Шматочок котроїсь із львівських пригод

Пригадую, як мене таки здивувала та історія.
Треба було нам удвох переночувати у Львові. Обидвоє приїжджі, з купою знайомих львів’ян, більшість з яких, однак, – інтернет-товариші (а особисто я іще не досить визначилась, що робити з такими знайомими: чи то одразу переводити їх у категорію друзів, чи то ні, бо в пам’яті сидить приказка про пуд солі, який із другом конче треба з’їсти). Натомість нам раптом щастить, і є-таки місце ночівлі. Але ж як: своєму товаришу віддати ключа від товаришевої оселі, і сказати так не тихо й не голосно: "та вам ключ і не знадобиться, бо там двері не закриваються в принципі, а щоб не заходили зайві, зробите так і так". І знаєте, оця неголосна фраза викликала в мені цілу бурю емоцій, якось одразу то все перенеслось на кілька рівнів вище, і захотілось повірити, що якщо є такі міста, місця і люди у них, що не бояться вірити майже не знайомим людям, то у нас є майбутнє.
І неабияке, а нічогеньке таке.

Про Львів і його амплуа

Василь Расевич, "Львів націоналістичний?" // Leopolis multiplex.

Цікаво було почитати цю роботу, правда. На відміну від деяких інших текстів у збірці від захід.нет, ця розвідка мені сподобалась. Без води, з розкриттям своєї думки – честь і хвала автору. До того ж, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось брався пояснювати, то чому ж Львів таки зараз націоналістична столиця країни, хоча підґрунтя під тим не так і багато. Самій було цікаво, але не настільки, щоб заглиблюватись, просто був якийсь дисонанс між прочитаним і побаченим.                                                                                                                         

А уявляю, який дисонанс був у тих моїх російськомовних знайомих, які свого часу поїхали до Львова вперше. Це ж так страшно: там заведуть не туди, куди треба, покинуть в темряві серед ночі, зневажливими поглядами різатимуть і труїтимуть, як тільки почують російську мову. Це смішно, але люди насправді цього бояться, хто бував на форумах, той бачив. Я розумію, чому це антимоскальське амплуа підтримується, і то дуже ретельно. Це весело. Так-так, насемперед все це тому, що це – весело. Я суджу по собі, звісно ж, бо належу до тієї ж вікової групи, яка найактивніше розповідає анекдоти про москалів.

Але скидається на те, що весь оцей процес просто-на-просто проходить повз власне жителів Львова – не молодь же становить абсолютну більшість населення, правда ж? Проходить повз, бо мешканці, хоч і не підтримують, але й не намагаються руйнувати той образ. Бо львів’яни не фест як відрізняються від решти українців, я вам скажу. Хіба підприємливіші, цього, зрештою, досить, щоб пишатися собою. І чому тільки вони пишаються в душі тихенько одним, а розповідають комусь – інше?..                                          

                                   

Знаєте, мені просто не подобається, що оті перелякані москалики, що збираються до Львова, файно розучуючи фрази українською, щоб без акценту, повертаючись потім плюють на землю і знічев’я так, з легким нальотом власної важливості і презирства до тих, хто обманював, кажуть: "Та що там у тому Львові, брехня це все! За російську ніхто не скаже, а ще піддакнуть і обслужать ліпше ніж деінде".                                                          

Отак-то, а скажіть-но, ви цього хотіли? Я – ні. Але ж я і не зі Львова :(

Дух Львова, дух Києва... Я вже трохи "надухалась" :)

Якось, поїхавши до Львова не вперше, але на першому курсі, себто вже знаючи Київ, надумала розібратись, чим же вони один від одного відрізняються. Звісно, крім того, що то Львів, а то - Київ. По духу.                                                                                                              
Старий Львів якийсь обшарпаний - це було моє перше, ще шкільне враження від центру міста. У щонайпрямішому значенні - будівлі, за якими ніби ніхто й не доглядає, рани від облущеної фарби і грибка. Зараз я б так не сказала - звиклась, чи що? не кидається в очі. Львів поважний і ...втомлений. Втомлений від гонору. Немає людей, які могли б бути гоноровими, гордими за походженням, по праву. Може, хтось із приїжджих і тягне носа доверху, як-то воно зазвичай буває, але самому місту вже не до того. Знаю, місто - це люди, які його творять, а не будівлі, не архітектурні спогади. Але місто - це не тільки живі, і - так, як зараз, - не стільки живі, як ті, хто жив раніше за нас. Тому моє враження про нього саме таке. Львів утомився гоношитися в пустоту, без людей, які б це підгодовували, зараз він просто поважно і поблажливо дивиться на численних туристів, які розглядають усе з відкритими очима і ротами, інколи - і серцями теж; поблажливо дозволяє їм ходити давньою бруківкою. Зрештою, місто пам’ятає правду колишнє, знає правду теперішню.                                                                                                              
Київ інакший. Він, по-перше, не такий цілісний. Немає Старого Києва, є маленькі шматочки Києва давнього, сучасного, древнього, замаскованого під давність. помальованого під сучасність, і то все впереміш, без перебору, квартал через квартал, а може і ще частіше. І є у Києві вдосталь гонорових будівель. Вони або не вельми давні (себто, хоч і не дуже, але все-таки давні, а це ніби як уже причина), або і зовсім не давні, закуті у скло і з мечами реклами в руках - вони зверхні і водночас якісь боязкі. Є будівлі давніші, будівлі з історією, які могли б вважати себе (якщо можна говорити, що будинки щось про себе вважають) справжнім, істинним Києвом. Але так не є. Вони натомість якісь присоромлені тією правдою, яка у них живе і працює, тими маленькими інтелігентними людьми, які зводять кінці з кінцями і не можуть допомогти цим будинкам запишатись собою. Бідність, на яку приречене, скажімо, "Сяйво", так і струменить з вікон книгарні і подібних їм. Київ не цілісний, дуже строкатий, і всі оці дихання з вікон добряче змішуються і то такий коктейль для того, хто хоче відчути запах міста - гострий, неоднозначний, і кожного дня інакший.                                                                                              
Зрештою, це лише моє особисте. Великої цінності у цих думках немає, якщо хто дочитає ці "багато літер" до кінця, я дуже здивуюсь: навіщо? Але часом надходять слова, щоб висловити те, що зазвичай у слова не вкладається. Тоді треба ловити момент і писати. Просто так :)

Ровером по місту

От щойно дізналась про ініціативу Ровером по Львову. Я взагалі величезний фанат велосипеда і людей, які на ньому їздять, особливо по горах і - по місту. Особливо після того, як побачила просто ненормальну кількість велосипедистів у Швейцарії і Бельгії. Для них це просто стиль життя. Зрозуміло, що у європейців велосипед якось прикипів до серця, бо Європа західна вельми тісна - можете мені повірити. 300 км - це через дві країни в третю, а не у нас з Рівного до Києва. Ну та це таке.                                                                          
Так от. Я за велосипеди на вулицях українських міст. "А як же велосипедні доріжки? Хочеш, щоб нас позбивали?" Хм, проблема. Але стерти з доріг машини, що пакуються аби-де, і місце буде. Неможливо, нереально, куди їх подіти, де взяти місце на паркування тих же велосипедів і теде, і тепе, але хто не пробував, у того нічого й не вийшло.

У Лондоні пропагують громадський транспорт. Пропоную адаптований варіант постера від англійців (опублікованого, до речі, у 1965-му) для наших міст, особливо для львів’ян, яких від слова "маршрутка" ще трохи тіпатиме.