(Чесно кажучи, мені було б більш природно написати Даниїл, але Вікі вважає, що він Данило)
Біографічна повість про російського генетика Миколу Тимофєєва-Ресовського. Прочитала цілу книженцію хвали і засоромилась, що й не чула про такого. Але розповідь написано цікаво, як на біографії, "которих я ненавиджу", будить різні всілякі почуття і емоції:
це ж як важко, певне, бути насправді вартісним науковцем, досліджувати, а не гнати пургу задля зарплати..;
неординарної сили, простоти і складності людина, от би й собі таку зустріти у житті..;
а й справді, коли на тебе ополчилися невігласи, то чи варто виправдовуватись перед ними?.;
чи конче свою справу любити від початку, чи все ж любов може прийти під час їжі, як апетит?.;
коли влада перекриває кисень, то що вибирати: не згинатись і приймати удари чи зігнутись і оминути їх у сподіванні розігнутись потім?;
чого ж він прагнув у своєму житті, якщо це були не слава, не повага, не спокій, не родина.. то — що?..
А от принципи мені до душі: 1 — хороші люди повинні розмножуватись, 2 — наше покоління має все найкраще передати наступному, а там як вийде. Позитивно так, оптимістично. Як я люблю =)
А ще там десь у тексті були слова "був студентом, а отже підробітками не перебирав" або щось таке. І то так категорично, не тиснучи, але так, мовби іншого і бути не може. Ех, думаю я собі, треба збивати з себе пиху студентки шикарного вузу і йти на роботу :) Але про неї — якось іншим разом.
Немає коментарів:
Дописати коментар