Розуміння

Знати, розуміти й усвідомлювати — три різні речі. Я наче й чимало знаю, але розумію вже не так багато, як би мені хотілось, а що вже говорити про щабель усвідомлення.

Це буде єдиний допис за цей рік, і я роблю в ньому салат з різних думок.

Мені завжди було важко зібратися з духом на якусь важливу для мене справу. У страху очі великі, і те завдання виглядає таким великим, таким непорушним. Я знаю теорію: велике завдання треба ділити на менші, ковтабельні завданнячка. Але перед лицем конкретного діла я не завжди розумію, як. Скажімо, мені важко втягнутися в бодай якісь тренування, бо умовну ранкову зарядку я сприймаю як одне ціле, неподільне завдання. Друг мені каже: так а що тобі заважає зробити не 15 присідань підряд, а по 5 присідань три рази з перервою? І в мене натурально метафорично вибухає мозок: а так можна було? І тоді я розумію, що так, це ж подільне завдання. Але я не почала магічним чином бачити подільність прямо скрізь. Нелегко це.

Я давно знаю, що мої нинішні проблеми самореалізації і загалом робочого життя кореняться ще десь в дитинстві, але не знаю, конкретно в чому. Давно бачу, що якогось переходу до справді дорослого життя, ні різкого ні поступового, в мене не сталось, і за відчуттями я тримаюся за юність усіма лапками: одягом, поведінкою, фільмами і музикою. Так наче я не виконала щось, що мені треба було завершити у цей період життя, і поки я його не зроблю, то він і не завершиться. Так і ходитиму з сивиною і дитячим рюкзачком, в улюбленому пальтечку, купленому на першому курсі. Але я не розумію, що це, що за невиконана річ мене тримає, бо не було таких бажань, які б мені дуже хотілось, але не моглося здійснити. Я взагалі мало чого хотіла чи хочу в цьому житті. Ніколи не хотіла стати дорослою, ніколи не могла відповісти на базове питання «ким ти хочеш стати, коли виростеш?». У мене практично не було навіть спокійних бажань, не те що божевільних. Підліткове бунтарство обмежилось втечею на концерт з практики чи викликом до комендантки гуртожитку через те, що хлопець ночував у кімнаті. Може ті, хто мене знають, назвуть щось іще, чим я їх дивувала. Та кожного разу це були зважені ризики і не було п'янкого захвату від забороненого плоду, як воно траплялося з іншими. Буває, що людина тамує свої бажання так довго і так завзято, що надалі не може відкрито собі їх дозволити. Я не забороняла собі робити те, що хочу. Я настільки не знаю, чого хочу, скільки себе пам'ятаю, що й забороняти немає чого. Як так вийшло? На чому стоїть цей вівтар розважливості? Я не розумію. Таке відчуття, наче мені треба відкопати і здійснити всього лишень якусь одну мрійку, і магічним чином я перетворюсь на дорослу нарешті жінку, яка знає, чого хоче, і складе собі ціну. Що з цим робити? Не розумію.

Інколи мені трапляється чути, як люди питають: «за що нам це все», маючи на увазі війну. Відповідь тут проста і я спішу її повідомити: ні за що. Це не кара, не плата, не наш зарібок. Ми не зробили нічого поганого. Бувало, що поводирі нашої нації у минулому помилялися і вели нас не в той бік на роздоріжжях, було таке, але ми не робили навмисної шкоди комусь зі злим умислом. Тому нам не слід картати себе за те, що війна почалась і триває. Слід лише працювати на те, щоб вона скінчилась раніше за нас. Я це знаю, і хочу, щоб інші це теж розуміли.

Цього року я відпустила принаймні одне, а може й два переживання, які мене бентежили. Чи я розумію, чому? Не те щоб; просто тішуся, що так вийшло. Ймовірно, мені допомогло те, що я висловила їх людині з авторитетом, і людина з авторитетом сказала мені, що це валідні переживання. Переживання, які важчають через переживання про те, чи в мене є право їх взагалі переживати, це дуже незручні переживання. Я давно знаю, що терапія — це корисно, і цьогоріч я в цьому переконалась, коли навіть те, що завершилося ще в січні, продовжувало давати плоди у наступні місяці.

Дуже важко усвідомити нерівномірність цієї війни. Я жива і ціла, а хтось ні. Я в Україні і вдома, а хтось в Україні і не вдома або за кордоном і їм пощастило, або закордоном і їм — ні. Я в тилу, а хтось живе на прифронтових, а хтось воює на нулі. Я скромно підробляю, а хтось або гарує за сімох, або легко отримує великі гроші, або не має їх узагалі. Мені не доводилось відправляти на фронт батька, брата чи чоловіка, але є багато жінок, які зібрали бінго. Я маю змогу вдихнути-видихнути і сказати собі: все гаразд, — і в той же час, яке, в дідька, може бути гаразд, якщо в країні війна. Біда приходить щодня, і хай не до мене, але я ж належу до цих людей теж; біда приходить до нас.

Я розумію своє щастя. Коли я на щось нарікаю, то роблю це дуже обережно. Я маю багато чого і кого в своєму житті, і ціную це. Ще багато роботи попереду, щоб цінування мало належні обсяги. Не дуже розумію, як поєднати розуміння того, що маю я, з усвідомленням того, скільки украли у нас. Що ж, матиму на це решту життя, скільки б його не було.

Стільки сподівань на наступний рік. Мені не хочеться думати про те, скільки з них здійсняться. Хочеться тільки вірити, що здійсниться найважливіше. І що ми всі доживемо до того дня, коли зрозуміємо, що це сталося.