вівторок, 20 жовтня 2020 р.

Про приставучі фрази

Є вставні слова, якими заповнюються паузи від боязні пауз. Є слова, які повторюються часто, бо вони круті і зручні, і взагалі (таким словом останні пів року для мене є «звичайно»; як виявилося, я таки часто погоджуюся з людьми). Є думки, які накручуються і нагнітають — дослідниками людських тарганів описане таке явище як «румінація», або ж пережовування тієї самої думки, що є аж прямо хворобливим станом. 

Не знаю, в що з цього можна класифікувати ті фразки, про які я зараз напишу — може, вам видніше буде. 

Колись давно частодуманою фразою у мене було «життя прекрасне». Це була стандартна фраза на випадки загадування бажань, типу побаченого метеора, на випадки щирого задоволення світом, як-то на заході сонця, і поступово вона стала просто фразою, яка спливає нагору, коли їй нічого не заважає. Отак просто посеред робіння чого-небудь — чи прокрастинування над чим-небудь — могло просто подуматися: життя прекрасне. Потім вона почала спливати у моменти навіть не підходящі, від чого решта думок її затюкували, заганяли глибше, аж поки вона згасла, і зараз вигулькує, лише коли ну вже й справді нема чого боятися. 

А потім було «я втомилася». Яке могло випливати зранку, в обід, увечері, перед сном, після сну — у тому числі на свіжу, відпочилу голову. Хоча могло, звісно, і дуже навіть часто випливало у час виснаженості — роботою, думками про роботу, думками про неробіння роботи, думками про засилля думок про роботу. Невизначеністю. Або визначеністю. То дуже була приставуча фраза, натурально реп'ях. За якийсь час у неї з'явилася напарниця «господи, від чого?» — цих двох розділяло пів секунди, злегка розкриті очі, і зітхання. На щастя, якісь зміни розвіяли їх двох, і стало легше. Занотувати: відпочинок — це зміна діяльності. А, чорт, я ж це і так знаю. 

Минулі місяці це була фраза «I miss you so much». Саме англійською, бо після великої англомовної конференції мене неслабо накрило сумуванням за друзями, яких я там бачила. Боліло цілком фізично, і ці слова практично не сходили з вуст у вільні хвилини. Дуже хотілося знову повторити той до неймовірності крутий досвід, і знову побачитись, наговоритись, набутися разом. А потім жа́хнув карантин, і все висить у повітрі, так наче вибух знімають у сповільненій зйомці, і невідомо, коли режисер вирішить, що вже досить, і можна повернутися до норми. Уже жовтень і вже трохи легше. Хоча я все ще думаю про це регулярно, воно вже не так душить. 

І можна сказати, що починається перехідний період — від цієї фрази до наступної. Якою вона буде? Бо ж я навіть не сумніваюся, що буде. Не користуватися легким способом зайняти вільний думальний простір? Та ну, моя голова на таке не піде. Робимо ставки, панове.

понеділок, 24 серпня 2020 р.

Просто торт

Є в мене улюблений торт. І оскільки інтернет станом на сьогодні не віддає йому належне, треба зробити це самій.

Отже до вашої уваги — «Трюфельний» торт Луцької кондитерської фабрики, котра в миру зараз ТОВ «Вестконд».

Я люблю цей торт рівною мірою за те, що в ньому є, і за те, чого в ньому нема. Він простий, як двері: один бісквіт, розрізаний надвоє, просочений вином і перемазаний згущівковим кремом, затертий зверху какаовими крихтами. В міру м'який, в міру вологий, в міру солодкий. Все. Ненависних мені родзинок нема, горіхів, які залазять між зуби, нема, маку нема, крему підозрілого складу на два пальці товщиною нема, тонни цукру нема. Моя задоволеність конкретним тортом може варіювати залежно від зміни, яка його пекла, але любов до луцького «Трюфельного» в принципі — незмінна.

Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика
PS. Кавові зернята на упаковці — суто для краси. Бачення художника, хехе.

неділя, 24 травня 2020 р.

Прокрастинація

Я марную час.
Я сиджу вдома, за своїм робочим місцем. Воно в мене на кухні, бо тут співвідношення висоти сидіння-стіл найкраще в усій хаті. На їжу не відволікаюсь, не тягне. Я не ходжу на вулицю. Не знаю, які там зараз карантинні обмеження чи нема, але якщо виходити, це ними треба цікавитись, а якщо треба ходити в масці і вийти на вулицю в масці, там же будуть хмари людей без масок, з якими я буду себе порівнювати. Є речі, які я вважаю правильними і роблю, не зважаючи ні на що. І так само є речі, які боляче робити згідно з правилами, коли інші їх не роблять, хоча правила є, але ти не довіряєш тим, хто їх встановлює, але бісять ті, хто їх порушує, але ти не знаєш, як краще — коротше. Я сиджу вдома.
Я не можу підняти руки робити роботу. Зранку встала — голодна; поїла — хочеться відпочити-переварити; відпочила — знайшла собі якесь «важливе» заняття, зробила його; зголодніла. Зранку відкладається на обід, після обіду на пізній вечір, пізнього вечора я хочу спати і хилиться голова. Удень я знаходжу собі будь-яке часопроведення, яке б зайняло мої очі. Гортаю стрічки, перевіряю всі багтрекери, чи нема коментарів до створених мною завдань, перевіряю всі месенджери, чи ніхто мені не написав, перевіряю список спостереження у Вікіпедії. Учора додавала на сторінки обговорення недописаних статей про Індію шаблон «це стаття проекту Індія». Проект неактивний від самого створення, шаблона до мене навіть не існувало. Навіщо це мені? навіщо це комусь? Лупала очима в модуль, який криво показує параметр з діапазоном. Чому? я ж не знаю Lua. Що зміниться, якщо я полупаю очима в змінні замість того, щоб бодай почитати документацію з того, що вони означають?
Весь час здається, що має бути якась ідеальна нагода, яка все не трапляється. Класно би встати о сьомій. Це моя ідеальна година вставання. Сьогодні прокинулася опів на дев'яту й о десятій вилізла з-під ковдри. Холодно. Як може бути продуктивною решта дня, якщо я вже півтори години згаяла? Ідеальну нагоду втрачено. Або так: завтра встану із сонечком і буду бадьоро працювати! завтра похмуро і темно навіть у полудень і вже все, ніякої роботи.
Ніякої роботи — це не літота. Буквально: ніякої.
Я передивилась усі стендапи, які хотіла. Деякі по кілька разів. Повернулася до тих телепередач, які колись покинула. Слухаю їх, поки їм — адже не можна марнувати час! Але їм, а тоді щось п'ю, повільно, щоб додивитися.
Нічого не читаю. Читання книжки — це розслабитися і зануритися в історію. Я не можу — у мене ж робота незроблена висить! як тут розслабитися. О, треба зайти в гру, позбирати бонуси. Ні, я ж швиденько, тільки клац-клац. Знову година минула, ну ой. Треба сісти за роботу. Сіла. А як там отой мій товариш, який боровся з депресією, як його справи? Треба б щось написати, просигналізувати, що турбуюся. Бо ж я справді турбуюся. Поговорили. Добре. Дупа затерпла, треба встати.
Встала. Пройшлася по хаті. Очі нічим не зайняті щойно 15 секунд, а мозок уже панікує: ТИ НІЧОГО НЕ РОБИШ! Очі треба чимось займати, щоб працювали. Взяла телефон, пофотографувала вазонки. На майбутнє. Позаглядала в усі месенджери, в які вже заглядала з комп'ютера. Розряджається, от халепа. Поставила на зарядку, шкода, дріт короткий, не зручно. Облишила. Треба робити роботу. Сіла. Лупаю. Не сю скалу, а — очима.
Мене ще не викрило начальство. Короткими спалахами думок мій мозок намагається придумати годящу стратегію дій на випадок, коли це станеться. Але тільки спалахами, бо інакше страшно. Що ти робила, що не могла робити роботу? А й справді, що… Ну нічого собі, стільки часу на ніщо спустила? оце то ти відпустку собі влаштувала! Та якби я хоч відпочила.
Я не відпочиваю. Я весь час переживаю. Знаю, що незроблена робота — це погано. Якийсь час ще можна було наздогнати незроблене вчасно, зараз уже ні. Я картаю себе і шукаю способів, у які мене можуть покарати інші люди. Чому я не можу просто почати робити? Небагато ж (уже, бо якась частина відпала як даремна через втрачений час). Поділити на маленькі шматочки і з'їсти. І толку.
«Та що там тієї роботи, почати і скінчити», казав тато. Це найліпший опис будь-якої роботи. У ньому є все: і правда про найважчі частини будь-якого завдання, і потрібна міра сарказму щодо того, якого рівня ця важкість. Почати й закінчити.
Я пробую уявляти, що б мене спонукало зробити роботу. Є батоги, а є пряники. Жоден з батогів, які я можу уявити як реалістичні, не виглядає достатньо страшним. Звільнять, догану випишуть, мамі скажуть. Останнє болітиме. Але не настільки, щоб я зараз почала робити. Пряники я не можу навіть уявити. Кажу як людина, в якої ніколи не було мрії у відповідь на «ким хочеш стати». Ну зрештою, я вірна сама собі: нічого не хотіла — ніким і не стала. Я чесно не знаю, чого хочу. Ні від життя, ні від булочок. «Тобі яку, плюшку чи плетінку?» Еее…
Більшість мотиваційної життєвої агітації зводиться до «роби те, чим гориш». Рецепт знайти те, чим гориш, — перебирати. А я не вмію відкидати отак просто те, що мені не подобається. Все має право на існування. Мабуть. Хто я така, щоб щось відкидати?
Справді, треба ж робити роботу. За вікном темно. Це може бути четверта година або восьма. У будь-якому разі, день втрачено. Яке сьогодні число? Ні, серйозно? Треба зварити щось на вечерю, поїсти, помити посуд. Може навіть себе помити. На це йде час. Від дня перед монітором болять очі. Ну і нехай, одинадцята година вечора, якраз добре б і лягти. Під ковдрою холодно, треба кілька хвилин, щоб заснути. Ці кілька хвилин мозок на повну панікує ТИ НІЧОГО НЕ РОБИШ! і попри тупе ниття очей рука тягнеться до телефона і ще строчить комусь повідомлення. До першої. Коли для засинання достатньо півтори секунди.
Crās латиною — завтра. Макрон означає подовження голосної вдвічі. Краас.
«Як поживаєш на карантині, як справи?»
Прекраасно.

понеділок, 17 вересня 2018 р.

Дружба і схильність до пафосу

«Якби ти була задоволена своїми стосунками, ти б не шукала так відчайдушно когось іще». 
Це таки цікаве уявлення: що людині може бути достатньо однієї іншої людини. Можливо, я колись теж так думала, можливо, колись це було правдою. Але ж ми таки соціальні істоти, ні? Нам треба увага, треба дружба, треба любов. З усіх боків. 

Я шукаю когось іще постійно. Не просто випадкових людей, а таких, що будуть на мене згодні. Напевно, це позначається словом «максималізм»: мені тяжко підтримувати small-talk'и з ріднею з розряду спасибі-що-живий і тяжко підтримувати зв'язки з друзями, якщо ці зв'язки гаснуть від відстаней і часу. Я вимагаю уваги, відчайдушно, постійно і ненастанно. Я мушу чути, що мене слухають, і бачити, що бачать. Це не є сухий егоїзм, ні, не такий. 

Коли я знаходжу людей, якими зачаровуюсь, я розливають перед ними повністю і розсипаюся перлами до останнього шматочка — беріть. Я хочу, щоб мене пили і смакували, хочу тамувати спрагу і бажання до тонкого смаку, хочу милувати очі і допомагати в скруті. Коли я дружу, я віддаюся до останку, не грішми, але емоціями. Я читатиму їхні тексти, я слухатиму їхні історії, я їхатиму на зустріч за тридев'ять земель, і все це до ранку, до знемоги, до кінця.

Скільки разів я думала «ось нарешті, цим людям не буде мене забагато» — і помилялася. Вони пили мене і похлиналися, можучи згодом згадати мій смак лише поруч з викашляною гіркотою. Я затоплювала помешкання, і від мене його треба довго провітрювати. Я засипала теперішнє, так що треба довго було вигрібати його й викидати у спогади. Я ставала проблемою і мене ставало забагато. Моя поміч була скоростиглою і від того зайвою. Або так я бачила.

Тож доводиться щоразу себе підгрібати, дозбирувати, вимочувати і збирати докупи. Щораз менше, на дрібку. Але я продовжую вас шукати.

Що заважає розливатися й розсипатися лише для однієї людини, якій, на щастя, не забагато, яка не втомлюється мене пити і мене збирати? Я щаслива, що так є. Я боюся, що й тут мене буде забагато. Коли мені стає зле, я тікаю кудись далеко й намагаюся там подалі розлетітися навсібіч сюрикенами туги, щоб не поранити тих, хто поблизу. Задуже цінний той, хто поблизу, щоб я могла ризикувати. 

Можливо, якби вас було чимало, то це не було б небезпечно. Я б хотіла, щоб хтось міг посмакувати мене, як людина, що п'є тільки пиво, робить ковток нового вина і визнає: «Це чудовий, неординарний смак». Я б хотіла, щоб хтось міг підібрати часточку з моїх розсипів і втішитись: «Який чудовий камінчик», і додати мене в вазочку. Я б хотіла, щоб хтось дозволив собі допомогти, а в мене вийшло.

Я знаю, що я шкодила людям собою. З'явилася у житті невчасно; було мене забагато, але все ж не вся. Чому так заведено: або маєш належати вся, або має тебе бути в житті зовсім трошки? Чого не може мене бути в чиємусь житті хоч трохи багато?.. Якось так. Мені кажуть: «не хвилюйся, це лише дрібнички», а я чую, як переді мною закривають двері, бо моя поміч не потрібна, бо я не можу дати, що треба, бо я нічого не знаю і нічого не розумію, і бозна-що ще. Чи вони втомилися розказувати і пояснювати і тепер бояться, чи я така лячно-настирна, чи що там і ще — уже не грає ролі. Я відвертаюся і йду. Що я ще можу зробити? Я не логічна, у мене є тільки емоції. І вони мені кажуть: тут не буде діла. От і нема.

Складно знаходити нові знайомства у купі нових знайомств. Навколо вже не залишилося людей, які б мене не знали, але які б хотіли дізнатися. Здається, минулого тижня я вичерпала останній резерв. Залишилися лише ті, хто приходить до мене вже маючи про мене уявлення. В таких умовах не можна відкриватися і розливатися; це буде схоже на перекинуту пляшку мінералки, з якої ллється не те, що на етикетці. А так би було добре стати для когось дощем, який люблять просто за те, що він є, а не за те, якою була його хмара. 

Я зараз часто схлипую. Якщо б мене спитали, що сталося, то нічого нового. Я маю достатньо невиплаканого минулого, щоб мати чим зайнятися на своїй улюбленій вулиці. Це шмат центральної вулиці міста, з темним тротуаром віддалік від будинків, де рідко хто ходить, але купою авто, які страшенно шумлять, чого й очікуєш від головної вулиці. На цьому відрізку не чути, коли плачеш. Принаймні мені самій себе не чути. Це добре. Я йду тудою щоразу, як приїжджаю, щоразу виливаючи щось іще. Щось таке, що накриває нормальних людей одразу, а мене за півроку. 

Тут багато «я» на початку речень, але чи це по щось свідчить? Чому я розвертаюсь і йду, замість того, щоб рятувати свої дружби, особливо коли вони такі цінні і їх так мало? Не знаю. «Ти ж сама, у тебе нікого нема» — ні, відпираюсь я, у мене є друзі, яким я можу подзвонити за потреби і які пустять переночувати, якщо попрошу. Це правда, мабуть. Я насправді не маю кому подзвонити зараз. Ці голоси, які б я так хотіла почути, мають свої життя, свої сни і своїх цінних поруч, яких я б не хотіла дратувати дзвінками уночі. Або о шостій вечора, коли всі йдуть з роботи і їдуть в нещадному транспорті. Або удень, коли працюють, або увечері, коли відпочивають. Бачите, немає часу на дзвінки, зовсім немає. 

Ночі, що минули за розмовами до самого ранку, найцінніші. 

Навколо вже немає нових людей. І всі ми вже застарі, щоб стати один одному найкращим другом. Усі ми з багажем історії і своєю раною, яка не заживає, в кожного в іншому місці, ніколи не знаєш, коли зачепиш. Так, що простіше взагалі нікого не обіймати, щоб не зробити чогось ненароком. Не-дай-чого і Тільки-б-не-нашкодити — мої другі імена. Подумки. 

Я назвала себе ἄτη — зніяковілість, замішання, плутанина, нещастя, нестяма, безрозсудна пристрасть і ще багато всяких пояснень перекладів. Зробити щось на слабо і зробити щось здуру, весь інший час ніякового не роблячи нічого — моя природа. Або ж це просто схильність до пафосу.

PS. Діалог після прочитання допису. «[…] Ще ти молода, гарна і можеш бути привітною Думаю, що тобі неважко закохати в себе того, хто тобі подобається. […]» — «Бачите, мені не йдеться про те, щоб закохати в себе когось. Мені йдеться про друзів, які не вважатимуть, що я намагаюся їх в себе закохувати». Здається, я все ще не навчилася писати чітко.

неділя, 22 липня 2018 р.

Як я була в Берліні

Навесні 2018-го я три місяці з лишком була в Берліні. Все завдяки програмі Visiting Wikimedian від «Вікімедіа Німеччина», на яку беруть одну людину на допомогу в підготовці Конференції Вікімедіа, яка пройшла в березні.

Фото: Jason Krüger для Wikimedia Deutschland e.V., CC BY-SA 4.0

Ті з нас, хто роками працює у русі Вікімедіа, мають властивість забувати, наскільки дивними ми насправді є для решти світу. Багато вікімедійців можуть не знати про програму Visiting Wikimedian від Wikimedia Deutschland, але навіть якщо не знають, то напевне можуть піти на Мета-вікі й отримати уявлення про те, що воно таке.

Натомість, спробуйте тепер уявити, як пояснити цю ідею працівникові німецького посольства, який — ви дуже на це сподіваєтесь — видасть вам візу на відвідання країни. Успіху!

Саме це мені довелося зробити на початку року, коли «Вікімедіа Німеччина» запросила мене стати цьогорічним «запрошеним вікімедійцем», що допомагатиме з організацією Конференції Вікімедіа 2018 (WMCON), щорічного зібрання представників організацій і груп руху Вікімедіа. Чи це посада? Ні. Це освітня програма? Ні, і «Вікімедіа Німеччина» — не коледж. Чи це внутрішній обмін між регіональними представництвами одної корпорації? Мм, теж ні. Це навчальна програма для особи з сестринського афіліату з метою набуття досвіду організації міжнародної конференції і його передачі колегам в Україні.

На щастя, працівник посольства мене зрозумів!

Відтоді, як Тееле Ваалма з «Вікімедіа Естонія» винайшла цю програму у 2016 році, все стало більш витончено: на програму складніше попасти, жити в Берліні треба довше і, мабуть, складніше все покинути, коли треба їхати назад.

———
Щоб відвідати конференцію WMCON, треба, щоб вас обрали представником від одного з афіліатів чи спільноти. Організовує цю конференцію «Вікімедіа Німеччина», найстаріше і найбільше регіональне відділення. Після того, як у 2017 році я відвідала WMCON як учасниця, мені страшенно хотілося бути на наступній конференції зі сторони організаторів. Тож я була дуже рада, коли мене вибрали!

Звикнути до життя у Берліні було відносно просто. Єдиними значними викликами було знайти собі кімнату — це зайняло певний час, але в результаті все склалося як найкраще — і звикнути користуватися і думати в євро, що дуже специфічно, коли гроші на картці все одно в гривнях. Також треба було докласти певних зусиль, щоб не розгублюватися при одному погляді на схему берлінського громадського транспорту.

Працювати в офісі «Вікімедіа Німеччина» було надзвичайно. Мені зробили екскурсію офісом і провели ознайомчі бесіди з кожним відділом. Мені відвели робоче місце, обладнане всім, що тільки може бути треба для роботи. Мені особливо приємними були дрібниці. Наприклад, в Україні я працюю віддалено, з дому. У Берліні ж було страшенно зручно могти щось запитати й одразу отримати відповідь — усно, без потреби писати, дзвонити чи навіть вставати з крісла. Або ж свіжа кава, яку можна було пити щоранку. Або те особливе відчуття ідеально спрацьованої команди, де всі знають свої обов'язки і дедлайни. Або — і це вже не дрібниця — щотижневі наради, які проводилися англійською лише для того, щоб мені було зручно. Або можливість попросити «дайте мені якесь завдання». Цілковите щастя.

Оскільки моїм основним завданням було вчитися, мені дали свободу вибирати, на чому хотіла б зосередитися. Я вирішила розібратися, як формується програма заходу, тож Корнеліус<, програмний координатор WMCON, посвятив мене в усі стадії розробки Секції розвитку спроможностей: від визначення найбільш повторюваних потреб учасників, пошуку учасників, які хотіли б заповнити ці потреби, ознайомчих дзвінків з майбутніми спікерами — до допомоги спікерам на самій конференції, підсумкових дзвінків та написання підсумків сесій.

«Матимеш час на нові завдання, дай мені знати» — сказала Даніела, логістичний координатор конференції, тому час-від-часу я перемикалась на логістичні завдання: укладання списку проживання учасників у готелі, створення бейджів і вказівників для місця проведення, вигадування гри для вечірки і написання листів. Завдяки Давіту Сарояну з «Вікімедіа Вірменія», який займався розробкою дизайну конференції минулоріч, мені довелося тільки змінити кольори цього разу. Ми знову зробили «проект напарників» цього року, де досвідчених учасників ставлять в пари з новачками конференції, і саме я формувала ці дуети і тріо. На жаль, декілька посольств відмовили у візі нашим учасникам, що зруйнувало деякі ідеальні поєднання напарників, і також ми не почули досвіду цих людей на сесіях.

Мені було так шкода, що я витрачаю стільки паперу на друк списків, що я пригадала своє давнє хобі робити кусудами. Фото: Vira Motorko, CC Zero

Найкрутіша риса того, як німці організовують WMCON, полягає у плануванні. Якщо ви коли-небудь чули про так звані «learning patterns» на Мета-вікі, ви мали часто бачити одну й ту ж рекомендацію: плануйте наперед, будьте підготовлені. Для мене, піком планування Конференції Вікімедіа став так-званий робочий розклад, “production schedule”. Цей документ є детальним розкладом дій, які мають зробити різні залучені сторони у дні самої конференції. Починаючи з того, в який час ми транспортуємо речі до місця проведення, коли завершуються приготування до наступного дня, хто відповідальний за перестановки в кімнатах між сесіями — до того, коли подають їжу, коли заплановані перерви, хто має перевірити, чи все готово на наступний день; усе це перелічено в єдиній таблиці. Готель, де відбувалася конференція, очікував отримати щось таке від організаторів («сценарій заходу», так би мовити), але навіть вони були вражені рівнем деталізації, якого досягла Даніела. Ось чому те, як написати робочий розклад для події, я обрала темою свого learning pattern, який мала написати за результатами своєї роботи запрошеним вікімедійцем.

Під час конференції за кожною кімнатою закріплений волонтер, що має допомагати спікеру у будь-чому, будь-то виведення слайдів презентації чи слідкування за часом. Цю людину називали «янголом кімнати». І мені теж доручили бути таким волонтером, тож я подумала: якщо вже я буду янголом, то мені треба крила. Ось чому я змайструвала собі паперові крила, і ми носили їх разом з іншими по черзі упродовж конференції. Хто назвав це «маленьким янгольським косплеєм», що ж, хай буде так. Трохи веселощів на серйозній конференції.

Фото: Jason Krüger для Wikimedia Deutschland e.V., CC BY-SA 4.0

Попри веселощі, Конференція Вікімедіа торкається деяких дуже серйозних речей. Зокрема, тут великою мірою було сформовано стратегічний напрямок руху Вікімедіа, і пов'язані з ним речі залишатимуться основним призначенням WMCON у найближчому майбутньому. Я була рада бачити деяких справді відданих учасників. На мою думку, Конференція Вікімедіа — це не приз, це робоча конференція, де ви представляєте цілу свою спільноту з завданням привезти додому якомога більше корисного досвіду. Щоб бути справді продуктивним учасником, треба планувати наперед і бути підготовленим.

Що тепер? Я повернулася в Україну, де у жовтні у Львові ми прийматимемо CEE Meeting 2018. Моя рідна організація чекає від мене нових знань, які ми могли б використати під час організації цієї регіональної конференції вікімедійців з Центральної та Східної Європи. Я мрію про зустріч, яка виросте і перетвориться на потужну навчальну конференцію, точно так, як Конференція Вікімедіа росте у своїй значимості для прийняття рішень. Мої враження все ще сирі і багато треба усвідомити, але хочеться робити все можливе, бо це те, що роблять вікімедійці.

Я не надто вмію привозити додому сувеніри, складно вибрати щось пам'ятне. Тому я вирішила натомість залишити щось пам'ятне: обрізала волосся і зробила по парі паперових крил для всіх членів своєї команди з Менеджменту подій. Я так люблю цю команду, і сподіваюсь, що ці крила зможуть підняти у той момент, коли це буде потрібно, і все стане трошечки легшим.

Вікімедіа Німеччина продовжить програму Visiting Wikimedian і в 2019 році. Заявки почнуть приймати у вересні-жовтні цього року, оновлення будуть на сторінці на Меті. Якщо вам цікаво дізнатися більше про Конференцію Вікімедіа 2018 у Берліні і її результати, ознайомтеся з нещодавно опублікованим звітом конференції.

Перша публікація: Kusudamas and production schedules: The joy of being a Visiting Wikimedian for the Wikimedia Conference, 20 червня 2018, Блог Вікімедіа
Перша публікація українською: Кусудами і робочий розклад: Щастя бути запрошеним вікімедійцем на Wikimedia Conference, 25 червня 2018, Блог Вікімедіа Україна