неділя, 28 лютого 2021 р.

Маска = ❤. Десять причин, чому

10 причин, чому маска стала чудовим доповненням наших буднів. 
  • Це зручний спосіб дізнатися, чи все гаразд сьогодні з подихом. Не треба ніяково і крадькома підносити долоню до лиця, видихати і принюхуватися — маска зробить це автоматично. Далі вже можна діяти по ситуації: з'їсти м'ятну цукерку, ще раз почистити зуби (цього разу ретельніше), підкоригувати своє харчування тощо. 
  • Пов'язане з попереднім — маска розвиває смирення. Більше не виникає бажання зверхньо напосідати на інших людей у стилі «та навчися вже зуби чистити, від тебе тхне!» Маска привнесла в життя думку «Ааа!.. Так он воно як…» 
  • В масці можна не переживати про вираз обличчя, якщо на душі зле: можна спокійно опустити кутики губ донизу, відповідаючи на запитання «як справи», і можна крадькома показати язика нелюбому співрозмовнику. Помагає для рівноваги. 
  • І навпаки: можна не шаріючись либитися на всі 32, коли хочеться. 
  • Можна безгучно співати, слухаючи музику на вулиці! Не всім було комфортно це робити на очах у перехожих. Маска ж дозволяє відчути себе бек-вокалом в улюбленому гурті. 
  • Під маску можна запхати мікрофон і говорити по телефону: це чудовий захист від вітру і, відповідно, вища якість розмови. Можливий мінус: можна випадково почати енергійно хекати в мікрофон, але це якщо неправильно його розмістити під маскою. 
  • Маску можна дібрати в тон одягові. Для декого це так само важливо, як торба кольору чобіт. 
  • На масці можна носити рекламу! Навряд ви б одягали куртку з логотипом улюбленої ініціативи, а брендовані футболки й светри зараз ще поки заховані під куртками. Дивно, що досі немає масок з текстом «Тут може бути ваша реклама». (Чи вже є?) 
  • Маска — чудовий привід перейти на кращу косметику: треба ж знайти пудри і помади, які нею не стиратимуться. А краща косметика — це завжди добре. Себе варто поважати.
  • І маска тримає вашу заразність при вас і захищає від заразності інших. Обмін мікробами має відбуватися за взаємною згодою, адже так? Носімо маски.
Маска з логотипом фотоконкурсу «Вікі любить пам'ятки»
Фото: Viktoriia Ivankiv для Вікі любить пам'ятки / Wiki Loves Monuments Ukraine, CC Zero

вівторок, 20 жовтня 2020 р.

Про приставучі фрази

Є вставні слова, якими заповнюються паузи від боязні пауз. Є слова, які повторюються часто, бо вони круті і зручні, і взагалі (таким словом останні пів року для мене є «звичайно»; як виявилося, я таки часто погоджуюся з людьми). Є думки, які накручуються і нагнітають — дослідниками людських тарганів описане таке явище як «румінація», або ж пережовування тієї самої думки, що є аж прямо хворобливим станом. 

Не знаю, в що з цього можна класифікувати ті фразки, про які я зараз напишу — може, вам видніше буде. 

Колись давно частодуманою фразою у мене було «життя прекрасне». Це була стандартна фраза на випадки загадування бажань, типу побаченого метеора, на випадки щирого задоволення світом, як-то на заході сонця, і поступово вона стала просто фразою, яка спливає нагору, коли їй нічого не заважає. Отак просто посеред робіння чого-небудь — чи прокрастинування над чим-небудь — могло просто подуматися: життя прекрасне. Потім вона почала спливати у моменти навіть не підходящі, від чого решта думок її затюкували, заганяли глибше, аж поки вона згасла, і зараз вигулькує, лише коли ну вже й справді нема чого боятися. 

понеділок, 24 серпня 2020 р.

Просто торт

Є в мене улюблений торт. І оскільки інтернет станом на сьогодні не віддає йому належне, треба зробити це самій.

Отже до вашої уваги — «Трюфельний» торт Луцької кондитерської фабрики, котра в миру зараз ТОВ «Вестконд».

Я люблю цей торт рівною мірою за те, що в ньому є, і за те, чого в ньому нема. Він простий, як двері: один бісквіт, розрізаний надвоє, просочений вином і перемазаний згущівковим кремом, затертий зверху какаовими крихтами. В міру м'який, в міру вологий, в міру солодкий. Все. Ненависних мені родзинок нема, горіхів, які залазять між зуби, нема, маку нема, крему підозрілого складу на два пальці товщиною нема, тонни цукру нема. Моя задоволеність конкретним тортом може варіювати залежно від зміни, яка його пекла, але любов до луцького «Трюфельного» в принципі — незмінна.

Трюфельний торт, Вестконд, Луцька кондитерська фабрика

неділя, 24 травня 2020 р.

Прокрастинація

Я марную час.
Я сиджу вдома, за своїм робочим місцем. Воно в мене на кухні, бо тут співвідношення висоти сидіння-стіл найкраще в усій хаті. На їжу не відволікаюсь, не тягне. Я не ходжу на вулицю. Не знаю, які там зараз карантинні обмеження чи нема, але якщо виходити, це ними треба цікавитись, а якщо треба ходити в масці і вийти на вулицю в масці, там же будуть хмари людей без масок, з якими я буду себе порівнювати. Є речі, які я вважаю правильними і роблю, не зважаючи ні на що. І так само є речі, які боляче робити згідно з правилами, коли інші їх не роблять, хоча правила є, але ти не довіряєш тим, хто їх встановлює, але бісять ті, хто їх порушує, але ти не знаєш, як краще — коротше. Я сиджу вдома.

понеділок, 17 вересня 2018 р.

Дружба і схильність до пафосу

«Якби ти була задоволена своїми стосунками, ти б не шукала так відчайдушно когось іще». 
Це таки цікаве уявлення: що людині може бути достатньо однієї іншої людини. Можливо, я колись теж так думала, можливо, колись це було правдою. Але ж ми таки соціальні істоти, ні? Нам треба увага, треба дружба, треба любов. З усіх боків. 

Я шукаю когось іще постійно. Не просто випадкових людей, а таких, що будуть на мене згодні. Напевно, це позначається словом «максималізм»: мені тяжко підтримувати small-talk'и з ріднею з розряду спасибі-що-живий і тяжко підтримувати зв'язки з друзями, якщо ці зв'язки гаснуть від відстаней і часу. Я вимагаю уваги, відчайдушно, постійно і ненастанно. Я мушу чути, що мене слухають, і бачити, що бачать. Це не є сухий егоїзм, ні, не такий. 

Коли я знаходжу людей, якими зачаровуюсь, я розливають перед ними повністю і розсипаюся перлами до останнього шматочка — беріть. Я хочу, щоб мене пили і смакували, хочу тамувати спрагу і бажання до тонкого смаку, хочу милувати очі і допомагати в скруті. Коли я дружу, я віддаюся до останку, не грішми, але емоціями. Я читатиму їхні тексти, я слухатиму їхні історії, я їхатиму на зустріч за тридев'ять земель, і все це до ранку, до знемоги, до кінця.

Скільки разів я думала «ось нарешті, цим людям не буде мене забагато» — і помилялася. Вони пили мене і похлиналися, можучи згодом згадати мій смак лише поруч з викашляною гіркотою. Я затоплювала помешкання, і від мене його треба довго провітрювати. Я засипала теперішнє, так що треба довго було вигрібати його й викидати у спогади. Я ставала проблемою і мене ставало забагато. Моя поміч була скоростиглою і від того зайвою. Або так я бачила.

Тож доводиться щоразу себе підгрібати, дозбирувати, вимочувати і збирати докупи. Щораз менше, на дрібку. Але я продовжую вас шукати.