Сторінки

Показ дописів із міткою переконання. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою переконання. Показати всі дописи

22 лютого 2015

Іншими, іншими речами…

«Люди віддають смерті забагато уваги». Я це почула колись давно, а думаю досі. Так воно і є. 

Звісно, я розумію, чому так стається. Боязнь невідомості — там. Це напевно, найперше, що спричиняється до пошанування смерті. Усі ми боїмося невідомого (а якщо хтось не боїться, то може недолюблює, вагається, благоговіє чи захоплюється ним — все ж якась та й небуденна емоція). Тому люди обожнювали (=обожествляли) грім, ведмедя чи сонце. Невідоме, велике, незбагенне, дуже впливове. Незрозуміле.
Все ж мені не надто ясно, чому сонце ми не розгадали, але не боїмось, а смерть проста — а лячно.

У якомусь дитячому тексті було про маленьку дитинку, яка не могла зрозуміти, як це : колись усе було, і голуби, і верби, — а її не було. Усе було, а її — ні. Це так мило :) Але ми ж з вами дорослі, нє? Ви можете уявити, як це можливо? і як воно буде, коли не стане вас?
От я можу.

І коли хтось помре, особливо хтось відомий, то мережа вибухає вигуками на зразок «Я шокована! Як це можливо?..» Пардон, мадам, а що такого в цій смерті, про що ви ще не знали? Хіба не помирає хтось щодня, щогодини, щосекунди? Хіба ви ще не поховали однокласницю, діда, вчительку? Хіба сусідка не труїла учора тарганів у себе на кухні? Вони, між іншим — так-так! — теж помирають. 
У масштабі всесвіту ми з вами до тарганів іще не досягли.

«Як це можливо...», от же ж. Не кажіть дурниць. Можна втопитися в ложці води і задихнутися в метро. Можна вмерти у вісімдесят від раку горла, а можна залізти на дах електрички двадцятирічним і пощупати дроти. Тільки першу знають багато, а другого мало.
Коли вже почнуть судити людей не по смерті, а по життю?..

Терпіти не можу, коли пишуть про «наші співчуття з приводу передчасної смерті матері…». Пардон, месьє, а смерть може бути вчасна?..

Але й оте дивне обожнювання клаптика землі з труною під дерном — не зрозуміти мені. Якщо так конче треба щось матеріальне, щоб до нього прив’язати пам’ять (от це я якраз розумію дуже добре, бо для цього і тільки існують щоденники мемуарів, сувеніри і пам’ятні подарунки), то зберегли б якусь річ та й тулили б до серця час від часу. Пам’ять не міряється кількістю кислотно-жовтих пластикових квіточок біля кількатисячогривневого гранітного пам’ятника. Боже мій, та вона навіть кількістю закладів названих на честь не вимірюється — ну і хто зараз пам’ятає, яким Шевченко насправді був?
Іншими, іншими речами…

Так, смерть страшна, коли її забагато. Коли люди гинуть не по одному, а разом, коли не десь, а навколо, коли не в ліжку, а на дорозі, коли не від хвороб, а від кулі, коли не через себе, а заради когось. Але що це змінює? Лише нагадування, що жити треба швидше і повільніше водночас, замінюючи в собі лінь на пазлики ідей, які не дочекаються здійснення своїми авторами, але варті того, щоб дочекатися в принципі.

І не чекайте смерті, щоб віддати належне. Не чекайте восковості лиця, щоб поцілувати. Не чекайте старості, щоб восславити — кому та шана здалась, якщо повіки не підіймаються?
Боятися ж треба не смерті, а безсенсовності життя.

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Mandarin_sprout%27s_public_life_17.JPG
Мандарин

27 грудня 2014

Про місце, де насправді нікого нема


Адже там насправді нікого немає. Пригадую попередній свій візит туди — навесні не-знати-якого року. Я пішла сама, хоч можна було дочекатись «колективного візиту». Просто не з тих я, кому для згадування померлих треба купа живих навколо.

Так от. 
Було сонячно і було тепло. Був легкий вітер у кронах ялин у старій частині цвинтаря. Було багато неба над частиною новою і широченне поле за її межами. Поле, яке поступово поїдається цвинnарем, що не подобається мені страшенно, але суть зараз не в цьому. Було троха людей на сусідніх алеях — зовсім трохи. Я стояла навпроти місця, до якого прийшла, щоб віддати шану своєму другу. Я стояла в тіні дерева і думала про те, що мала б відчувати якось не так, як в іншому місці, як в місті чи серед лугу. І навіть хотілось пофантазувати: ось зараз я попрошу його дати мені знак — і з хреста спурхне горобець: «Я тебе чую». Натомість мені стало ясно як день: там нікого нема. 

24 грудня 2014

Про чудових хлопців людей

Я вже допіру висловила цю думку мільйон разів, але мені завжди було легше спілкуватися з хлопцями, ніж з дівчатами. Навіть у школі і навіть у той період часу, коли, як пише підручник із фізіології, дівчата випереджають хлопців-однолітків у розвитку. Але то є логічно. Коли я починала розмову з хлопцем, я знала, що є набір тем, яких ми не торкнемось. Ми не говоритимемо про помади, моди, журнали, поп-музику і «всі хлопці — козли», тому що хлопець він, і ми не говоритимемо про футбол, гонки, нецензурщину і «всі дівки — кози», тому що дівчина я. І лишаються насправді цікаві речі. Вартісні книги. Хороша музика. Прекрасні люди серед спільних знайомих. «Що?Де?Коли?» Стосунки між людьми per se. Хіба це не класно?

10 жовтня 2012

Автор хотів ... кгм, сказати

Перестаньте, ну перестаньте говорити щось типу "автор вважає, автор хотів сказати...." Автор хотів би послати вас усіх подалі із вашими висновками, якби тільки знав, яку єресь йому можуть приписати під час таких монологів. "Автор хотів сказати..." Якого біса ховатися за цією фразою, га? Страшно сказати "я вважаю"? Язик не повертається на словах "на мою думку"? Мені набагато простіше сказати "цей фільм викликав у мене особисто такі-то переживання, асоціації, спогади", ніж намагатись оформити те ж саме у зовні об’єктивну форму методом згадування автора.

Ну ж бо, ми ж тепер ніби всуціль індивідуалістичне суспільство, хіба ні? От тільки дуже часто мої навколишні проявляють цю властивість під час скидання відповідальності на ім’я якогось іншого індивідума. А сенс? Я ж розумію, що за цим ховається, то чи є сенс узагалі ховати?

Я за власну думку. Я за те, щоб мої знайомі не ховали свої думки за іменами ніби-то відомих, але незнайомих мені людей. 

Ви проти? Хіба? І - чому?

10 вересня 2012

Убивати графомана в собі

Хотілося цього давно — видати свої вірші. Подумалося: це як підвести риску під шматком життя, нарешті відкраяти, щоб не озиратись і не думати, що щось забула зробити. Хм, от вам і ще одна тема для публікації, ну про кого ж писати, як не про себе ;)

Те дитяче бажання давало про себе знати час від часу, у думках перемежовувались егоїзм з самокритикою. Хотілося — ну бо хотілося, бо є ж усе-таки сотня назв, ні? Передумувала — бо так усі пишуть у свої 15. Читаю вірші Ліни Костенко, і розумію, що я просто ніхто. Та і не пишеться, вже років два і довше.

07 вересня 2012

Поважай себе, працюй над собою, хто ж іще це робитиме, якщо не ти?!

Велике дякую від мене одній хорошій дівчині за одну чудову фразу, яка змушує думати і рухатись. Катерина якось мене запитала: "От вам на парах викладачі кажуть, що ви — еліта нації? А нам — постійно." І з цього моменту я

25 липня 2012

Про Воллі, Екзюпері і про те, що оптимізм треба підкріплювати діями

ВОЛЛ-І бачили? Славний мультик, правда ж? =) Такий жахливо оптимістичний, що аж не віриться. Його гріх було не подивитись, тому я безсоромно нагадаю, про що він, і не сваріться, що це спойлер. 

Якщо я правильно пригадую, починається усе з того, що скількись-там років тому вперед Землю нашу засрали так, що жити на ній стало нереально, тому людиська всілись на кораблика і полетіли у міжзоряне турне, поки планета оговтується і самоочищується, залишивши там одну хорошу річ — робота-прибиральника (от йолопи, а що, не можна було додуматись, що цього замало?

08 травня 2012

Суть завжди в дрібницях, а знання вирізняють з натовпу — хіба ж ні?

Сьогодні мала таку розмову. Почалося з шаблонів у Вікі
Ата: до речі, для цитат є <blockquote></blockquote>. 
цей тег якось гарніший за шаблончик {{quote|}}. працює
Base: ні, я люблю лапки по бокам
Ата: * по боках. не плутай дві мови в одну ;)
Base: та як я ні тої ні тої толком не знаю...
поетому буду гаварить, як мені будет хотітись) 
Ата: от в цьому і біда. а то ж не важко — говорити одною, а не двома-трьома зразу

03 квітня 2012

Маленьке "але" після вистави

Коли на лекціях проходили тему "географія послуг", говорили про ієрархію центрів їх надання - чим більше місто за населенням, чим більша у нього територія впливу, чим вищий ранг, та й, зрештою, імідж серед народу, тим різноманітніші, вишуканіші, елітніші послуги у ньому можна отримати. Ну себто, Хосе Карерас у Зачепилівку приїжджати не буде. Викладачка кілька разів наголосила: студенти, задумайтесь, ви живете в столиці, міста вищого рангу в Україні нема; ви скористались можливістю отримати елітні послуги? Звісно, для когось це нічний клуб або якась модернова виставка. Ми ж учора ходили в театр.                             

Не думаю, що мені хочеться переповідати увесь сюжет "Цинічної комедії". Піднімалась проблема вибору у ситуації, коли можна врятувати життя рідної людини, зробивши те,  на  що ти ніколи не наважишся, та і інші такі невеселі питання. Мені було цікаво, бо я й сама часом задумувалась, що б зробила я в такому разі. Але трагічна історія переривалась веселими моментами, і от про це мені хотілося б написати.                                                      
Сцена така: п’яні в’язні разом з помічником ката п’ють сивуху (чи що там у пустих пляшках). І горлапанять похабних пісеньок. Залу, вочевидь і судячи зі сміху, ця частина найбільше сподобалась - пісенька була коротка, але відверта. Але знаєте що? Мені якось не смішно. Зважаючи на те, що то просто вставна сцена, яка має трохи косе  відношення до фабули, ну, не оцінила я її. Я не збираюсь моралізувати і говорити "до чого опустилось мистецтво", я розумію, що це один зі способів привабити глядача - дати йому те, чого він не сподівається, але хоче побачити. Кінець кінцем, це цинічна комедія, і треба ж було якось наглядно пояснити, наскільки насправді глибоко тонуть у своїх гріхах жителі країни. Але особисто я ішла в театр не по це. З усіх боків демонстрованої цинічності мені вистачає і на вулиці, і в розмовах людей, скрізь. Можна з легкістю вгадати той рівень грішності на сцені, бо він такий же, як і за вікном. То на біса мені то ще раз нагадувати? Я знаю, яких пісеньок співали/співають такі люди у таких обставинах. І сумніваюсь, що хтось у партері був не в курсі. Навіщо? Я проти такого на сцені театру.                                    

Але це, мабуть, так прийнято. Була-м колись і в іншому театрі - інша вистава, інша мова, інші актори, інших рівень цинічності, але - те ж саме. Маленька вставочка про те, яким же ремеслом чоловік мав би заробляти собі на життя, приходячи у гості до одинокої вдови. Навіщо це? Полоскотати нерви, нагадати, що і в ті далекі часи люди не були ідеальними? Я знаю, знаю це і без вас. І невже хтось іще про це не здогадався? Ех...                                                             

Знаю, чим тут можна заперечити. "Ти хочеш зробити, як католики, що повідбивали чоловічим статуям фалоси, бо це нечемно; але ж без цієї деталі вони нереалістичні". Знаю таке. І може, я не зовсім хороший знавець статуй. Але все одно проти. Так уже є. 

04 березня 2012

Чому я не поїду з України

Учора з однокласником говорили про навчання закордоном. Обоє подавали заявки не на одну програму, хоч і в різні країни. І, звично вже, розмова повернула в русло "а чи не залишитись там на роботу?" У цьому питанні я принципова: жити і працювати буду тільки в Україні, хай там як. Макс запитує єхидно так: "І при цьому подаєш документи на навчання десь-там?"                                                                                                                                                                  
Розповів про своїх старших товаришів, які теж отак принципово з’їздили і повернулись, а тепер ходять як у воду опущені і не можуть відійти від шоку повернення. До кращого звикають швидко. Знаю, у самої було щось подібне восени. У листопаді їздила на обмін у Левен, Бельгія. Що там той тиждень у тій Бельгії, — а далося взнаки, коли повернулись. Дорога по Києву від аеропорту Жуляни до вул. Ломоносова змусила гірко зітхнути: який же Київ тільки обшарпаний...                                                                                  
Я зрозуміла тепер, чим відрізняємося ми від європейців, особливо "кияни". Бельгійці дуже люблять... своє місце проживання. Кімнату, вулицю, район, місто, країну — все. Не без того, щоб покритикувати, але вони дуже старались, щоб нам, українцям, теж сподобалось, щоб ми зрозуміли, за що вони люблять свою країну. Після екскурсії у Брюссель мене Аннеке допитувалась: а чи мені сподобалось? чи бачила я Атоміум? а на вечірнє шоу біля ратуші я потрапила чи ні? а пиво я пила бельгійське (бо воно ж найкраще!)? Зранку на вулицях, я так пригадую, бувало брудно. Але більше через перекинуті вітром смітники, ніж через недопалки на клумбах. І Левен... затишний. Не тому, що це мале місто на 100 тис. жителів, а тому що ці жителі його таким роблять.                                                                                 
Київ же має вигляд тимчасового пристанища для усіх 5 млн, які у ньому працюють. А не своє — не шкода, і чого за це місто перейматись, якщо воно не рідне? Викинути сміття просто так, бо місто і так усе тоне в ньому — ось логіка киянина. І чого б не залишити після себе срач, якщо ти сюди більше не повернешся...                                                                                  
З таким підходом у нас ніколи не буде другого Брюсселя, у якому сотні штаб-квартир, бо це престижно. А у Києві, щоб ви знали, КРАЩЕ. Київ приємніший для ока, різноманітніший, зеленіший, ще не закований у скло, як центр Брюсселя, і взагалі. Я народилась в іншому місті, але для мене Київ рідний, і я не підніму на нього руку. Це ж так просто — просто жити так, як ти живеш удома...                                                                                 
Якщо усі залишать після себе срач і поїдуть звідси, що тут буде? За нами приберуть, не сумнівайтесь, — святе місце пустим не буває. І буде якась китайська чи в’єтнамська назва у Києва і в усієї України. І буде тут жити добре і престижно, бо китайці себе люблять, і місце де живуть теж. І колишні українці захочуть сюди приїхати, бо тут стане престижно. Думаєте, пустять назад? Дулю з маком!                                                                                 
А мене не треба буде пускати, бо я нікуди не поїду. Я ВДОМА.

28 лютого 2012

Ровером по місту

От щойно дізналась про ініціативу Ровером по Львову. Я взагалі величезний фанат велосипеда і людей, які на ньому їздять, особливо по горах і - по місту. Особливо після того, як побачила просто ненормальну кількість велосипедистів у Швейцарії і Бельгії. Для них це просто стиль життя. Зрозуміло, що у європейців велосипед якось прикипів до серця, бо Європа західна вельми тісна - можете мені повірити. 300 км - це через дві країни в третю, а не у нас з Рівного до Києва. Ну та це таке.                                                                          
Так от. Я за велосипеди на вулицях українських міст. "А як же велосипедні доріжки? Хочеш, щоб нас позбивали?" Хм, проблема. Але стерти з доріг машини, що пакуються аби-де, і місце буде. Неможливо, нереально, куди їх подіти, де взяти місце на паркування тих же велосипедів і теде, і тепе, але хто не пробував, у того нічого й не вийшло.

У Лондоні пропагують громадський транспорт. Пропоную адаптований варіант постера від англійців (опублікованого, до речі, у 1965-му) для наших міст, особливо для львів’ян, яких від слова "маршрутка" ще трохи тіпатиме.



14 лютого 2012

День Закоханих: музичний супровід

У нас на факультеті працює радіо. Якщо не помиляюсь, двічі на тиждень на великій перерві. Ведучі говорять кілька лагідних слів і вмикають зо три пісеньки. Так не тільки у нас, ЦЕглина теж про таке пише. Ну і оскільки нині День Святого Валентина, то і пісеньки звучали, ясна річ, про любов. 
Але точно так, як я не в захваті від Валентинівської лихоманки, мені не сподобався і репертуар. Як і кожного разу, з усіх пісень українською лишень одна - "Він чекає на неї" Олександра Пономарьова. А що, інші українці про любов не співають, чи як? Свято іноземне, пісні іноземні... Так нічого не залишиться. А я вимагаю свою музику. 
Це легко. Ділюся із шановним панством:

▶ Олександр Пономарьов - Я люблю тільки тебе
▶ Антоніна Матвієнко - Як я люблю тебе
▶ Руслана - Я Тебе Люблю
▶ Нумер 482 - Паперове Кохання
▶ Ольга Добрянська - Я так люблю
▶ Холодне Сонце - Я Кохаю Тебе
▶ No Limits - Кохаєш
▶ The Вйо - Кохана моя
▶ Львівські музики - Послухай, кохана дівчино
▶ Тризубий Стас - Я люблю тебе, як...
▶ Квітка Цісик - Коханий
▶ Vidirvani - Кохання
▶ Мандри - Любов
▶ Ліля Ваврін - Кохання двох сердець
▶ Мандри - Дочка мельника
▶ Наталія Май - Де ти, любове моя
▶ Іво Бобул - Тополина любов
▶ Соколи - Усі ми прагнемо любові
▶ Наталя Бучинська - Не спить кохання
▶ Галина та Ярослав Борути - Лебеді кохання
▶ Ані Лорак - Історія кохання
▶ Віталій Козловський - Тільки кохання
▶ Вокальний квартет "Гетьман" - Танго кохання
▶ Холодне Сонце - Тінь Кохання
▶ Квітка Цісик - Кохання
▶ Ірина Зінковська - А кохання тільки починається 

Це так, що під руку потрапило. На колір і смак, як-то кажуть, фломастери різні, можна знайти стільки усього - сотні пісень, напевне. Тому не треба ремствувати, що у цьому списку, може, щось ...так скажімо, більше застільне або стьобне, ніж романтичне. 
На щастя, українському слухачу є з чого вибирати, було б бажання?
А є воно? Поговоримо про це?