Звичайна справа (2013)

Ось, я сьогодні бачила ще один фільм. Навіть можна сказати, ще один український фільм. Чогось не хотілося ні читати опису, ні дивитись трейлер, ні читати статтю про фільм у журналі "Кіно-Театр". Правда, щоб пояснити одногрупниці, чого його варто подивитись, опис таки довелось прочитати :) Але він якось викликає не ті асоціації.

Два світи (2008), фільм про вибір. Крім всього іншого

Іще один похід в кіно, іще один фільм до коментування. «Два світи» данського режисера Нільса Ардена Оплева. Високохудожній твір мистецтва, я вам скажу. Казати, що в основі фільму лежить боротьба чогось із чимось не буду, бо насправді важко й передати кількість нюансів, які борються один з одним протягом фільму.

Мексиканська трилогія Роберто Родрігеса — ням-ням

Ням-ням. Але зараз я буду її критикувати.

І хто взагалі додумався називати то трилогією? Я, звісно, розумію, що першу і другу частини об’єднує сюжетна лінія, а другу з третьою — спільні актори. Але ж вони такі різні, такі різні...

El mariachi, як хтось сказав, для душі (не знаю, чи цілком моя душа відпочивала від такої кількості стрілянини і крові, але), в загальному я згоджуюсь. Музикант простодушний, він просто захищає своє життя і кохання (цнотливе, зверніть увагу), а кінець нещасливий і з цим нічого не вдієш. І шкода, але зате немає відчуття несправжності хепіенду (коли один шанс на мільйон випадає головному герою тричі за півгодини).

Desperado — то вже зовсім інша пісня.

Ромашка українського кіно: той-не-той-ТОЙ!

От нарешті і у мене дійшли руки до написання відгуку до фільму. Не те щоб мені дуже хотілося це робити — я вже стільки бачила і відгуків, і рецензій, і критики, що сама відчуваю: що б я не написала, це вже буде баян. Ну і нехай. Хочеться мені.
На фільм навмисне пішла у кіно, причому то було "аааа, завтра прокат закінчується!!" Можна було почекати місяць — і подивитись його вдома, або півроку — і по телевізору. Але є фільми, які конче треба дивитись на великому екрані. І чуйка на них, як і взагалі, хороша. І це був другий фільм за три роки, заради якого я пішла в кіно.                                      
Про усілякі там передумови того, чому фільм мені сподобався, вже написано, ну хоча б Оксаною Забужко на сайті Радіо Свободи. Сподобалось, що фільм про страшні речі — не страшний, що фільм про півжиття — не затягнутий, що фільм про кохання — не вульгарний, що фільм про справедливі пошук і помсту — не кривавий, і що взагалі фільм, з якого можна було зробити суто голівудський бойовик — НЕ бойовик. Оце останнє тішить найдужче, хоча усвідомлення цього неосмисленого вдоволення прийшло не саме, наштовхнула стаття Михайла Бриниха. Після перегляду почуття були змішані, відчуття — щонайменше дивні. "Як так?" Фільм незвичний, але не вражає новаторством (зрозумійте правильно, вражає, але не тим, і не вганяє в ступор від своєї модерновості), фільм новий, але справляє враження чогось добре забутого старого, балансує на грані усіх жанрів і так вправно затушовує усі мої звинувачення у неточностях, які там щось трохи виникали. "Як так?!" Я, яра прихильниця української мови в усьому, на чому з’являється ярличок "українське", сприйняла переважання російської, як-то кажуть, без скрипу. Просто озвучила цей факт, і все. Здивувала саму себе. Тільки трошки погарчала не помилки у субтитрах (навіть і не помилки, але не люблю, коли не рахуються з елементарними правилами набору).

 
Як сказав Юрко, і я повністю погоджуюсь з думкою, "людиська настільки звикли до шаблонних американських фільмів, що просто не сприймають чогось іншого". Це стосувалось закидів на різних форумах типу "щось не так з часом, каша якась", "що то за уроки мови у першу шлюбну ніч" і тому подібне. Щодо часу, ви ж зрозуміли згодом, що за чим? От і добре. А те, як Іван вчить Любу казати слова "вуста" і "перса", у мене викликало просто хвилю ніжності у серці. Це чудова сцена, просто дивовижно чудова. 

Сподобалось також, як показали божевілля Степана. М’яко, по-трошку, — і потім просто викинули його у вікно. Розумієте, якби було все по-іноземному, Іван би повернувся додому і у фінальній сцені, здійснивши помсту, тримав би його скальп. І не залишилося б те позитивне ставлення до нього як до Героя, яке залишилось.
Багато сцен... Вдалим словом кажучи, потішні. Коли на обличчі посмішка зовсім трошки ширша, ніж у Мони Лізи. І це теж, скажу я вам, чудово. По-доброму так. 

Свого часу дивилась "Фучжоу" — одіозний такий фільм. Ото був фільм вражаючий. Хоча теж дуже наш, дуже український, але інакшого роду — містичного, трагічного. І гумористичного. Раджу подивитись і додати у свій словник фразу "За що я тобі доляри плачу?! Кетч гім!" й інші. Не знаю, чим цей фільм людям був не до вподоби.

Отаке-то. І знаєте, у Юрія Іллєнка сценаріїв — цілий міх. А ще скільки міхів на полицях інших авторів. У мене вже аж руки чешуться купити квиток у кіно на наступний український фільм.

Гайда зі мною!

Запитання після останнього кадру. Harry Potter And The Deathly Hallows

Нині, а точніше - щойно, закінчився мій магічний тиждень. Кожного дня - по фільму про Гаррі Поттера. І знаєте, що я вам скажу? Хоч я й вразлива дівчинка, але рідко який фільм може залишити по собі таке сильне враження. Це найсерйозніша вигадана історія, яку я коли-небудь зустрічала. Відвага, честь, дружба, любов, смерть на порятунок інших - це все не мало би бути властиве дитячій казочці, якою все починалось, правда ж? Дуже сильно. 
Чому вона так вирішила - розпочати історією щасливої дружби, яка щойно народилась, а закінчити війною, - я не знаю. Але від мене велика подяка авторці книги Джоан К. Ролінґ, режисерам фільмів і особливо композитору Александру Десплату.

Знаєте, у моїй голові крутилось чимало питань. Чи кожен може похвалитись друзями, з якими можна пройти через партизанську війну? Без допомоги, без надії, лише з метою? Чи я б змогла залишитись при своєму розумі, коли через моє безсилля помирають друзі? Як можна витримати втратити родину - тричі? Скажете: теж мені, знайшла тарганів для голови! Це ж казка. Але казки існують, щоб готувати дітей до дорослого життя. Яке не стає менш жорстоким з роками, лише більш витонченим.
Є що взяти для себе. Очевидність необхідності справжності - почуттів і дій.                     
It is not our abilities that show what we truly are. It is our choices. 
Є люди, які бояться вибору, бояться помилитись. Вибору боятись не треба, його треба робити. Якщо його зроблено, значить, він правильний.
Я так вважаю, хоч сама ...боюсь.
І говоріть, що хочете. 

Час (2011) - фільм про боротьбу, фільм без фіналу

Що можу сказати? Фільм хороший. Сюжет - свого роду свіжа кров для футуристичної фантастики. Ідея може і не нова (бо інакше чому у мене стійке враження, що десь я вже таке бачила?), і обіграна на додачу як історія про Бонні і Клайда, але враження справляє позитивне.


Час - це багатство, і це відомо давно. Найкоштовніший скарб, що є у кожного, і яким кожен має розпоряджатись як завгодно. Після фільму так і хочеться порахувати свій втрачений час, яким я плачу за чужі забаганки або за доступ до можливостей. Ось тільки сьогодні читала про те, скільки часу треба витратити у нашій країні, щоб отримати необхідний документ. Часу, який можна віддати корисній справі і дорогим людям. І я скажу вам по-секрету: числа в моїй голові крутяться величезні.


Не те щоб я сиділа перед монітором і плакалась на бюрократію, ні. Дуже часто і сама займаюсь тим, що вбиваю час. А не можна. Час не можна отримати в подарунок, як у фільмі, не можна вкрасти. Але можна використати з користю, можна прожити. У мене вже з’явились деякі нові ідеї. А у вас?


Зітхнула полегко, що у мій час ще не треба виплачувати кредит під 30% часом зі свого життя. Цікаво, чому "жити одним днем" і "жити так, як ніби цей день останній" - це не одне й те ж? Прокидатися зранку з планами на ціле століття, жити день так швидко, щоб зекономити на здійснення цих планів хоча б день, встигнути якнайбільше зробити користі, а ввечері підбивати підсумок, і боятись: а раптом комусь заборгувала, перед кимось завинила? Що може бути гірше? І що буває краще...


Вагаюсь, на що більше схожа боротьба оцих Бонні і Клайда - на пропагування анархії чи на встановлення нової системи? Не хочу аналізувати, краще просто повірю у те, що хочеться. Нехай це буде друге. Нехай це буде боротьба за утопію, яка не можлива, нехай. (І чому тільки людям завжди необхідно боротись за те, чого не можна досягти, другою рукою підтримуючи те, що є? Не знаю, про це ще треба подумати. Не сьогодні.) А що може бути приємніше, ніж пара молодих людей, які борються, борються так, як завжди хочеться і собі...


Дарувати, а не продавати. Чим вам не заповідь? Ідеалізму в мені це подобається.


Хочете про це поговорити?