Втеча від вибору — теж вибір

Доріг дуже часто більше двох.
Фото: Aleksandrs Timofejevs, CC Zero

Я справді так вважаю, і вважаю давно. Остаточно впевнилась в цьому після фільму Mr. Nobody, і тепер, якщо треба собі то нагадати, то згадую його і все.

Досі згадую злим тихим словом людину, яка вперше мене спитала, кого я дужче люблю: маму чи тата. До цього моменту мені малій не спадало на думку, що можна когось із них любити сильніше, що комусь може спасти на думку такий вибір і взагалі. Пам'ятала б, хто це був, провела б зараз виховну роботу.

Коли вам пропонують на вибір купити два пива, темне або світле, що ви будете робити? Правильна відповідь — відсилати пропонувальника у довгу путь, бо у вас а) відраза до пива, б) витрати на покупки розплановані, і цього пункту там нема, в) ви взагалі любите вино, г) не бажаєте розкривати цю інформацію, i.e. не їхнє діло, ґ) ваш варіант. 

Сумніватися в постановці питання — правильно. Тому мене дивує, коли після чиєїсь заяви читачі новин одразу діляться на прихильників і противників автора заяви, причому стовідсоткових і однозначних. По-перше, у будь-якої людини є не одна заява, а більше, які можуть мати зв'язок і взаємопояснюваність. По-друге, у будь-якої заяви є контекст. По-третє, будь-який текст можна розібрати на тези — і що заважатиме мені погоджуватися з одною тезою і не погоджуватися з іншою? 

Але ж ні, з того, що мені випадало спостерігати у Facebook (і я знаю, що це нерепрезентативна вибірка, але не маю іншої), коментарі зі зважуванням прочитаного, розбором теж на згоден-не-згоден і уникненням вибору із очікуваних варіантів (хто взагалі сказав, що от прочитане треба схвалити або спаплюжити?) лишаються у сутіні.

Гаразд, все одно до цього надихнув конкретний випадок, то треба показати який. Жінка кинула в продавця жменею копійок, коли не дочекалася обслуговування українською мовою. Я цілком підтримую її в тій частині, що «задовбали», в тій частині, що часом реально важко звернути на себе увагу робота, який працює в режимі добрий-день-карточку-маєте-пакет-потрібен і не осягає спілкування з клієнтом поза тим. Я не згодна в частині кидання чого-небудь в кого-небудь, бо це не битва на подушках. Книжки, написані нею, так і взагалі тут не мають стосунку. (Хіба якщо ви настільки вправний психоаналітик, що змогли виявити зв'язок між текстом і цим випадком. Але ви ж ним не є, правда? Не зазнавайтесь).

Я не розумію ні тих, хто пише хвалебні оди «вона така пухнаста!», ні тих, хто пише розгромні тексти «та вона монстр!». Є випадок — обговорюйте випадок. Якщо він прецедентний — обговорюйте, чи нормально так робити. Якщо — і тільки якщо — ви достатньо знаєте, щоб судити про якісь іще деталі, то їх і обговорюйте.

Узагальнення — це зло. Це я винесла зі своєї географічної освіти. Я знаю, що без нього ніяк, але чим менше, тим краще. 

Щастя творця

Одного разу мала нагоду доводити товаришеві, що сенс життя усе-таки є. Ги, як у тій рекламі по телебе: "І все-таки він існує!.." Але чого йому, я то доводила перш за все собі. Це кожен помічав за собою: коли розмірковувати з кимось уголос про спільну проблему, народжується відповідь; інколи власні слова просто шокують, коли вилітають із вуст. Що там казати — в суперечці народжується істина. Голосно сказано :) На істинність своїх думок не претендую, але все-таки...

Два світи (2008), фільм про вибір. Крім всього іншого

Іще один похід в кіно, іще один фільм до коментування. «Два світи» данського режисера Нільса Ардена Оплева. Високохудожній твір мистецтва, я вам скажу. Казати, що в основі фільму лежить боротьба чогось із чимось не буду, бо насправді важко й передати кількість нюансів, які борються один з одним протягом фільму.

Про Воллі, Екзюпері і про те, що оптимізм треба підкріплювати діями

ВОЛЛ-І бачили? Славний мультик, правда ж? =) Такий жахливо оптимістичний, що аж не віриться. Його гріх було не подивитись, тому я безсоромно нагадаю, про що він, і не сваріться, що це спойлер. 

Якщо я правильно пригадую, починається усе з того, що скількись-там років тому вперед Землю нашу засрали так, що жити на ній стало нереально, тому людиська всілись на кораблика і полетіли у міжзоряне турне, поки планета оговтується і самоочищується, залишивши там одну хорошу річ — робота-прибиральника (от йолопи, а що, не можна було додуматись, що цього замало?

«Учися, дитино, бо вчитися треба, учися, дитино, бо лихо не спить...»

Перш за все, якщо ви шукали текст вірша Володимира Масляка, то ось він: 

(Взято з журналу «Крилаті» за 1991 рік, оцифрування від Діаспоріани ось тут, сторінка 20).

А тепер інше.

Ви ніколи не задумувались над тим, чому колишні відмінники, якими у школі гордились фактично всі, а ті, хто не був на це здатен, по-чорному заздрили, в дорослому житті досить рідко знаходять себе і перед лицем жорстокого світу не проявляють тієї ж мужності, що й перед

Запитання про війну. Той, хто в тилу

Мене завжди цікавило одне сумнівне питання.

Коли війна закінчується, як визначити, хто приніс більше користі: той, хто не скорився, пішов на відкриту конфронтацію з ворогами, на пряму боротьбу, хто мусив ховатися у вусах, щоб не бути випадково впізнаним кулею, чи той, хто пішов, правильніше, "пішов" на колаборацію, на видиму співпрацю, щоб діставати інформацію, щоб вчиняти саботаж, щоб витримувати прокльони від перших, руйнуючи натомість ворожі наміри без посвячення будь-кого у свої плани? Хто буде відомим, якщо виживе, це зрозуміло. Люди люблять речі героїчні, речі очевидні. Люблять бунтарів. А як бути з тими, іншими? Яким ніхто не повірить без доказів, яких не буде, тому що від відсутності доказів залежить, як довго житиме сам шпигун. Які будуть знати правду, але не зможуть її довести. Які можуть померти передчасно, загинути, і не зможуть передати справжню суть речей бодай комусь... Це печально.

І тим печальніше, що щоб бути невизнаним, не обов’язково бути учасником війни. Тих, хто вчить дітей любові до батьківщини, поки відомі горланять за трибунами, тих, хто ставлять кому там, де це збереже життя,  у вироці "стратити не можна помилувати", тих, хто мовчить, коли інші говорять брехню, ніхто не знатиме. Ніхто. 

Щоб зважитись бути оцим іншим, треба точно знати, що ти готовий бути невідомим, що тобі не потрібна слава, що бути просто вірним своїй справі без посягань на лаври і просто бути найкращим без медалі, тобі достатньо. 

Я дуже хочу дізнатись, що про це думає кожен із вас. Дуже хочу. 

Це те, про що зі мною зараз треба поговорити...