь річ та й тулили б до серця час від часу. Пам’ять не міряється кількістю кислотно-жовтих пластикових квіточок біля кількатисячогривневого гранітного пам’ятника. Боже мій, та вона навіть кількістю закладів названих на честь не вимірюється — ну і хто зараз пам’ятає, яким Шевченко насправді був?
Іншими, іншими речами…
Так, смерть страшна, коли її забагато. Коли люди гинуть не по одному, а разом, коли не десь, а навколо, коли не в ліжку, а на дорозі, коли не від хвороб, а від кулі, коли не через себе, а заради когось. Але що це змінює? Лише нагадування, що жити треба швидше і повільніше водночас, замінюючи в собі лінь на пазлики ідей, які не дочекаються здійснення своїми авторами, але варті того, щоб дочекатися в принципі.
Так, смерть страшна, коли її забагато. Коли люди гинуть не по одному, а разом, коли не десь, а навколо, коли не в ліжку, а на дорозі, коли не від хвороб, а від кулі, коли не через себе, а заради когось. Але що це змінює? Лише нагадування, що жити треба швидше і повільніше водночас, замінюючи в собі лінь на пазлики ідей, які не дочекаються здійснення своїми авторами, але варті того, щоб дочекатися в принципі.
І не чекайте смерті, щоб віддати належне. Не чекайте восковості лиця, щоб поцілувати. Не чекайте старості, щоб восславити — кому та шана здалась, якщо повіки не підіймаються?
Боятися ж треба не смерті, а безсенсовності життя.
Мандарин |