Про місце, де насправді нікого нема

попередній допис до цієї теми

Про цвинтар. 

Адже там насправді нікого немає. Пригадую попередній свій візит туди — навесні не-знати-якого року. Я пішла сама, хоч можна було дочекатись «колективного візиту». Просто не з тих я, кому для згадування померлих треба купа живих навколо.

Так от. 

Було сонячно і було тепло. Був легкий вітер у кронах ялин у старій частині цвинтаря. Було багато неба над частиною новою і широченне поле за її межами. Поле, яке поступово поїдається цвинnарем, що не подобається мені страшенно, але суть зараз не в цьому. Було троха людей на сусідніх алеях — зовсім трохи. Я стояла навпроти місця, до якого прийшла, щоб віддати шану своєму другу. Я стояла в тіні дерева і думала про те, що мала б відчувати якось не так, як в іншому місці, як в місті чи серед лугу. І навіть хотілось пофантазувати: ось зараз я попрошу його дати мені знак — і з хреста спурхне горобець: «Я тебе чую». Натомість мені стало ясно як день: там нікого нема. 

І немає сенсу в кладовищах, нема. Їсти поле лишень для того, щоб приходити на якесь місце, де тихіше (а це вже якщо пощастить), і приносити квіти? Невже насправді для пам’яті про людину необхідне якесь матеріальне, бажано гранітне, погруддя, до якого прив’язуватиметься віддача шани? Не бачу сенсу. Чесно.

І ще отой несмак перед очима... Кислотно-жовті або ядучо-рожеві штучні квіти у вінках, які видно за два кілометри. Гучні слова в написах із помилками. Страшні великі важезні грізні недоречні бетонні янголи на могилах маленьких діток. Неодмінна купа сміття на перехресті алей. О зорі, для чого? Я б не хотіла, щоб мене згадували в такому антуражі.

Моя пам’ять прив’язана до образів. Матеріальніше — до фотографій. Хоча на світлини людей, яких я люблю і шаную понад усе, інколи навіть не можу дивитись. Хочеться дивитись душею — вона дає картинку змиту, без тріщинок на пошерхлих губах, але без зайвої дріб’язковості. 

А ще — до діяльності. Все ж так чи сяк, багато чи трошечки, ЩДК нагадує мені про людину, з якою я мала честь і задоволення грати в одній команді. Хоч зараз я трошки граю за інших людей і в іншому місці. 

Ну і ще, звісно — до спільних знайомих. Живих. З якими можна сісти поруч, навіть по різні боки телефонного зв’язку, і сказати: «Пам’ятаєш, яким він був?» — «Так». І мовчанням і тишею пригадати друга.

Назвати іменем квітку. Зробити присвяту вірша. Допомогти тим, хто бореться з причинами смертей. Невже гранітна плита — достатній відкуп за недолюблене і недодружене минуле?

Пам’ять — штука підступна, і я про це уже казала. Вона вимагає повторення, вона просить щоденників або блогу, вона підводить і обманює. Але й грубощів у вигляді цвинтаря вона в мене не любить. Я розкажу своїм дітям, якого я мала друга. Люди йдуть без кінця, але пам’ять ...уміє кочувати між головами.

Dark clouds below light ones at sun rise. By Simon Eugster (GFDL, CC-BY-SA 3.0)