Муравйов "Полюс Лорда", і що я про нього думаю

Чого я не люблю, так це заідеологізованих рецензій/анотацій/відгуків на романи. "Герои произведений Муравьева русские эмигранты с их надеждами и верой [...], там же, где их нет, все равно возникает тема России, её дух, [...], вечные русские вопросы о смысле жизни". Настільки вже за вуха притягнуто... Сам Муравйов
народився в Югославії, закінчив у США, в романі хіба раз пригадується, що мати головного героя росіянка, а тема пошуків сенсу життя російськими письменниками ніби як запатентована не була. "Роман Полюс Лорда — остросюжетный, художественно разработанный, где Муравьев испытивает влияние Достоевского". Як ніби один Федір на весь світ замислився над тим, що почуває людина, уявивши на мить, що вона "не створіння тремтяче, а право має", ну їй-богу. А гострий сюжет уміли клепати хіба Чейз і Крісті. 

Ну та суть не в тому. Молодий хлопець, ні, чоловік, у якого на початку роману є життя (батько, власник фабрики, мачуха, молодша за нього самого, робота, товариші, мрії, трохи згодом з’являється кохана і друг), в середині його потрапляє під вплив ідеї, що, мовляв, у системі суспільства є лише невелика помилка, яку можна виправити (один каже, що це надмірний гуманізм, який не дозволяє убивати маньяків, другий — що просто вісь Землі не так проходить, як потрібно), під кінець твору втрачає все: кохану, яка іде так само, як і приходить, друга, який завадив любові, але й врятував головного персонажа ціною свого життя, батька, згодом — батькову фірму, загалом — сенс життя. Ідея з винищенням вовків, яких не здатні вполювати вівці, розсипається на друзки, і він, не без допомоги віскі, хапається за другу, фантазуючи над проектом зміни земної осі. Його рятують з лап гарячки, і це, звісно, фінал капку позитивний, але що далі? Читачеві очевидно: він житиме зі своєю колишньою мачухою, не так з любові, як зі страху самотності з обох боків, тихенько працюватиме, якщо не зіп’ється, то досить довго і досить-таки тихо. Втрачене життя повернути важко, втрачений його сенс — також. Він втратив усе, але не знайшов нічого. Тільки оту гарячкову ідею про новий полюс, але ж то просто бульбашка.

"По мере того как думал, все глубже [я] внедрял в себя уверенность, что мир не удался! Революции, прогресс? Ах, эти пышные лицемерные слова! Они как хрупкие зонты в ветреную погоду. Сколько их повсюду понатыкано, и как легко, одним дуновением, они обращаются в ветошь! И чего только ради них не делалось: [...]
А вот зонта порядочного не придумали, потому что нет такого зонта и быть не может. А если и возможен он — зонт то есть, то совсем маленький, вроде игрушечного; или наоборот — большой, такой большой, что и прятаться под ним не захочется. [...]
Неразбериха таким образом получалась невероятная,[...] Мне только приходила на ум, и не раз, знакомая соблазнительная мысль, что основной стимул в поведении человека незаурядного — это потребность самоутверждения. И так во всем: в искусстве, науке, бизнесе и особенно — в политике. Да и в ином, глядишь, можно и так и этак, в зависимости от условий и ситуации. Я даже думаю, что при известных обстоятельствах любой либерал мог бы стать хорошим консерватором, народолюбец — тираном; отлично могу себе представить Гитлера — вождем мирового пролетариата, Ленина — премьер-министром царского правительства, Сталина — главарем мафии, — был бы только масштаб покрупней!..
Впрочем, Бог с ним, со вчерашним, а вот завтра, кто завтра окажется наверху? Может статься, что окажутся лучшие. А если их нет? То есть как это нет? — спросите. До отменены они! Кем? Всеобщей уравниловкой — вот кем! Но не в этом одном суть; они-то отменены, а воля к власти не отменена! И лезут наверх не лучшие, а сильные — хитрые, жадные, жестокие.
Так где же выход? Нет выхода, хоть и ищут его ученые и философы, и те в длинных одеждах, что поют и пляшут на улицах; тут и просвещение, и экология, и чего только нет, а если поразмыслить честно — ничего не выйдет. Что же остается ... ось Земли?"

Хепі-енду, відповідей немає, ну так в чому зерно, яке я маю шукати читаючи? Не суди, та не судимий будеш, те, що автор відгука списав на вплив Достоєвського? То мені, як читачу, достатньо було б, значить, почитати Достоєвського. "Якщо це вже написали до тебе, не пиши," — хороший девіз, яким треба убивати графомана в собі. Бо так і плодяться дурепські романи про особисті трагедії, які й так зустрічаються на кожному кроці, наповнені безпросвітним песимізмом, який і так переливається через край у мою інколи таку пусту і виснажену читацьку душу звідусіль — навіть із газетної реклами, побаченої мимохіть. 

...Саме тому я оптимістка, чорт забирай! Не треба говорити про те, який пропащий наш світ, якщо це і так усім відомо, і більше це вже нічого не дасть. 

PS. Навіщо писати відгук на книгу з висновком "ні в якому разі її не читайте", я й сама не досить розумію. Просто будьте оптимістами, гаразд? От і чудесно :)
Усе.