Сторінки

Показ дописів із міткою запитання. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою запитання. Показати всі дописи

17 квітня 2012

Про Львів і його амплуа


Василь Расевич, "Львів націоналістичний?" // Leopolis multiplex.

Цікаво було почитати цю роботу, правда. На відміну від деяких інших текстів у збірці від захід.нет, ця розвідка мені сподобалась. Без води, з розкриттям своєї думки – честь і хвала автору. До того ж, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось брався пояснювати, то чому ж Львів таки зараз націоналістична столиця країни, хоча підґрунтя під тим не так і багато. Самій було цікаво, але не настільки, щоб заглиблюватись, просто був якийсь дисонанс між прочитаним і побаченим.                                                                                                                         

А уявляю, який дисонанс був у тих моїх російськомовних знайомих, які свого часу поїхали до Львова вперше. Це ж так страшно: там заведуть не туди, куди треба, покинуть в темряві серед ночі, зневажливими поглядами різатимуть і труїтимуть, як тільки почують російську мову. Це смішно, але люди насправді цього бояться, хто бував на форумах, той бачив. Я розумію, чому це антимоскальське амплуа підтримується, і то дуже ретельно. Це весело. Так-так, насемперед все це тому, що це – весело. Я суджу по собі, звісно ж, бо належу до тієї ж вікової групи, яка найактивніше розповідає анекдоти про москалів.

Але скидається на те, що весь оцей процес просто-на-просто проходить повз власне жителів Львова – не молодь же становить абсолютну більшість населення, правда ж? Проходить повз, бо мешканці, хоч і не підтримують, але й не намагаються руйнувати той образ. Бо львів’яни не фест як відрізняються від решти українців, я вам скажу. Хіба підприємливіші, цього, зрештою, досить, щоб пишатися собою. І чому тільки вони пишаються в душі тихенько одним, а розповідають комусь – інше?..                                          
                                   
Знаєте, мені просто не подобається, що оті перелякані москалики, що збираються до Львова, файно розучуючи фрази українською, щоб без акценту, повертаючись потім плюють на землю і знічев’я так, з легким нальотом власної важливості і презирства до тих, хто обманював, кажуть: "Та що там у тому Львові, брехня це все! За російську ніхто не скаже, а ще піддакнуть і обслужать ліпше ніж деінде".                                                          

Отак-то, а скажіть-но, ви цього хотіли? Я – ні. Але ж я і не зі Львова :(

27 березня 2012

Про весну, сніг і егоїстів

Дозволю собі піддатися мейнстріму, бо сьогодні тільки й розмови, що про київську погоду. Уже всі це твітнули, виклали фото з телефона на Фейсбук і намалювали по карикатурці на стіну спільноти "Типове Місто".                                                                                                              
І що ж я сьогодні чула?
"Ну що за погода, навіть погуляти не можна..."
"А літо було так близько..."
"Ця зима вже вкрай набридла..."                                                                                                             
Людоньки, як же ви мене дістали оцим егоїстичним ниттям. Вам хочеться, щоб усе було так, як забаглося у цей момент, а подумати - розуму катма чи що?                                                     
По-перше, пригадайте хоч один рік, коли зима починалась 1.12, весна - 1.03, літо - 1.06. У мене не виходить.
По-друге, пригадайте, коли хоч раз зима закінчувалась одразу і остаточно, без отаких повернень? Це ж для вас склали приказку "Сказав Лютий: І в маю три дні маю".
По-третє, про зміни клімату, потепління там всіляке чи ще щось, говорять же не просто так. Ось вони, зміни, у вас за вікном!
По-четверте, забули вже, яке останніми роками сухе літо? Були того року місцевості, де дощу по 4 місяці не бачили. Тут все просто: влітку земля дощу не побачить, і якщо зараз не буде снігу, у серпні не буде врожаю. 
По-п’яте,..                                                                                                                                                        
То можна хоч трохи подумати, що так має бути, га?                                                                       
Так ні ж, тільки й ниють, що вони хочуть босоніжки і на море. Забембали :(

12 лютого 2012

Запитання після останнього кадру. Harry Potter And The Deathly Hallows

Нині, а точніше - щойно, закінчився мій магічний тиждень. Кожного дня - по фільму про Гаррі Поттера. І знаєте, що я вам скажу? Хоч я й вразлива дівчинка, але рідко який фільм може залишити по собі таке сильне враження. Це найсерйозніша вигадана історія, яку я коли-небудь зустрічала. Відвага, честь, дружба, любов, смерть на порятунок інших - це все не мало би бути властиве дитячій казочці, якою все починалось, правда ж? Дуже сильно. 
Чому вона так вирішила - розпочати історією щасливої дружби, яка щойно народилась, а закінчити війною, - я не знаю. Але від мене велика подяка авторці книги Джоан К. Ролінґ, режисерам фільмів і особливо композитору Александру Десплату.

Знаєте, у моїй голові крутилось чимало питань. Чи кожен може похвалитись друзями, з якими можна пройти через партизанську війну? Без допомоги, без надії, лише з метою? Чи я б змогла залишитись при своєму розумі, коли через моє безсилля помирають друзі? Як можна витримати втратити родину - тричі? Скажете: теж мені, знайшла тарганів для голови! Це ж казка. Але казки існують, щоб готувати дітей до дорослого життя. Яке не стає менш жорстоким з роками, лише більш витонченим.
Є що взяти для себе. Очевидність необхідності справжності - почуттів і дій.                     
It is not our abilities that show what we truly are. It is our choices. 
Є люди, які бояться вибору, бояться помилитись. Вибору боятись не треба, його треба робити. Якщо його зроблено, значить, він правильний.
Я так вважаю, хоч сама ...боюсь.
І говоріть, що хочете. 

11 лютого 2012

Запитання про війну. Той, хто в тилу

Мене завжди цікавило одне сумнівне питання.

Коли війна закінчується, як визначити, хто приніс більше користі: той, хто не скорився, пішов на відкриту конфронтацію з ворогами, на пряму боротьбу, хто мусив ховатися у вусах, щоб не бути випадково впізнаним кулею, чи той, хто пішов, правильніше, "пішов" на колаборацію, на видиму співпрацю, щоб діставати інформацію, щоб вчиняти саботаж, щоб витримувати прокльони від перших, руйнуючи натомість ворожі наміри без посвячення будь-кого у свої плани? Хто буде відомим, якщо виживе, це зрозуміло. Люди люблять речі героїчні, речі очевидні. Люблять бунтарів. А як бути з тими, іншими? Яким ніхто не повірить без доказів, яких не буде, тому що від відсутності доказів залежить, як довго житиме сам шпигун. Які будуть знати правду, але не зможуть її довести. Які можуть померти передчасно, загинути, і не зможуть передати справжню суть речей бодай комусь... Це печально.

І тим печальніше, що щоб бути невизнаним, не обов’язково бути учасником війни. Тих, хто вчить дітей любові до батьківщини, поки відомі горланять за трибунами, тих, хто ставлять кому там, де це збереже життя,  у вироці "стратити не можна помилувати", тих, хто мовчить, коли інші говорять брехню, ніхто не знатиме. Ніхто. 

Щоб зважитись бути оцим іншим, треба точно знати, що ти готовий бути невідомим, що тобі не потрібна слава, що бути просто вірним своїй справі без посягань на лаври і просто бути найкращим без медалі, тобі достатньо. 

Я дуже хочу дізнатись, що про це думає кожен із вас. Дуже хочу. 

Це те, про що зі мною зараз треба поговорити...