Два світи (2008), фільм про вибір. Крім всього іншого

Іще один похід в кіно, іще один фільм до коментування. «Два світи» данського режисера Нільса Ардена Оплева. Високохудожній твір мистецтва, я вам скажу. Казати, що в основі фільму лежить боротьба чогось із чимось не буду, бо насправді важко й передати кількість нюансів, які борються один з одним протягом фільму.
Зав’язка така: дівчина Свідок Єгови закохується у невіруючого хлопця. Хто стикався зі Свідками, їх правилами життя і способами покарань, так би мовити, бунтарів, той може собі уявити, які проблеми на бідолашну посипалися. І скільки – як з рогу достатку. Зрештою, від проблем вона змогла утекти, і мені доводиться визнати, що втеча – це теж спосіб їх вирішення.

Фільм простий і не простий водночас, як зрештою і усі вартісні речі – життя в корені своєму неоднозначне. Ніяких спец-ефектів і масовок (але ні, там було показано конгрес, а людей там – хмара), мінімум персонажів. Розвиток дії можна вважати передбачуваним, бо з самого початку я відчула – це не комедія, і щасливого кінця не буде; дівчина металась між коханням і віруючою родиною, зрештою обрала кохання, але ледве не зламалась під тягарем осуду і відчуження, але смерть подруги через відмову від переливання крові стала тим останнім ударом, який не убиває, але робить сильнішою; вона залишає своє попереднє життя і всіх з нього, їде сама в інше місто. Головна героїня – не голлівудська красуня, але дівчина симпатична, – і актрисі насправді є що грати: до кінця фільму Сара перетворюється з безтурботної студенточки на дівчину, яка втратила сім’ю, але стала впевненою в собі і здатною рухатись далі самотужки, не покладаючись на батьків, бога чи когось іще.

Що мені подобається, так це багато маленьких деталей, які спершу і не кидаються в очі, але все ж підтримують настрій фільму і несуть смислове навантаження. Наприклад, волосся Сари. Спершу вона з розпущеним волоссям, але в останньому кадрі воно зібране. Не знаю, може це нічого і не означає, але от я, наприклад, розпускаю коси, коли легко на душі і хочеться просто тішитись, натомість коли треба зібратись і зосередитись на чомусь важливому, я і коси збираю теж. Сумка. Сара раз за разом на екрані з речами, вона не можна знайти місце, де можна притулитись, вона ходить то до матері, то до брата, хлопця, знову назад, шукає пристанища. Зрештою, в останній сцені у потязі крупним планом показано її майже пусту сумочку. Ну так-так, багаж може бути і в іншому місці, але для мене то виглядає страшно символічно – відмовилась, значить, від попереднього життя, пішла. Коли ми обговорювали цей фільм у клубі, хтось сказав: ну, ще не відомо, чи пішла вона назовсім і від усіх, у неї ж бо не було грошей. Але не одна пішла з дому без нічого.

А і багато чого ще можна говорити про деталі. Як дивовижно показана поведінка батька Сари, її матері, братів і сестри, батьків хлопця, старійшин общини – то все має зміст, значення, легкість переконання, невимушеність діалогів між ними, ненатягнутість фраз… Життя як воно є, без гіперболізації, режисеру не довелось навмисне робити трагедію із того, що і так нею є.

Загалом, раджу знайти-переглянути. І не тому, що я там проти релігійної віри як такої. Просто вважаю, що абсолюту не існує, і прагнути до нього, доводячи свою віру до абсурду і попутно ламаючи життя тим, хто насмілився відступити від догм – це так егоїстично з їхнього боку.