четвер, 16 лютого 2017 р.

Не питайте у Вікіпедії, «як же так»


Є два основні типи коментарів до публікацій про Вікіпедію: «чудовий ресурс! завжди ним користуюся» і «фігня це все, створив статтю, її витерли, більше не писатиму».

Я регулярно стикаюся зі скаргами на вилучені з Вікіпедії статті. Як стається, що люди, які раніше писали коментарі перші, починають писати другі? «Я написав статтю про свій проект, він же такий важливий, а її витерли, як так», «Я написала про нашу компанію, а мені сказали, що там порушення авторських прав, але ж то все з сайту фірми, як так», «Наша ГО — найпатріотичніші патріоти у всьосвіті, українці мають знати своїх героїв, а статтю про нас вилучили, як так» і десь в такому дусі, і все закінчується словами «більше не намагатимуся, пишіть тепер усе самі».

По-перше, не можливо налякати вікіпедистів словами «пишіть тепер усе самі», бо це, холєра ясна, саме те, чим вони досі — весь час, роками, без сну і без грошей — займаються, не відаючи і не переймаючись про ваше безцінне існування. (Щоб ви знали, такі лякалки — це переважно тупо, але якщо вони дієві — то ще й підло).

По-друге, я знаю, в чому ваша проблема. Вона полягає в тому, що ви писали _про_себе_. Особисто, проектно чи організаційно, але писання про себе запрограмоване на невдачу. Ой справді, тут, звісно, виникне запитання-аргумент «але хто ж знає про мене краще за мене? хіба, коли людина пише про себе, це не джерело?». Але відповідь на нього ясна: ні, не джерело. Людина має властивість бути упередженою. Фахівці скажуть вам, що в середньому мемуари треба ділити наполовину, бо всі ми схильні на(або при-)писати тільки хороше. Написання про себе у Вікіпедії не вітається. Ви це робити можете — навіть купа людей це справді робить, визнаю, — але чи ви здатні бути неупередженими і писати не з голови, а зі сторонніх публікацій про вас?

По-третє, Вікіпедія — не панацея. Я сама щодня десь кажу, що вона чудова, прекрасна, корисна, впливова, що нею можна користуватися для отримання інформації, для тренування навичок реферування і перекладу, для поповнення інформації українською мовою про все на світі і посилення присутності української мови в інтернеті. Але я також кажу, що Вікіпедія — не панацея. Вона стороння, вона не може сама щось пропагувати, будь то українська мова чи продукт вашої фірми. Вона прагне бути якомога більш нейтральною. І вона третинна. Розумієте, для читачів це навіть не вторинне джерело інформації. Якщо історичний документ — це первинне джерело, науково-історична публікація — вторинне, то Вікіпедія, де в статті про подію згадано цю публікацію — третинне, і без вторинних джерел вона не пишеться.

«Але ж це вартісне, корисне, потрібне, патріотичне, українське, як же так». Між цим вартісним-корисним-і-теде та Вікіпедією ви маєте спершу побудувати місток. Якщо ви робите проект, а про нього не пишуть ЗМІ — замучте їх, щоб вони написали. Благо, зараз можна навіть написати новинарям в FB, і якщо ви такі класні, про вас напишуть. Якщо ваша фірма номер-один-в-україні, не полінуйтеся знайти рейтинг, який справді буде це підтверджувати. Якщо ви написали перший-в-україні-гіпер-пупер-роман, то турбуйтеся НЕ про те, щоб про нього писалося у Вікіпедії, а про те, щоб його продавали, купували, читали і говорили. Вікіпедія — це наслідок відо́мості, не треба використовувати її як причину, а потім ображатися на всіх і пускати нюні «які вони погані, вилучили статтю, я на вас ображений». Будуть сторонні публікації — буде стаття.

#ЯпишуВікіпедію про якісь ліві речі. Мені складно писати про те, до чого я маю відношення, бо відчуваю, що буду перетягувати на себе ковдру (і це саме те, що відбувається в обговореннях статей, коли редактор статті починає сперечатися з її предметом). Здалося б покращити статтю про мою організацію, і навіть є чим, але мені було б набагато спокійніше, якби це зробила стороння людина.

Кожен може допомогти Вікіпедії, написавши статтю. Є тисячі імен, назв, термінів, дат, про які ви можете написати. Тому якщо у вас є вільний час, турбуйтеся про свою відо́мість, щоб про вас колись можна було написати, або пишіть про щось іще.

PS. Третій тип коментарів насправді існує, і це «ох, часом буває складно, але якщо не я, то хто?», але це наступна стадія, до якої доживають не всі, і такі коментарі переважно лишаються не висловлені. Бо робота не любить галасу. Запитання є?

середа, 8 лютого 2017 р.

Не використовуйте Вікіпедію для читання «гарячих новин»

Вікіпедія настільки правдива,
наскільки правдиві використані для статей джерела.

Я вирішив почати з висновку, якщо раптом у вас не вистачить терпіння дочитати до кінця. Але думаю, краще прочитати статтю повністю: у світі «альтернативних новин» вміння розуміти, кому і коли вірити, дуже навіть необхідне.
Покажу вам, як нещодавні протести у Румунії були відображені у статті Вікіпедії. Приклади будуть з англійської Вікіпедії, так щоб мова вас не зупиняла, але те саме стосується і Вікіпедії румунської і, цілком вірогідно, будь-якої іншої мовної версії сайту. Потім спробуємо дізнатися більше про те, як інші гарячі новини описуватися в минулому і я дам кілька підказок, як використовувати ці статті (не зважаючи на заголовок).
Отож, що стається у Вікіпедії, коли щось значиме з'являється у новинах? Спочатку створюється стаття. Потім, якщо новина справді велика, як-то протести, її додають на головну сторінку. Потім настає час звичайної вікі-роботи: зацікавлені вікіпедисти (а також табуни анонімних користувачів, з різними інтересами, висловленими чи ні) починають покращувати, розширювати і змінювати новину і статтю, намагаючись діяти згідно з основними правилами Вікіпедії, якими є нейтральна точка зору та перевірність. Це в теорії. На практиці, «біла, освічена, чоловічої статі» більшість вікіпедистів дуже вірогідно з початкової версії статті дуже круто скосить в сторону власної точки зору. Наприклад, ця версія від 2 лютого не містить згадки про інші позиції, висловлені на публічній зустрічі 30 січня, напередодні прийняття законів. Також щоденні редагування, якими додавалася кількість протестувальників, постійно обирали найбільше число (інколи ігноруючи попередньо додані джерела, що вказували менші числа), а деякі редактори навіть публікували непідтверджені чутки. В румунській Вікіпедії одна особа прямо відмовилася додавати будь-яку реакцію від уряду.
Може це тому, що Румунія — країна маленька, і деінде ситуація з гарячими новинами краща? Давайте поглянемо на Рейс 370 Малайських авіаліній (знаєте, той що зник у 2014-му і так і не був знайдений). Статтю редагували понад 500 разів у перші 8 годин після того, як про нещасний випадок стало відомо — набагато більше, ніж статтю про Румунію. Все ж, одна з ранніх версій статті містила 2 різні згадки часу відправлення, а також деякі непідтверджені домисли про зниження літака до 200 м, тоді як інша версія пізніше того ж дня згадувала, що на борту літака був громадянин Австрії — розслідування показало, що паспорт було вкрадено задовго до польоту. Багато сумнівних фактів було додано у наступні кілька днів, поки ЗМІ висували власні гіпотези того, що ж сталося з літаком.
Image by Mikael Häggström,
CC BY SA-3.0
Чи означає це, що треба вірити тим, хто заявляє про ненадійність Вікіпедії? Що роблять досвідчені вікіпедисти, щоб попередити ці проблеми, Що ж, вони насправді роблять багато чого, але оскільки Вікіпедію може редагувати кожен, вони можуть тільки виправляти, а не попереджувати. Треба пам'ятати, що кількість досвідчених користувачів, зацікавлених певною темою, обмежена і їхній внесок дуже легко перебити сотнями редагувань за короткий період часу — навіть, або особливо, в англомовній версії. З плином часу зацікавленість випадкових редакторів пропадає, а ті, хто лишаються зацікавленими темою, продовжують редагувати статтю, доводячи її до пристойного рівня. Поточна стаття про MH370 удесятеро більша за розміром, порівняно з ранніми версіями, і має обширні розділи про пошуки та можливі причини катастрофи. Можливо, там все ще знайдеться кілька неправдивих речей, але їх можна легко помітити при порівнянні цитованих у тексті статті джерел, а ще — вони лиш незначно впливають на розуміння подій читачем. Підозрюю, що це саме станеться зі статтею про протести у Бухаресті через місяць або щось таке (за умови, що напруженість ситуації у подальшому знизиться).
Загалом Вікіпедія досить надійна. Порівняно зі старими енциклопедіями, написання яких займало десятиріччя, статті Вікіпедії набагато швидше набувають пристойного вигляду. Але ми ще не дійшли до того, щоб усе писалося правильно від самого початку. Що ви можете зробити як читач — це не сприймати Вікіпедію як належне, особливо у статтях, що стосуються гарячих новин. Ви завжди маєте перевіряти джерела, згадані у статті, потім порівнювати їх з іншими джерелами. За можливості, спробуйте знайти достовірні джерела, що підтверджують, інформацію, яка вас цікавить, але не намагайтеся копіювати текст звідти у Вікіпедію. Також, навіть якщо у вас дуже розгорілися емоції щодо предмета статті, будь ласка, не вандальте статей. Від цього усім тільки стає важче користуватися Вікіпедією.
Оригінал: Strainu, Don’t use Wikipedia for learning about “breaking news”, 2017-02-07, Creative Commons Attribution License România v3

пʼятниця, 6 січня 2017 р.

10 причин, чому маршрутки у Рівному приємніші, ніж в інших містах


(у т.ч. 7 причин, чому краще платити на виході, а не на вході).


По-перше, я, як пасажирка, можу зайти в салон, сісти й акуратно приготувати плату за проїзд, може навіть без здачі. А не оце: ледве добігла, язик на плечі, — і бігом згадуй, в яку ж кишеню клались гроші перед виходом з хати.

По-друге, моя здача віддається мені в руки. І не буде такого, як-то якось спостерігла у Києві: хлопчина питає, де його здача з лесі українки, а водій ні сном ні духом, бо віддана ним здача не дійшла до адресата, а вийшла на попередній зупинці. 

По-третє, моя здача не мандрує руками півтора десятка пасажирів. Гроші й так бруд збирають, нащо їм в цьому допомагати.

По-четверте, моя здача нікому не псує нерви. Люди, що сидять, можуть задрімати, люди, що стоять, можуть не мати вільних рук, взимку в повній екіпіровці не так легко розвернутись і т.д. Одну жіночку в київській маршрутці хтось так по-панібратськи ляпнув по плечу, що вона переполохалася і решту дороги трусилася, як заєць під кущем.

По-п'яте, водій є водієм, і тільки після зупинки маршрутки він розвертається і перетворюється на касира. А тоді навпаки. А не вдає з себе Шиву, Геріона й Аргоса одночасно, одною рукою на кермі, іншою бере гроші, ще іншою відраховує гроші, одним оком дивиться на дорогу, іншим на гроші, ще іншим на те, чи всі пасажири передають за проїзд. В Рівному не так і розженешся, а в Києві деякі маршрути ідуть більшою частиною по проспектах, де є простір. Може кияни — люди безстрашні, але мені на таке дивитись неспокійно.

По-шосте, водій не шантажує пасажирів, як оце мені випало спостерігати у Львові: «Ще не всі заплатили, поки не передасте — не поїду». (Виявилося, що зайшов пільговик, а водій не помітив, людині довелося пробиратися до нього і знову показувати посвідчення).

По-сьоме, гарно реалізували ідею талонів для пільговиків. От може перевізник везти четверо пільговиків — кожному при вході дає таку, сказати б, табличечку. Вона переважно чималенька і кольорова, щоб було видно і не хотілося випадково забрати з собою. Виходиш — віддаєш. Наступний пасажир заходить і бачить, чи є у водія вільні табличечки ( =пільгові місця). Без шуму і гаму.

По-восьме, немає в Рівному традиції кричати, коли тобі треба вийти. З незвички від раптового «на астановкє!» у мене підскакувало серце до горла. У Рівному цього нема — просто тому, що водії стають на усіх зупинках. Якщо нема на зупинці людей, можуть трохи завернути на неї, пригальмувати і запитати, чи виходять. У Києві не пригальмовують.

По-дев'яте, що випливає з восьмого, підсліпуватому пасажиру на зупинці не треба вдивлятися в номер маршрутки на горизонті і махати рукою ще на початку гальмівного шляху в страху, що якщо почнеш махати, коли транспорт вже буде близько, то він може не стати.

По-десяте, і схильна вважати, що це через усе перераховане вище, рівненські водії спокійніші і привітніші. Їм не треба весь час оглядатись, слухати крики, самим гримати на пасажирів. Якщо це читає хтось із рівнян, і не згоден, що вони справді привітні — це ви давно були де-небудь в києвах.

Одне заперечення, яке я можу уявити — теоретично, на висадку й квиткування пасажирів на зупинці може піти більше часу. Але знов-таки — щось я не бачила, щоб це було настільки, щоб хтось на це зважав. Ба більше, водії можуть витратити трохи зайвого часу на те, щоб дочекатися нових додаткових пасажирів, але це зовсім інше.

Друге — що так можуть бути зайці: все одно уже привезли, куди треба, можна й не платити. Ви знаєте, не чула про таку проблему. Коли є потреба вийти на задні двері — виходять і несуть водієві гроші на передні. А якщо ти маршрутку ледве вгледів, ледве впіймав, на тебе гарикнули, що довго шукаєш гроші — то хіба їх хочеться платити?

(це ж саме у Facebook  і на 4vlada.com)

Втеча від вибору — теж вибір

Доріг дуже часто більше двох.
Фото: Aleksandrs Timofejevs, CC Zero
Я справді так вважаю, і вважаю давно. Остаточно впевнилась в цьому після фільму Mr. Nobody, і тепер, якщо треба собі то нагадати, то згадую його і все.

Досі згадую злим тихим словом людину, яка вперше мене спитала, кого я дужче люблю: маму чи тата. До цього моменту мені малій не спадало на думку, що можна когось із них любити сильніше, що комусь може спасти на думку такий вибір і взагалі. Пам'ятала б, хто це був, провела б зараз виховну роботу.

Коли вам пропонують на вибір купити два пива, темне або світле, що ви будете робити? Правильна відповідь — відсилати пропонувальника у довгу путь, бо у вас а) відраза до пива, б) витрати на покупки розплановані, і цього пункту там нема, в) ви взагалі любите вино, г) не бажаєте розкривати цю інформацію, i.e. не їхнє діло, ґ) ваш варіант. 

Сумніватися в постановці питання — правильно. Тому мене дивує, коли після чиєїсь заяви читачі новин одразу діляться на прихильників і противників автора заяви, причому стовідсоткових і однозначних. По-перше, у будь-якої людини є не одна заява, а більше, які можуть мати зв'язок і взаємопояснюваність. По-друге, у будь-якої заяви є контекст. По-третє, будь-який текст можна розібрати на тези — і що заважатиме мені погоджуватися з одною тезою і не погоджуватися з іншою? 

Але ж ні, з того, що мені випадало спостерігати у Facebook (і я знаю, що це нерепрезентативна вибірка, але не маю іншої), коментарі зі зважуванням прочитаного, розбором теж на згоден-не-згоден і уникненням вибору із очікуваних варіантів (хто взагалі сказав, що от прочитане треба схвалити або спаплюжити?) лишаються у сутіні.

Гаразд, все одно до цього надихнув конкретний випадок, то треба показати який. Жінка кинула в продавця жменею копійок, коли не дочекалася обслуговування українською мовою. Я цілком підтримую її в тій частині, що «задовбали», в тій частині, що часом реально важко звернути на себе увагу робота, який працює в режимі добрий-день-карточку-маєте-пакет-потрібен і не осягає спілкування з клієнтом поза тим. Я не згодна в частині кидання чого-небудь в кого-небудь, бо це не битва на подушках. Книжки, написані нею, так і взагалі тут не мають стосунку. (Хіба якщо ви настільки вправний психоаналітик, що змогли виявити зв'язок між текстом і цим випадком. Але ви ж ним не є, правда? Не зазнавайтесь).

Я не розумію ні тих, хто пише хвалебні оди «вона така пухнаста!», ні тих, хто пише розгромні тексти «та вона монстр!». Є випадок — обговорюйте випадок. Якщо він прецедентний — обговорюйте, чи нормально так робити. Якщо — і тільки якщо — ви достатньо знаєте, щоб судити про якісь іще деталі, то їх і обговорюйте.

Узагальнення — це зло. Це я винесла зі своєї географічної освіти. Я знаю, що без нього ніяк, але чим менше, тим краще. 

субота, 31 грудня 2016 р.

2016

Увесь час, поки хотілося написати щось про 2016 рік у моєму житті, я пам'ятала про цю картинку, найперше, підпис:


Гуся треба згадати в переліку з'яв цього року (якого я, однак, не робитиму) — безжальний, нецензурний, правдивий персонаж, який відправив мене у нокаут. Я вперто не вподобую дописів на цій сторінці, бо я дівчинка чемна, цензурна і трошки граммар-наці. Розпливтися в любові до Гуся означатиме для мене втрату віри в те, що в світі можна жити, не виплескуючи свої емоції от саме так. Дуже хочеться, але я вважаю, що не можна. Отак Довженко пояснює популярність Гуся саме тим, що він є віддушиною і глашатаєм таких, як я: кому дуже хочеться, але не можна.

Це хоч і не найважливіше, що сталося за рік, але так якось влучно натякає на решту. Якщо хочеться плакати на Гусевою правдивістю, значить, було чого. 

Коли я оглядаюся на свій бездарно проґавлений рік, то просто диву даюся. Бездарності, проґавленості, і невідворотності. Жодного пройденого онлайн-курсу, жодної польськомовної книжки (а вже який рік збираюсь), розхлябаний денний графік (себто його відсутність), відмовки і втечі від потрібних речей, трошки згіршений зір, двоє втрачених друзів (най собі живуть здорові, лиш би на очі не траплялися), дуже мало зроблених перекладів на тих ресурсах, де я обіцялася працювати: onesky, crowdin, transifex, rosetta. Так і не перебралася до Львова, так і не перестала прибріхувати у відповідь на запитання, де я живу (це взагалі пекучий сором, не знаю, чому це досі стається), так і не навчилася слідкувати за робочим часом, так і не впровадила свою задумку регулярного телефонування родичам і друзям, так і не доробила заплановані модулі і запити до бази даних у Вікімедіа, так і не сходила — за цілий рік — в бібліотеку, куди мені рукою подати.

З тринадцяти ознак марнування свого життя нарахувала 10 з половиною. Половина взялася, мабуть, через те, що в це не хочеться вірити.

Життя коротке, тому з понеділка з ним точно треба щось робити.

Цьогоріч я закликала: будь, як Тарас, будь, як Аліна, а тепер кажу — не будь, як Віра у 2016.
Автономність (самостійна робота), майстерність (покращення власних навичок), мета (слідування вищій місії) — три ключові фактори внутрішньої мотивації за Деном Пінком. Фото: Paul Downey, CC BY 2.0