Поважай себе, працюй над собою, хто ж іще це робитиме, якщо не ти?!

Велике дякую від мене одній хорошій дівчині за одну чудову фразу, яка змушує думати і рухатись. Катерина якось мене запитала: "От вам на парах викладачі кажуть, що ви — еліта нації? А нам — постійно." І з цього моменту я
почала поважати НаУКМА, хоча знала про Могилянку не багато.

Першочергова задача університету — навчити студента вчитися. Виконується вона чи ні, і чому так, розповідати дуже довго, самі знаєте. Пов'язана з цією задача і дуже актуальна для України — навчити студента поважати себе. Батьки можуть навчити гідності як особистості, але у них трохи інше розуміння, та і студент — істота дуже і дуже специфічна.

Якщо поглянути поверхово у думки студента, то що там? Втома, бажання кудись утекти від обов'язків, від завдань, які не мають сенсу (типу "напишіть реферат з такої-то проблематики досліджень", якою насправді займається один-єдиний професор їхнього факультету, відповідно робота студента — спробувати своїми словами описати думку проф., викладену у 5-ти його монографіях абсолютно дослівно, та ще й список використаних джерел зробити різноманітним); бажання чимскоріш закінчити вуз отримати диплом, аби нарешті стати вільним птахом; образа на роботодавця, який визискує студента просто тому що він студент, на викладачів, що ставляться до молодих людей, як до курчат, на тих своїх однокурсників, яким простіше заплатити, ніж вивчити, і викладачів, яким простіше перерахувати купюри, ніж пояснити; нерозуміння призначень 3/4 курсів з 10-12, що читаються, суті своєї спеціальності, свого призначення у цьому житті, житті науки, країни, економіки, суспільства; і здебільшого легка розгубленість при погляді у майбутнє.

Ну і де ті світила, що мали б показати нам, студентам, що ми корисні, що ми можемо і маємо допомогти Україні зробивши це, дослідивши те, повіривши у..? Не спостерігаю. І виходить, що ота каша, яка твориться в голові у студента, не дає йому тверезо осмислити те, що він бачить, і відмовитись від принципів "моя хата скраю" і "завтра/в іншому місці я поводитимусь інакше". Ви знаєте, перший болюче розмножується відносно громадського майна: не моє не шкода, я за це не відповідаю, нехай це зробить хтось інший, на те є спеціальні люди, — а другий щодо слів і дій у спілкуванні: соцмережа це не насправді, ми ж не в школі, щоб стидатись матів, от піду на роботу, тоді буду тримати слово, — ну і далі в такому дусі.

Студентство — це еліта нації. Це означає не те, що можна задирати носа, а те, що від нас залежить майбутнє. Це статус, якому треба відповідати. І якщо не виходить брати приклад із професури, значить треба самим ставати прикладом.

Що я хочу, щоб розуміли мої однокурсники: себе треба поважати не залежно від місця і часу. Згадати про принцип "хто, якщо не я". Друзі, варто почати думати про майбутнє не з острахом, а з впевненістю. Планувати і діяти, думати про причини, а не симптоми, і будувати свій образ — навіть на своїй стіні, навіть у статусах. Ваші слова, ваша мова і кількість помилок у ній — це візитка нашого часу. Уже давно зустрічають не по одягові, а по фото вконтакті і відео на ютубі. Ваше резюме — саме статус зі словами "ох, як я вчера напілся, три дня робить нє смагу", а не "високопрацездатний, легко вчуся, відмінне знання української, російської, англійської мов" у резюме на work.ua. 

Чому треба слідкувати за собою у будь-якому чаті? Бо все, що ти пишеш, — як толкове, так і маячню, — разом з усіма читає і твій майбутній роботодавець.

Малюнок трошки не по суті, зате по темі