Про цвинтар.
Адже там насправді нікого немає. Пригадую попередній свій візит туди — навесні не-знати-якого року. Я пішла сама, хоч можна було дочекатись «колективного візиту». Просто не з тих я, кому для згадування померлих треба купа живих навколо.
Так от.
Було сонячно і було тепло. Був легкий вітер у кронах ялин у старій частині цвинтаря. Було багато неба над частиною новою і широченне поле за її межами. Поле, яке поступово поїдається цвинnарем, що не подобається мені страшенно, але суть зараз не в цьому. Було троха людей на сусідніх алеях — зовсім трохи. Я стояла навпроти місця, до якого прийшла, щоб віддати шану своєму другу. Я стояла в тіні дерева і думала про те, що мала б відчувати якось не так, як в іншому місці, як в місті чи серед лугу. І навіть хотілось пофантазувати: ось зараз я попрошу його дати мені знак — і з хреста спурхне горобець: «Я тебе чую». Натомість мені стало ясно як день: там нікого нема.
