Я сиджу і розглядаю кінчики волосся. Вони не такі посічені, як були колись, тобто кращий догляд таки дає результат. Деякі волосини сиві. Я так рідко дивлюся на кінчики волосся, а не на корені, що сиві кінці мене дивують. Це ж треба.
Добре, мабуть, що сивина з'явилася в мене до вторгнення. Я б не хотіла бути жінкою, яка посивіла від війни. Мене жартома можна назвати жінкою, яка посивіла від школи, але хіба жартома. Ще в дитинстві, бачачи, як троюрідна сестра зафарбовує першу сивину у свої 24, я зрозуміла, що мене чекає подібне, і просто чекала. Мені було цікаво, якою моя сивина буде. Вона буває або біла і блискуча, або сіра і тьмяна, і мені не хотілось тої другої. Коли помітила перші білі волосинки, то не здивувалась ні не засмутилась, а якраз навпаки. Вона буде блискуча, це ж чудово.
Люблю срібло.
Пам'ятаю, як сказала своїм учням, що запам'ятаю їх як випуск своєї першої сивини. Дівчата одразу спохмурніли, бо подумали, що я їх звинувачую в ній. Аж ніяк. Це просто цікавий часовий маркер. І він працює — саме так я цей випуск і пам'ятаю поки що.
Я дивлюсь на свої пальці. Ґуля від ручки все там же, хоча я вже давно пишу хіба вряди-годи. Характерна кривизна окремих пальців нікуди не ділась — бо куди б мала? Я стараюсь не ускладнювати ситуацію з нігтьовими пластинами, які я ще з малецтва неправильно обрізувала, але навряд колись зможу її покращити.
Поріз на пальці давно загоївся, але все ще фіолетовий. Тепер шрами зникають куди повільніше, ніж в юності. З коліна, яке я збила три тижні тому, лише вчора зійшов струп. Воно ще бузковіше, ніж шрамчик на пальці, і я навіть не загадуватиму, скільки ще тижнів воно таким буде.
Дивлюсь на тильну сторону рук. Цю шкіру я знаю чи не найкраще — я ж бо стільки часу провела за клавіатурою. Ці візерунки завжди були мені такі цікаві: рисочки, розеточки, павутиночки. Тішуся, що вона не відчувається такою сухою, як могла б, — але з іншого боку, ще не сезон, і взимку вона буде крихкішою, їжакуватішою.
У дзеркалі бачу обличчя з тими ж мімічними зморшками, що й завжди. Жартома піднімаю брови і хмурю лоба, який тут же прорізують горизонтальні борозни. Я намагаюсь не робити цього без потреби, щоб не поглиблювати їх, але самі борозенки все ж люблю — бо вони татові. У нього вони були такі самісінькі, хіба ж це не скарб?
Лінії на чолі видно навіть і при спокійному виразі обличчя. Але це й не дивно, так би й мало бути. Можливо, десь на підліткових фото їх ще немає, але я сумніваюсь. І навряд якість знімків дасть мені це перевірити.
Вік змінює мою зовнішність так само, як він змінює мій характер. Те, що було назначене і повторюване, стає чіткішим, постійнішим — і звичнішим. З чимось змирилася, щось просто продовжила любити, як і раніше. Щось з'явилось нове і гірше, а щось з'явилось нове і краще. Але все стає спокійнішим. Я жонглюю словами «впевненішим», «смиреннішим», «приреченішим», «стабільнішим» без надії на остаточний вибір, бо істинне значення — якраз в цьому жонглюванні.
Товариш пише мені зі США і питає, як я. Я щось пояснюю, тоді підсумовую: I'm fine. I'm stressed. Я знаю, що американський смол-ток визначає I'm fine як повноцінну і навіть бажану відповідь, але моя українськість не може цим обмежитися. Навіть якщо I'm справді fine за моїми мірками, я не хочу, щоб він думав, наче я fine за американськими мірками. Війна не може, не повинна бути і не буде fine. "These two are a little contradictory, if you haven't noticed 🙃" — намагається пожартувати він. Я заперечую і намагаюсь пояснити, що the definition of "fine" shifted to include certain amount of stress, which is balanced by the joy of being alive. У мене інше fine. Fine з латентним, фоновим, повсякчасним стресом, який я мушу ігнорувати, щоб мене не розбило паралічем екзистенційних проблем, але я не можу робити вигляд, що його нема, перед кимось, хто не відчуває його сам. Мені видається, що сенс мого речення очевидний, але товариш ставить на моє повідомлення усміхнений смайлик, і я розумію, що ні. Продовжую пояснювати. Кидаю статистику обстрілів України за тиждень. Добиваюсь реакції, яка мене влаштовує.
Мені не потрібне співчуття чи співгнів, чи співненависть. Добре, коли вони є, це вселяє надію на те, що про Україну пам'ятають. Але насамперед я хочу просто розуміння. Я не буду кричати чи переконувати, чи добиватись, чи вимолювати. Намагаюсь просто пояснити. Відчуваю спокійний content, коли здається, що виходить. (Можливо, тут могло бути слово «умиротворення», але не буде всередині ніякого миру, поки його не буде зовні).
Кажуть, емоції треба не раціоналізовувати, а проживати і відпускати. Не знаю, що саме я зробила зі своїм страхом — раціоналізувала чи прожила, — але він не горить і не сяє. Розумом я б сказала, що мені страшно. Теж розумом я скажу, що не можна прожити і відпустити страх, який не відпускає тебе — ще нічого не закінчилося, ще виє вночі і гупає за вікнами вранці. Тобто страх є, навіть якщо його не видно чи не чути. Перейшов у хронічну форму. Ниє на погоду. Злився зі стресом воєдине.
Цікаво, що я спокійна і стресована одночасно. Можливо, правильніше сказати «виснажена». Можливо, «загальмована». Трохи гостріше відчувається радість від того, що жива. Трохи слабше відчуваються сумніви щодо правильності життєвих виборів.
Товариш додає: you've [got] some sort of a peaceful aura around you that makes me think you can stay very calm in such situations, at least compared to average people. Я теж думаю, що я спокійніша за людей навколо. Чи це добре? чи це погано? Чи це взагалі має значення? Тільки якщо це комусь допоможе.
Мене питали, чи це не депресія. Не думаю. Я не шкодую, що прокинулась, я маю сили вмитись і обслужити себе, я маю наснагу робити щось за клавіатурою, що зазвичай роблю. Немає сил тільки на емоції — і страх найсильніший з них, а якщо немає сил на нього, то на щось інше й поготів. Шкода тільки, що на любов сил теж немає: люди її варті. Шкода, що немає сил на ненависть: вона заслужена. Але шкода зовсім трохи — сил на це не виділено теж.
Всі сили йдуть на спокій і з нього ж беруться. Кругообіг силоспокою в особистості. У моїх сил паспорт-книжечка, що з них взяти.
Немає коментарів:
Дописати коментар