Про спокій і стрес

Я сиджу і розглядаю кінчики волосся. Вони не такі посічені, як були колись, тобто  кращий догляд таки дає результат. Деякі волосини сиві. Я так рідко дивлюся на кінчики волосся, а не на корені, що сиві кінці мене дивують. Це ж треба.

Добре, мабуть, що сивина з'явилася в мене до вторгнення. Я б не хотіла бути жінкою, яка посивіла від війни. Мене жартома можна назвати жінкою, яка посивіла від школи, але хіба жартома. Ще в дитинстві, бачачи, як троюрідна сестра зафарбовує першу сивину у свої 24, я зрозуміла, що мене чекає подібне, і просто чекала. Мені було цікаво, якою моя сивина буде. Вона буває або біла і блискуча, або сіра і тьмяна, і мені не хотілось тої другої. Коли помітила перші білі волосинки, то не здивувалась ні не засмутилась, а якраз навпаки. Вона буде блискуча, це ж чудово.

Люблю срібло.

Розуміння

Знати, розуміти й усвідомлювати — три різні речі. Я наче й чимало знаю, але розумію вже не так багато, як би мені хотілось, а що вже говорити про щабель усвідомлення.

Це буде єдиний допис за цей рік, і я роблю в ньому салат з різних думок.

Дружба і схильність до пафосу

«Якби ти була задоволена своїми стосунками, ти б не шукала так відчайдушно когось іще». 
Це таки цікаве уявлення: що людині може бути достатньо однієї іншої людини. Можливо, я колись теж так думала, можливо, колись це було правдою. Але ж ми таки соціальні істоти, ні? Нам треба увага, треба дружба, треба любов. З усіх боків. 

Я шукаю когось іще постійно. Не просто випадкових людей, а таких, що будуть на мене згодні. Напевно, це позначається словом «максималізм»: мені тяжко підтримувати small-talk'и з ріднею з розряду спасибі-що-живий і тяжко підтримувати зв'язки з друзями, якщо ці зв'язки гаснуть від відстаней і часу. Я вимагаю уваги, відчайдушно, постійно і ненастанно. Я мушу чути, що мене слухають, і бачити, що бачать. Це не є сухий егоїзм, ні, не такий. 

Коли я знаходжу людей, якими зачаровуюсь, я розливають перед ними повністю і розсипаюся перлами до останнього шматочка — беріть. Я хочу, щоб мене пили і смакували, хочу тамувати спрагу і бажання до тонкого смаку, хочу милувати очі і допомагати в скруті. Коли я дружу, я віддаюся до останку, не грішми, але емоціями. Я читатиму їхні тексти, я слухатиму їхні історії, я їхатиму на зустріч за тридев'ять земель, і все це до ранку, до знемоги, до кінця.

Скільки разів я думала «ось нарешті, цим людям не буде мене забагато» — і помилялася. Вони пили мене і похлиналися, можучи згодом згадати мій смак лише поруч з викашляною гіркотою. Я затоплювала помешкання, і від мене його треба довго провітрювати. Я засипала теперішнє, так що треба довго було вигрібати його й викидати у спогади. Я ставала проблемою і мене ставало забагато. Моя поміч була скоростиглою і від того зайвою. Або так я бачила.

Тож доводиться щоразу себе підгрібати, дозбирувати, вимочувати і збирати докупи. Щораз менше, на дрібку. Але я продовжую вас шукати.

Про вибачення

У мене з вибаченнями складні стосунки. Якось я занадто багато міркувала на цю тему …і доміркувалась :(

Припустімо, що я накосячила. Я кажу «вибач(те)». Що треба сказати після цього? Логічно було б пояснити, що косяк мав причини, особливо якщо вони не залежні від мене. Але кожного бісового разу, що б  я не починала писати про причини, звучить як виправдання. 

Я запізнилась на зустріч. Пробка в місті? треба було раніше виходити. Сплутала час? треба ставити нагадування. Проспала, бо допізна готувалася? про презентації, роблені вночі, взагалі сором говорити, а без цього казати про «проспала» ще соромніше. Перехопили супер-важливі справи по дорозі? треба було подзвонити. А я страшно не люблю дзвонити. Не любиш дзвонити? вчись. 

І отак завжди, як би я не пробувала пояснити, не виходить не виправдовуватись. Тим паче, що інколи мої причини — це лінь, lack of expertise, переляк або неадекватне відчуття часу. Зробиш те-то? шо-знову, тільки-не-сьогодні, невже-більше-нема-кому. Напишеш їм листа? я-поняття-не-маю-що-писати, це-ж-не-моє. Ти йому подзвониш? аааа-як-я-можу-дзвонити-цілому-директору-чогось-там-десь. Розкажи, як у вас із цим і оцим… о-це-не-терміново-відпишу-післязавтра, як-це-вже-три-місяці-пройшло?!

А якщо просто написати «вибач» і нічого не пояснювати, виглядає образливо. Виглядає так, наче мені байдуже і заввиграшки написати «вибач». А це не так.

І от я вибираю не відповідати нічого. Просто зникнути з простору виконання якоїсь задачі, завдання-листа-дзвінка-відповіді, а тоді вигулькнути знову в іншому місці. Мовчки. І тоді здається, наче мені геть байдуже, і мені не соромно. 

А мені соромно. Просто якщо маю недолік і недостатньо працюю над його виправленням, то чи я маю право просити вибачення?

Загалом, краще б я про це не думала, вибачалась у потрібний час, як нормальні люди, і не псувала людям нерви і роботу.

Ще трохи — і сходи Шредінгера. (Aeou, cc by-sa, з Вікісховища)

Все буде добре. Я почекаю.

Здається, моя справжня спеціальність — чекання. Я самоучка і самородок. Я чекати не люблю — як і всі нормальні люди, — але вмію, звикаю, чекаю, і всіх навколо надихаю чекати.

Що ви, хто ж говорить про тугодумство. На це скаржитися наче не доводиться. Просто можу свою нетерплячку розтягти в часі настільки, що вона робиться безпечною. Це як ніби вибух уповільнити так, що поки він станеться, то всі давно втечуть з будинку, побудують навколо саркофаг, ще й електростанцію, що передаватиме енергію цього ж таки вибуху на обігрів довколишніх будівель.

Пообіцяти батькам вчинити щось лише після закінчення універу? На раз-два. (Коли там я випустилася? Вчинок іще не стався). Віддати комусь щось, що не горить? Можна почекати доброї нагоди. (Чекаю довше, ніж універ). Побачитися з вічнозайнятим другом тоді, коли у нього буде час?  (Ммм, рік з хвостиком. Одне й те ж місто, район, здається, теж. Іще не вже). Дочекатися натхнення дописати Список національних пам'яток США? Натхнення не треба підганяти, інакше воно образиться. (За той час там уже стало щонайменше на одну пам'ятку більше). Дочекатися, поки їжа зачерствіє, щодня бачачи її по три рази? Це нескладно. (Хоч і санітарно неправильно).

Це не прокрастинація / лінь / тугість / забудькуватість. Щось, уже майже схоже на стиль життя. І я не виправдовуюсь.

Бо інколи це корисно. 

Не розтрощити мишу, поки вантажиться сторінка? Досяжно. (Сертифікат з часів dial-up). Виждати розуміння? Теж. (Часом, звісно, буває нервове «ааа, я-не-розумію-у-у-у..!», але зрідка). Дочекатися, поки мою провину забудуть? Я можу. (Тільки чур: нічого не робити — тут потрібен тільки час).

Я буду методично пінгувати. Все буде добре. Я почекаю.

Image by DVIDSHUB, [CC BY 2.0], via Wikimedia Commons

Точка з хмари

Є одне відчуття, яке я в собі боюся. Збайдужіння.

Збайдужіння трапляється — і тут не треба відкривати америку, всьо в підручниках — від двох причин: від постійної присутності або постійної відсутності. 

Це все очевидні речі. Коли щось постійно є під рукою, яке б не було воно в якийсь період бажане, кінець кінцем сприймається як належне, taken for granted, як ніби так завжди було, і як ніби не дуже й хотілось. Запах бузку і конвалій в кімнатах, наскільки радісним, свіжим, чеканим був, коли з'явився, настільки ж байдужий мені зараз, третього дня. Я навіть не знаю, є він зараз у кімнаті чи немає. З однаковою вірогідністю він зник із плином повітря чи принудився моїм рецепторам.

Питати чи не питати?

Прочитала цікаву статтю у білорусів: «Бестактность наших дней». Задумалась. Думки авторки мені цілком зрозумілі: запитання «коли ти вийдеш заміж?», «чого ти така худа?» і подібні дістають не слабо, хапаючи за живе. Звісно ж, ясно чому люди їх ставлять — то все на поверхні. Але ...ліпше б вони говорили про погоду, якщо вже немає про що. Бо — яке кому діло до мого особистого життя? Більше того, може статися, що я не виходжу заміж, бо в мене під штаниною костяна нога, яка б'ється струмом, а худа, бо хвора — це ж було б останнє, чим запрагнеться поділитися зі сторонньою людиною, нє?

Спіймала себе на думці, що й сама ставила такі питання. Але тільки по-доброму зо двом подружкам, одна з яких, як я думала, заручена, а інша — худіша за мене, що дуже мене дивує.

От ключове слово якраз «мене». Моя цікавість змушує питати те, що цікаво мені. 

Та чи це погано? 

Про місце, де насправді нікого нема

попередній допис до цієї теми

Про цвинтар. 

Адже там насправді нікого немає. Пригадую попередній свій візит туди — навесні не-знати-якого року. Я пішла сама, хоч можна було дочекатись «колективного візиту». Просто не з тих я, кому для згадування померлих треба купа живих навколо.

Так от. 

Було сонячно і було тепло. Був легкий вітер у кронах ялин у старій частині цвинтаря. Було багато неба над частиною новою і широченне поле за її межами. Поле, яке поступово поїдається цвинnарем, що не подобається мені страшенно, але суть зараз не в цьому. Було троха людей на сусідніх алеях — зовсім трохи. Я стояла навпроти місця, до якого прийшла, щоб віддати шану своєму другу. Я стояла в тіні дерева і думала про те, що мала б відчувати якось не так, як в іншому місці, як в місті чи серед лугу. І навіть хотілось пофантазувати: ось зараз я попрошу його дати мені знак — і з хреста спурхне горобець: «Я тебе чую». Натомість мені стало ясно як день: там нікого нема. 

Про чудових хлопців людей

Я вже допіру висловила цю думку мільйон разів, але мені завжди було легше спілкуватися з хлопцями, ніж з дівчатами. Навіть у школі і навіть у той період часу, коли, як пише підручник із фізіології, дівчата випереджають хлопців-однолітків у розвитку. Але то є логічно. Коли я починала розмову з хлопцем, я знала, що є набір тем, яких ми не торкнемось. Ми не говоритимемо про помади, моди, журнали, поп-музику і «всі хлопці — козли», тому що хлопець він, і ми не говоритимемо про футбол, гонки, нецензурщину і «всі дівки — кози», тому що дівчина я. І лишаються насправді цікаві речі. Вартісні книги. Хороша музика. Прекрасні люди серед спільних знайомих. «Що?Де?Коли?» Стосунки між людьми per se. Хіба це не класно?

У старому блокноті

У старому блокноті ще є чисті сторінки. 
Напевно, для того, щоб при бажанні завжди було куди повертатися. О як приємно через стільки часу знову взяти в руку олівець і писати туди ж, куди й шість років тому..! 
Але це просто день такий. Іншого разу рука би просто не піднялася. Тут стільки всього: вірші, чернетки, хоку, тріади, запитання, знову хоку, конспекти, д/з, відгук на книжку і малюнки від друзів на спомин... 
Стільки милих дрібничок. Інколи не віриться, що цей дріб’язок — я. 
Але знаходиться там один-єдиний вірш, який і зараз, як тоді, вважаю справді хорошим — і це заспокоює. 
Не все втрачено, не всі ще зійшли з глузду у цьому домі. Ще є час...

...тільки чашка чаю

Отак дивлюсь пізно ввечері романтичний серіальчик, і думаю: скільки ж то різних речей зі мною в юнацтві не трапилось! На екрані щоразу вир емоцій, неправильні вчинки, нерозділені почуття, несправедливі судження, великі перемоги і великі поразки. Болісні пошуки свого кохання, часто раз за разом. Втрати, розчарування. Нагорода у вигляді безхмарного щастя кінець кінцем.

Ні, ви маєте з цим погодитись: кіношне відображення життя псує людей.

Одне спостереження про музику

Час від часу знову стикаюся з дивною невідповідністю між лірикою і мелодією чергової пісні, яку я слухаю.

Перший разючий спогад на тему стосується пісні nullWithin Temptation — Our Solemn Hour і було це в такі незапам'ятні часи, що й не передати.
Ідемо ми собі якось з Іринкою додому, і чи то слухаємо її, чи то може просто говоримо про те, який же у Шарон все-таки крутий гурт. Я тішусь від пісні, аж пританцьовую на ходу, а Іринка так недовірливо: ти хоч знаєш, мовляв, про що вона? там така похмурість, а ти танцюєш. Я задумалась, бо й правда:

In my darkest hours I could not foresee
That the tide could turn so fast to this degree
Can't believe my eyes
How can you be so blind?
Is the heart of stone, no empathy inside?
Time keeps on slipping away and we haven't learned
So in the end now what have we gained?

Me das la calma, la fuerza, el amor...

Після сесії на танці ходити вже не хотілось. Потім півтора тижні канікул — загалом славно, закордонний товариш і посиденьки вдома, але від занять відучило. Новин учора понарозповідали — ніби нічого такого, але то одна, то інша маленька неприємність. На душі зранку було гидко. Іти-не-йти на танці, хочу-не-хочу... І зле так, презле. Проскочила думка навіть: Втомилась. Але обсмикнула себе — від чого? Дівчинко, ти ж щойно після відпочинку. І справді, заспокоїлась. Просто хочеться не знати чого.

Перед самими дверима майнуло: ні, от зараз скажу, що більше ходити не буду, розвернусь — і додому. Але звично взяла туфлі з шафки, звично перевдяглась. Знайомі голоси, знайомі фігури перед дзеркалами, знайома до хрусту розминочка. Ну підзабула трохи перший куплет севільяни. Ну заплуталась трошки в давно вивченому тангосі.

Але рухи, але музика... Танець це все-таки танець. Сидяче навчання і сидяче дозвілля — сама винна і в тому, і в іншому, і не каюсь, але танець таки повертає щось таке, чого бракує. Відчуття вітру в руках. Натягнута струна вздовж стану. Обертом голова і стукіт каблуків. П'янке "у мене виходить", гіркувате "не завжди", і таке трохи нечемне "а у вас — ні, бе-бе-бе". Ех.., фламенко... Я без тебе не можу.

Пригадалось, як в 10-му класі ходила на бальні танці. Бракувало хлопців і тренерка віджартовувалась: котра приведе, тій окремі бонуси на заняттях. Весна, пора захоплень... Хотілось заагітувати одного хлопця — не вийшло. Зараз відчуваю десь таке ж: хочеться поділитися з другом радістю танцю, зустрічатись очима в парі, давати поради. Але поки не готова агітувати. Фламенко дає свободу відчуття. Мені більше буде :-Р

PS. Купа вдячності нашому "осередку культури на Кіквідзе 17" ;)

PPS. Одна пісенька з флешмобу, інша — геть зовсім не фламенківська, просто іспанською. Просто вони made my day

Fernando Terremoto — Nadie Lo Sepa
Warcry — Nada Como Tu

Щастя творця

Одного разу мала нагоду доводити товаришеві, що сенс життя усе-таки є. Ги, як у тій рекламі по телебе: "І все-таки він існує!.." Але чого йому, я то доводила перш за все собі. Це кожен помічав за собою: коли розмірковувати з кимось уголос про спільну проблему, народжується відповідь; інколи власні слова просто шокують, коли вилітають із вуст. Що там казати — в суперечці народжується істина. Голосно сказано :) На істинність своїх думок не претендую, але все-таки...

Childhood never stops

Побачила це фото в альбомі Прямої Дії. Придивилась. Стільки всього побачила в очах цієї милої дівчинки з графіті.

...Адже ж дитинство насправді не закінчується для людини назавжди. Усі ми трошки діти. Не буду говорити за людей у віці (до речі, чули колись вираз "бабця на старості здитиніла"?), а от про таких як я можу. Студенти вважають себе фест дорослими, але як ми тільки відриваємось на атракціонах: ковзанах, гойдалках абощо, а як дати шостому курсу в руки скакалки... Не пробували? Незабутнє видовище :) А ви кажете — дорослі.

..."Здавалося, давно вже дорослі, але кохали щиро, мов діти". Думаю собі, що любов — це те, що залишається у дорослому від дитини. От тільки поки маленький, то любиш увесь світ, а з віком уже перебираєш, як покупець у магазині. 

...Але з іншого боку, діти бувають дуже жорстокими. То може і жорстокість у дорослих — від дітей? 

...Хоча ні, у маленьких і те, і інше — це просто безпосередність. Вони роблять те, що вважають за потрібне, сприймають усе буквально і нічого не бояться. Кажуть, що діти — це янголи. Якщо це правда, тоді не дивно, що наш світ саме такий, але інакший.

...А ще... Дитинство не закінчується на Землі, бо завжди народжуються нові дітки і нові дітки дорослішають. Дитинство повільно перетікає з людей у людей. Чому б не затримати його у собі? Стати більш буквальним, говорити те, що думаєш (і думати, що говориш), робити те, що потрібно, не зважати на дорослих, і попри всю хмурість капіталістичного світу, радіти життю. 

Не зупиняйте дитинство, ні.

Childhood never stops.

Хто я без тебе?..

Я танець на скелі 

вечірньої тіні, 

я холод дощу

в шаленстві грози...

Хто я без тебе?

Хто я, хто я...

Вогні Цитаделі — Хто я

Людина і сходи

Знаєте, що це? Анімація. 7 хвилин сірості зі змістом. Подивіться. 



Мене вразило. А вас?

Данило Гранін "Зубр"

(Чесно кажучи, мені було б більш природно написати Даниїл, але Вікі вважає, що він Данило)

Біографічна повість про російського генетика Миколу Тимофєєва-Ресовського. Прочитала цілу книженцію хвали і засоромилась, що й не чула про такого. Але розповідь написано цікаво, як на біографії, "которих я ненавиджу", будить різні всілякі почуття і емоції: 
це ж як важко, певне, бути насправді вартісним науковцем, досліджувати, а не гнати пургу задля зарплати..;
неординарної сили, простоти і складності людина, от би й собі таку зустріти у житті..;
а й справді, коли на тебе ополчилися невігласи, то чи варто виправдовуватись перед ними?.;
чи конче свою справу любити від початку, чи все ж любов може прийти під час їжі, як апетит?.;
коли влада перекриває кисень, то що вибирати: не згинатись і приймати удари чи зігнутись і оминути їх у сподіванні розігнутись потім?;
чого ж він прагнув у своєму житті, якщо це були не слава, не повага, не спокій, не родина.. то — що?..

А от принципи мені до душі: 1 — хороші люди повинні розмножуватись, 2 — наше покоління має все найкраще передати наступному, а там як вийде. Позитивно так, оптимістично. Як я люблю =)

А ще там десь у тексті були слова "був студентом, а отже підробітками не перебирав" або щось таке. І то так категорично, не тиснучи, але так, мовби іншого і бути не може. Ех, думаю я собі, треба збивати з себе пиху студентки шикарного вузу і йти на роботу :) Але про неї — якось іншим разом.

Поважай себе, працюй над собою, хто ж іще це робитиме, якщо не ти?!

Велике дякую від мене одній хорошій дівчині за одну чудову фразу, яка змушує думати і рухатись. Катерина якось мене запитала: "От вам на парах викладачі кажуть, що ви — еліта нації? А нам — постійно." І з цього моменту я

Не зовні, а зсередини. Ти зможеш

У соцмережі ти намагаєшся виставити наймиловидніше фото; у розмові з важливими людьми посміхаєшся частіше, ніж хотілося б; у спілкуванні через чат сиплеш смайликами замість крапок і ком; заповнюючи резюме, пишеш, що комунікабельний і працьовитий, а на співбесіді запевняєш, що ішачити на цю фірму — мрія твого життя; ідучи на побачення маскуєш все, чим не можеш гордитись, замість того щоб