Ні з того ні з сього ...Прага

Насправді все було сплановано заздалегідь, тільки не оголошено назагал. 

На вихідних 8-9 березня у Празі сталась зустріч активістів Освітньої програми Вікіпедії з різних країн, а серед тих молодих людей і мене. Молодих, бо хоч наймолодша там була я, а найповажаніший має наполовину сиву, а наполовину лискучу голову, середній вік решти був, напевне, років 30. 

До речі. Там вдалині — скульптура святому Вацлаву.
А  під нею — вінок з жовтоблакитними і
чорними стрічками. Пам'яті Небесної сотні

Для мене спершу, коли отримала пропозицію поїхати, то виглядало трошечки ніяково і дуже спокусливо — я не лідер ОПВ в Україні, побуду замість Андрія представником, зате ж не за свої, а за гроші Фонду. Ніяково, бо запрошені лідери мали б в середньому знати набагато більше, ніж я, і ніяково, бо гроші Фонду мали би витрачатися, мабуть, не на це (без таких витрат теж не буває, але думаю, ніхто не тиснув donate поруч із жалібними очима Джиммі Вейлза із думкою про те, як Ата поїде закордон).

Звичайна справа (2013)

Ось, я сьогодні бачила ще один фільм. Навіть можна сказати, ще один український фільм. Чогось не хотілося ні читати опису, ні дивитись трейлер, ні читати статтю про фільм у журналі "Кіно-Театр". Правда, щоб пояснити одногрупниці, чого його варто подивитись, опис таки довелось прочитати :) Але він якось викликає не ті асоціації.

Дискотека в Савойї. А ви ходили в оперету?

Брайтон-джаз...

Ви знаєте, я ніколи б не подумала, що мені так сподобається оперета. А виявилось, що то просто чудо! Ви ще не були? Як, за роки проживання у Києві ви не скористались пропозицією сфери послуг найвищого рівня? (вибачте, навчання дається взнаки:) Раджу. Бодай для загального розвитку.

Два світи (2008), фільм про вибір. Крім всього іншого

Іще один похід в кіно, іще один фільм до коментування. «Два світи» данського режисера Нільса Ардена Оплева. Високохудожній твір мистецтва, я вам скажу. Казати, що в основі фільму лежить боротьба чогось із чимось не буду, бо насправді важко й передати кількість нюансів, які борються один з одним протягом фільму.

Мексиканська трилогія Роберто Родрігеса — ням-ням

Ням-ням. Але зараз я буду її критикувати.

І хто взагалі додумався називати то трилогією? Я, звісно, розумію, що першу і другу частини об’єднує сюжетна лінія, а другу з третьою — спільні актори. Але ж вони такі різні, такі різні...

El mariachi, як хтось сказав, для душі (не знаю, чи цілком моя душа відпочивала від такої кількості стрілянини і крові, але), в загальному я згоджуюсь. Музикант простодушний, він просто захищає своє життя і кохання (цнотливе, зверніть увагу), а кінець нещасливий і з цим нічого не вдієш. І шкода, але зате немає відчуття несправжності хепіенду (коли один шанс на мільйон випадає головному герою тричі за півгодини).

Desperado — то вже зовсім інша пісня.

For never was a story of more woe...

Ну от, іще одна вистава не обійшлася без такого вдячно-не-вдячного глядача як я :) Театр імені Івана Франка, "Ромео і Джульєта".

А який сенс ходити на нові вистави, не читавши п’єси? Так же не можна порівняти і аргументувати потім своє фе, якщо таке буде. А от Рома і Юля цілком підходять.

До речі, то неспроста написалося Рома і Юля, бо п’єсу таки модернізували не по-дитячому. Мінімум реквізитів — зрештою, іншого я і не очікую від сучасного театру, — досить оригінальна манера (вона звична для цього театру? схоже на те) побудови сцен (особливо знайомство Ромео і Джульєти: вони качаються по підлозі, а мені й нічого, ніби то Шекспірове), музика... О, клубна така музичка:) Звісно, я бачу у тому підтекст — трагедія трагедією, але є персонажі, яким вона по боку, та й Верона далі живе своїм життям, — не для трилеру ж підбирали музику, справді. Але так одразу — ну клубнячок.

Джульєта симпатична. Справді :)

Ужгород і ми: будемо знайомі

На вихідних мала зашибезну поїздку до Ужгорода. Дякую Юркові за ідею і компанію, а Крістофу - за екскурсію і витрачений час :)

З часом ми вгадали як має бути: після свят, перед святами і якраз на час цвітіння ужгородських сакур. Та ще й магнолій на додачу. Прогулялися по місту, наробили купу фотографій (сотень зо три щонайменше), полизькали цукерку з топленого цукру а-ля "згадай дитинство", послухали на мосту гітарних іспанських мотивів, дивились у воду з правильного боку моста (ну не дарма ж ми читали Зюскінда ;)), засвідчили повагу ужгородцям, що доглядають за квітучими балконами, прогулялись Студентською набережною, оцінили Дует, віддали належне Ужгородському маяку... Та що ми тільки не робили :)

Як і про кожне місто, про Ужгород можу сказати багато хорошого: місто не дуже й велике, як на обласний центр, але не справляє враження відсталості; широкі зелені клюмби між тротуаром і дорогою; багато старої бруківки (ну, подобається вона мені); багато квітучих дерев, тих же сакур, магнолій, яблунь - чудо просто, коли цвітуть; багато гумору в рекламі. Не сподобалось хіба одне: таких розбитих тротуарів я ще не бачила. Ну справді, жяхи просто. Лишається сподіватись, що то не назовсім :) І що містом поширяться історичні вивіски, як і заплановано.

Враження надзвичайні, свято вдалося на славу. А ще Ужгород, так би мовити, подарував Юркові картку Локалю, що дуже тішить, бо я теж до того причетна ;)

Сподіваюсь, спроможусь оформити фотозвіт. Бажаю собі натхнення

Шматочок котроїсь із львівських пригод

Пригадую, як мене таки здивувала та історія.
Треба було нам удвох переночувати у Львові. Обидвоє приїжджі, з купою знайомих львів’ян, більшість з яких, однак, – інтернет-товариші (а особисто я іще не досить визначилась, що робити з такими знайомими: чи то одразу переводити їх у категорію друзів, чи то ні, бо в пам’яті сидить приказка про пуд солі, який із другом конче треба з’їсти). Натомість нам раптом щастить, і є-таки місце ночівлі. Але ж як: своєму товаришу віддати ключа від товаришевої оселі, і сказати так не тихо й не голосно: "та вам ключ і не знадобиться, бо там двері не закриваються в принципі, а щоб не заходили зайві, зробите так і так". І знаєте, оця неголосна фраза викликала в мені цілу бурю емоцій, якось одразу то все перенеслось на кілька рівнів вище, і захотілось повірити, що якщо є такі міста, місця і люди у них, що не бояться вірити майже не знайомим людям, то у нас є майбутнє.
І неабияке, а нічогеньке таке.

Маленьке "але" після вистави

Коли на лекціях проходили тему "географія послуг", говорили про ієрархію центрів їх надання - чим більше місто за населенням, чим більша у нього територія впливу, чим вищий ранг, та й, зрештою, імідж серед народу, тим різноманітніші, вишуканіші, елітніші послуги у ньому можна отримати. Ну себто, Хосе Карерас у Зачепилівку приїжджати не буде. Викладачка кілька разів наголосила: студенти, задумайтесь, ви живете в столиці, міста вищого рангу в Україні нема; ви скористались можливістю отримати елітні послуги? Звісно, для когось це нічний клуб або якась модернова виставка. Ми ж учора ходили в театр.                             

Не думаю, що мені хочеться переповідати увесь сюжет "Цинічної комедії". Піднімалась проблема вибору у ситуації, коли можна врятувати життя рідної людини, зробивши те,  на  що ти ніколи не наважишся, та і інші такі невеселі питання. Мені було цікаво, бо я й сама часом задумувалась, що б зробила я в такому разі. Але трагічна історія переривалась веселими моментами, і от про це мені хотілося б написати.                                                      
Сцена така: п’яні в’язні разом з помічником ката п’ють сивуху (чи що там у пустих пляшках). І горлапанять похабних пісеньок. Залу, вочевидь і судячи зі сміху, ця частина найбільше сподобалась - пісенька була коротка, але відверта. Але знаєте що? Мені якось не смішно. Зважаючи на те, що то просто вставна сцена, яка має трохи косе  відношення до фабули, ну, не оцінила я її. Я не збираюсь моралізувати і говорити "до чого опустилось мистецтво", я розумію, що це один зі способів привабити глядача - дати йому те, чого він не сподівається, але хоче побачити. Кінець кінцем, це цинічна комедія, і треба ж було якось наглядно пояснити, наскільки насправді глибоко тонуть у своїх гріхах жителі країни. Але особисто я ішла в театр не по це. З усіх боків демонстрованої цинічності мені вистачає і на вулиці, і в розмовах людей, скрізь. Можна з легкістю вгадати той рівень грішності на сцені, бо він такий же, як і за вікном. То на біса мені то ще раз нагадувати? Я знаю, яких пісеньок співали/співають такі люди у таких обставинах. І сумніваюсь, що хтось у партері був не в курсі. Навіщо? Я проти такого на сцені театру.                                    

Але це, мабуть, так прийнято. Була-м колись і в іншому театрі - інша вистава, інша мова, інші актори, інших рівень цинічності, але - те ж саме. Маленька вставочка про те, яким же ремеслом чоловік мав би заробляти собі на життя, приходячи у гості до одинокої вдови. Навіщо це? Полоскотати нерви, нагадати, що і в ті далекі часи люди не були ідеальними? Я знаю, знаю це і без вас. І невже хтось іще про це не здогадався? Ех...                                                             

Знаю, чим тут можна заперечити. "Ти хочеш зробити, як католики, що повідбивали чоловічим статуям фалоси, бо це нечемно; але ж без цієї деталі вони нереалістичні". Знаю таке. І може, я не зовсім хороший знавець статуй. Але все одно проти. Так уже є. 

Про Євро 2012 очима справжнього Києво-люба

Не моє, взято в одного користувача ЖЖ.                                                                             Поділяю думку, лиш я б то сказала без матів і українською.

Погане Євро 2012

Загалом, я довго терпів, довго думав, але все-таки душа поета не витримала, і хочу написати все, що думаю про цю ідіотичну підготовку до Євро 2012.

Коли ми отримали право на проведення чемпіонату, багато хто радів, була ейфорія у футбольних фанатів. Не фанати, як я, думали: "Ну, мабуть, добре, нарешті до нас повалять усілякі туристи, Україна ще одну статтю доходів відкриє - туризм". Загалом, при бажанні і якщо вдуматись, у нас є що показувати. І, як наївний юнак, який хабар давав раз чи два у житті, подумав, що все-таки у чуваків зверху вистачить розуму не розікрасти все; зробити до ладу, щоб людям приїжджим не соромно було показати. Тепер, коли до відкриття цього євро залишилось трохи більше місяця, я хочу поділитись своїми думками.

І, для початку, я вирішив, що треба порівняти Україну з іншими країнами, куди їздять туристи. Оскільки я живу в Києві, то і говорити буду здебільшого про Київ. Ще трохи про Львів і Одесу. Ось, давайте подумаємо, нащо люди подорожують і кудись їздять: світ подивитись, набратися вражень, заради розваг і у якихось справах а-ля бізнес-відрядження.

Отож, ішов я тут недавно і намагався уявити себе середньостатистичним європейським туристом, який не знає, як бюджетно провести тиждень літньої відпустки. Відпустка у мене літом, а ми з коханою не дуже любимо спеку, тому не буду розглядати якийсь південь, тим більше, що там влітку людей - хмара. А хочеться все-таки відкрити для себе що-небудь нове. А тут, опа, по CNN реклама України. Україна те, Україна се. Футболен, велкамішен біттер. Хм. Україна, де це? О, це Румунія там недалеко, Руслянд, Угорщина, Словаччина. ОК. Треба подумати, покопирсатися в інтернеті. О точно, згадав, у мого троюрідного дядька дружина з України. Я її якось бачив, нічо’ така. І у боса в Іспанії на віллі українці працюють. Може, і правда, варто з’їздити. Треба покопатися в інтернеті, що і як.

Отож, перш за все я набираю Ukraine в гуглі. Вікіпедію пропускаємо. Друге посилання: http://www.ukraine.org. Напевне, мені там розкажуть щось цікаве. Заходимо. Що за дурня, спитаєте ви, що за фронтпейдж 98-го року? Я теж не знаю. Але, скажімо прямо, на сайті нічогісінько не зрозуміло, виглядає просто гидотно. Мабуть, якась помилка. Що там ще є в гуглі? http://www.ukraine.com. О, може тут щось знайду цікаве. Хммм. Виглядає вже не так жахливо, але все одно якесь свято несмаку і жахи-жахи. Хоч і написано, що офіційний сайт України. Дивимося сайт. Гуглореклами більше, ніж корисної інформації, та ще й реклама натякає, на біса вам Україна, ідьте на Ніагарський водоспад, в Японію, Вайомінг, куди завгодно, тільки не в Україну. Зате можна вибрати готель. О ні, що? Ви мене просто відсилаєте на http://booking.com. Ні-ні, почекайте, я туди й сам устигну зайти. Я хочу подивитись інформацію, що цікавого в Україні, може, про фестивалі якісь чи що. Але, по-перше, чомусь в Україні один-єдиний фестиваль у серпні, а по-друге, все решта читати взагалі неможливо, бо кожна стаття загиджена гуглобанером так, що очі просто заплітаються від того. Для порівняння набрав у гуглі країни-сусіди: http://www.hungary.com, http://www.poland.travel/en, http://www.slovakia.com/. Або, напр., Чехія, де я був минулого року: http://www.czechtourism.com; http://www.czech.cz.

Значить, я так розумію, серед тих мільярдів грошей, що виділялись, не знайлося кілька тисяч доларів, щоб зробити нормальний сайт. І, судячи з усього, нікому навіть не спало на думку, що треба зробити сайт. Окееей. Про Україну я, що робити, прочитав з Lonely Planet. Їдемо далі.

Як дістатися в Україну? Ну, мабуть, літаком. Невеличке дослідження показало, що крім WizzAir ніякі лоукости в Україну не літають, але заковика, наприклад, в тому, що з Берліна WizzAir не літає. Зате літає Air Baltic, у якого найдешевші квитки, з пересадкою в Ризі. А рідний український оператор МАУ коштує на 50 євро дорожче, що на двох - уже 100 євро. Я, як справжній європеєць, одразу задумався: а чи не злітати мені просто в Ригу, тим паче, що там я теж не був, і до того ж, http://www.latvia.travel/ru/riga просто кличе до себе. Але я, звісно, подумаю.

Треба-би розвідати, скільки просять за готель. Звісно, я не дурень і не поїду в Україну під час Євро 2012, а планую відвідати Україну через місяць після чемпіонату, коли пристрасті вляжуться - в липні. Відкриваю свій улюблений і найпопулярніший сервіс з бронювання готелів http://booking.com. Поїхати треба в Київ, як-не-як столиця, тому і вводжу в пошуці це місто. Хмммм. Ну, по-перше, готелів усього 144. Невже це все? По-друге, я шукаю готель зі сніданком. Якщо вірити результатам пошуку, у Києві хоч конем грай - сніданком не годують. Ціни вищі, ніж у тій же Празі, ніж в Ризі, та ще й без сніданку! Ви там схибнулись, чи як? Гаразд, я киянин, я знаю, що більша частина тих готелів, що заявлені, насправді не готелі, а мережа апартаментів по всьому центру міста з кухнею і холодильником, їжу в який треба купувати самому. Інша, менша частина, - це пережиток Радянського Союзу після Олімпіади-80. Там годують, але там рейтинги вище 7-ки не підіймаються; це такі пароплави на сотню номерів, де все поставлено на конвеєр і звідки совок наврядчи колись вивітриться. Є ще, звісно, Редісон і Прем’єр-палац з Хаятом, але вибачте, викладати бюджет карликової острівної країни за тиждень відпочинку я не збираюсь. Так от, у Києві, увага, немає маленького затишного готелю в якомусь історичному будинку в центрі або поряд з ним, щоб відчути дух міста, щоб був сніданок і щоб ціна не перевищувала за 100 доларів/день. Я не знаю, що там будували, що за пільги давали готелям, що там тринділи з телевізора, але в результаті на букінг.ком немає нормального готелю зі сніданком. У Львові, до речі, справи з готелями набагато кращі. Там і годують, і ціни адекватніші, лиш трошки дорожче, ніж у Празі. Звичайно ж, Львів набагато краще розкручений, набагато популярніший ніж Прага, тому і ціни на готелі можна задирати чим вище. І це, увага, при тому, що готелі категорії 3-5 зірок до 2020 року звільнені від податку на прибуток. Мені здається, що хтось зовсім головою вдарений і не вловлює усієї ситуації, як приваблювати туристів.

Ну гаразд, припустімо, я приїхав у Київ. Куди піти, де провести час? Природно, перш за все я буду вивчати центр, Хрещатик, ммм, цікаво. Далі вгору до Оперного, якщо йти по Володимирській до Софійської площі, то навіть нічого, але крок вліво крок вправо - уже зруйновані будинки, дупа і руїна. Красива будівля на Рейтарській 22 у стилі флорентійсього ренесансу стоїть напівзруйнована, Замок Барона на Ярославовому валу - серце стискається, коли я бачу, який взірець архітектури пропадає. І таких старовинних будівель, які створюють саме ту неповторну атмосферу київського модерну і які стоять у напівзабутому стані з вибитими вікнами, забитими дверима, дірявими дахами, повно. Я вже не кажу про асфальт. Ага, ми робили дороги, які, до речі, ні грама не зробили, але зовсім забули про тротуари. Туристи не їздять на машинах, туристи ходять пішки. У мене на Подолі, наприклад, таке враження, що була якась велика війна між голубами і тарганами. В якийсь момент голуби зрозуміли, що програють, зарядили свої мініатюрні летючі фортеці і начисто рознесли тарганів разом з асфальтом, заодно знищивши добру половину ліхтарів по дорозі назад. Тепер всі таргани пішли в підпілля, живуть у підвалі мого будинку, а замість асфальту зяють кратери.

Другого дня я, мабуть, дістався би до Києво-Печерської лаври, бо це, як відомо, всі мають побачити. Там красиво, золото, багато, всілякі цікаві ювелірні експозиції, можна навіть в Печери спуститись. Лаврою дійсно можна пишатись, якби, звісно, не позиція РПЦ, що треба всю лавру віддати їм, і вони вже самі влаштують там свій лунапарк з блекджеком, ну і самі розумієте. Хоча, яке моє діло, як туриста, що там кому належить. Головне, щоб було зручно ходити і дивитись.

А третій день? Куди піти? Музеї? Ну гаразд. До речі, я теж не в захваті від наших музеїв. Ні нормальних путівників по них, ні оголошень, ні художніх фестивалів. В Будапешті, в Празі дуже багато різних розтяжок, реклами, ідіть до нас у музей: виставка Пікассо, Далі, ренесанс. Коли ви минулого разу бачили рекламу музею далі п’яти метрів від музею? В Лондоні я насправді цілий день провів у Музеї природничої історії, в Будапешті дивився на єгипетські мумії, в Петербурзі - Ермітаж, Російський музей, на кожен музей - по цілому дню, в Москві - Третьяковка. А що в Києві? Музей образотворчого мистецтва, Руський музей на два поверхи? Історичний музей, у який я навіть не пригадую, щоб приїжджала з 90-х яка-небудь цікава виставка? А, так, Пінчук арт-центр може бути цікавим. Може, Пирогів іще? Але я, киянин, навіть толком не знаю, як туди нормально дістатись. Для іноземця уже подвигом буде не загубитись на Либідській, а знайти там маршрутку так взагалі можна одразу бейдж пришивати бойскаутський "знайшов маршрутку і не загинув". Та і взагалі, Пирогів іще живий? Там щомісяця або горить чергова хата 17-го століття, або згорає черговий директор. Загалом, у нас нема, крім хіба що Лаври, величеееезного музею, щоб можна було там ходити годинами, роздивлятись картини або вивчати скелет якоїсь давно вимерлої тварини, або залізти всередину космічного літака. Ну от, щось подібне хочуть зробити з Мистецького Арсеналу, але на сайті написано, що вони зібрали уже аж 56 тисяч гривень!!!! Та з такими темпами вони його побудують якраз до літа, це точно.

Четвертий день... Де Голь якось сказав про Київ: "Я бачив багато парків у містах, але місто у парку бачу вперше". Хоча за останнє десятиріччя київська влада вирішила докорінно змінити ситуацію. Замість того, щоб реставрувати старе, краще вирубати гектар і забабахати там висотку. Але ще не все втрачено. Залишились Володимирська гірка, Міський парк, Маріїнський. Можна піти туди. Я люблю ходити по парках. У Лондоні Гайд-парк, а у Празі - Петршинський пагорб. Загалом, варто сходити. Я навіть повірю, що до літа навчаться викидати сміття в урни, що будуть ходити спеціальні люди і збирати фантики і недопалки в мішки так, щоб парк не здавався засраним. Може, навіть зроблять величезні штрафи для всяких мудаків, які думають, що найкраще місце для пляшки - це найближчі кущі. Я навіть повірю, що відремонтують сходи в парках. Я буду настільки наївною дурепою, що з піною з рота буду доводити, що Маріїнський палац нарешті дореставрують і, якщо буде на те воля, відкриють для простих смертних. Що? Зась? А раптом. Зрештою, пускають же туристів у Букінгемський палац. Або, ось, водять же туристів по всіляких Рейхстагах і парламентах. Чим ми гірші? Невже і в нас не можна? Але зате, коли я підходжу до оглядового майданчика у Маріїнському парку, що я бачу? Правильно. Це, чорт забирай, триклятий вертольотодром, який там взагалі ніяк контакти не замикає, який нам сто літ не потрібен, за який я навіть не знаю, що треба зробити Черновецькому і всім, хто затверджував його там присобачити. Все життя люди дивились на Бровари, як розвивається лівий берег, на Труханів острів, а зараз переднім планом мозолить очі ця гидота. Якщо я коли-небудь стану мером або Президентом або якщо буде війна, а я - сапер, то я до бісової мами знесу цей вертольотодром, бо пам’ятаю, як там красиво було без нього. Йолопи. Але як турист, я просто здивуюсь, що за бетонне дурепство стоїть посеред лісу.

А ще, як турист, я люблю різні фортеці. У Києві також є своя фортеця - Печерська. Але, мені здається, вона владі теж на біса здалася, все ніяк не можуть знайти черговий привід, щоб зрівняти її з землею, Мистецький арсенал - то тільки мала її частина. Є ж бо ще Косий капонір, Порохові погреби, Зелений театр. Візьміть, відреставруйте, зробіть там музей Києва або музей зброї, або щось іще. Туристи туди повалять, бо в Києві все одно більше дивитись нема на що. Ні, чорт забирай, треба знести і побудувати свічку, яка все одно ж буде стояти напівпуста, бо у нас не Москва, і всі більш-менш крупні контори уже знайшли собі офіси. Замість того, щоб зробити якийсь один Сіті, до речі, Рибальський острів для цього якнайкраще підходить, треба пхати бізнес-центри там-сям, не подумавши навіть, як там машини будуть їздити і паркуватись.

У Празі є, до речі, Старомістська площа, у Будапешті є Ланцюговий міст, де влаштовують народні ярмарки. Тобто ти туди ідеш, їси там трдло, п’єш ґлінтвейн, ще якусь народну суміш кукурудзи з перцем і радієш життю. У нас, на Контрактовій, теж намагаються щось таке робити, але все закінчується якимось пазиком з колгоспу Ленінський Шлях, який пропонує картоплю дешевше, ніж на базарі. Чому б не прибратись на Контрактовій, не відремонтувати асфальт, можна навіть викласти бруківкою все для колориту, понаставляти там палаток, а не кіосків, і хай навіть теж продають смажену ковбасу на рожні з пшеничною булкою, знову ж таки, ґлінтвейн, квас, сидр, якихось блазнів туди запускати щогодини на сцену. Невже це було б нецікаво приїжджим? Взимку влаштовувати там Різдвяні гуляння.

Ну і наостанок про транспорт, тому що мені, як туристу, було б корисно проїхатись куди-небудь на трамваї або метро. Ви бачили трамвай у буржуїв? А бачили напівживий трамвай, який хрипить своїми нутрощами, на наших дорогах? Це ж Рай і Пекло. У нас навіть немає єдиної карти транспорту. Я мізки зламаю, поки зрозумію, що в метро - це жетончики, в автобусах - квиточки, а в маршрутках взагалі все дорожче і ніяких тобі квиточків і де виходити, теж: поки допетраєш - проїдеш. Де, чорти б вас ухопили, єдиний туристичний проїзний на всі види транспорту, як у нормальних країнах? Де тихі безшумні трамваї? Куди просрали всі гроші?

Так ось, про що це я. Про те, що насправді ніхто і не думав, як заманити туристів. Всі тільки й думали, як накрасти грошей. І підготовка до Євро, крім стадіонів і аеропортів, звелась до нуля. Для туристів ні холєри не зроблено, ну хай, таблички англійською з’явились де-не-де. Хоч гидотні, але краще вже такі, ніж ніяких. Ну от і, певне, все. З таким ставленням Україна і далі буде в повній дупі. Україна і далі буде приваблива тільки хіба доступними привабливими жінками і дешевою їжею. Хоча навіть і тут не можуть нормально легалізувати проституцію. І єдиний шанс хоч якось це змінити, це вигнати всіх до бісової мами, тому, дорогі товариші, ідіть на вибори і голосуйте за нових людей, які не брали участі у всьому цьому дерибані, бо все це настільки прогнило, що якийсь жах, і мені насправді дуже гірко. Скільки років, скільки грошей, а результату - нуль. І в Києві теж туди ж усіх треба вигнати. Є класні хлопці, які цікавляться Києвом, які за нього вболівають. От їх і треба просувати в мерію. Тому що далі буде тільки гірше.

Ще раз джерело: http://shurkala.livejournal.com/370011.html

Як я по сайтах районних рад мандрувала

Юнацький максималізм якось іще не згас. Хочеться щось робити, чимось важливим займатись, змінювати людей, систему, світ, себе, ставлення себе, до себе, до держави. Змінювати ВСЕ. Бо на що не глянь, усе якесь недосконале, обмежене, закуте і зацьковане в цій країні, що нема сили.                                                              

Банальний і простий приклад із мого, як там кажуть "еврідей лайф".
Я собі пишу статті на Вікіпедії про символіку районів України: герб, прапор, гімн, якщо раптом є. Навіть не так пишу, як штампую: часу багато не треба, розуму теж, джерел якихось особливих - теж. Алгоритм: відкрити ще не існуючу статтю про герб - запхнути у неї шаблон і зображення - знайти рішення районної ради про затвердження символіки району - скопіювати з рішення у статтю дату затвердження, опис герба, значення символіки, авторів - порозставляти категорії/джерела/посилання/квадратні дужки у потрібних місцях - зберегти. Це вам не написати біографію Івана Франка, це просто.                                                              

Правильніше, було б просто, якби у районних рад були нормальні сайти. Як сказав Юрко, людина, яка нічого не шарить у веб-дизайні, просить написати сайт людину, яка нічого не шарить у керівництві і справах ради. От і виходить: рішень знайти неможливо, пошук не працює, спроби залишить побажання на форумі або у формі зворотного зв’язку провалюються і тому подібне.                                                              

Я, коли подивилась, де розміщуються сайти районних рад, думала, що очі луснуть. З райдержадміністраціями простіше, у них здебільшого домен gov.ua, та й по-всьому. Рада - це самоврядування. Ох, як вони самоврядуються...        

Ось список сайтів 16-ти районних рад Рівненської області:

• Березнівська: berezne-rada.rv.ua
• Володимирецька: volodrr.rv.ua - перенаправлення на volodrr.ts6.ru (!)
• Гощанська: grr.gov.ua
• Демидівська: немає
• Дубенська: dubno-rada.rv.ua - site warning (!) себто мене попередили про шкідливий вміст сайту
• Дубровицька: rayrada.dubr.rv.ua
• Зарічненська: zarrada.org
• Здолбунівська: zdolbrada.rv.ua
• Костопільська: kostvlada.org
• Корецька: korec.org.ua (!)
• Млинівська: rada.mlyniv.org
• Острозька: ostrada.rv.ua
• Рівненська: rivnerayrada.rv.ua
• Радивилівська: radrajrada.at.ua (!)
• Рокитненська: rokitnerada.at.ua (!)
• Сарненська: rrada.sarny.rv.ua

Із них:
- 8, тобто лише половина - на домені rv.ua, який видається мені найлогічнішим рішенням
- 3 - org. і ще 1 - org.ua, особливої логіки я не вловлюю
- 1 - gov.ua, але ж ви розумієте: GOVernment і самоврядування - трошки різного поля ягоди
- 2 - at.ua, тобто на безкоштовній ucozівській платформі. Бідна районна рада, у неї немає грошей
- 1 - нема зовсім або він не піддається моїм навикам пошуку.                                    

Окремі персики:
*  .ts6.ru - нема коментарів. Просто нема
*   korec.org.ua - Меню1, Меню2, Меню3 - нема коментарів.                           

Зо три сайти іменовано за одним принципом, інші - що прийшло в голову.  rayrada.dubr.rv.ua - це, мабуть,  найнормальніша назва. Чому вони у назву не включають слово "районна"? Це ж логічно. А що таке kostvlada, я взагалі не розумію: чим там тільки райрада, чи все на купу - бо'йо'зна'.               

Про те, як там із символікою і рішеннями розказувати детально уже й не хочеться...   

А до чого був вступ про юнацький максималізм? Бо кожного разу, коли відкривала новий сайт, хотілось написати адмінам: заберіть лапи від сайту, я сама, сама його напишу!                                                              

Але ж усього на світі не зробиш :(

Дух Львова, дух Києва... Я вже трохи "надухалась" :)

Якось, поїхавши до Львова не вперше, але на першому курсі, себто вже знаючи Київ, надумала розібратись, чим же вони один від одного відрізняються. Звісно, крім того, що то Львів, а то - Київ. По духу.                                                                                                              
Старий Львів якийсь обшарпаний - це було моє перше, ще шкільне враження від центру міста. У щонайпрямішому значенні - будівлі, за якими ніби ніхто й не доглядає, рани від облущеної фарби і грибка. Зараз я б так не сказала - звиклась, чи що? не кидається в очі. Львів поважний і ...втомлений. Втомлений від гонору. Немає людей, які могли б бути гоноровими, гордими за походженням, по праву. Може, хтось із приїжджих і тягне носа доверху, як-то воно зазвичай буває, але самому місту вже не до того. Знаю, місто - це люди, які його творять, а не будівлі, не архітектурні спогади. Але місто - це не тільки живі, і - так, як зараз, - не стільки живі, як ті, хто жив раніше за нас. Тому моє враження про нього саме таке. Львів утомився гоношитися в пустоту, без людей, які б це підгодовували, зараз він просто поважно і поблажливо дивиться на численних туристів, які розглядають усе з відкритими очима і ротами, інколи - і серцями теж; поблажливо дозволяє їм ходити давньою бруківкою. Зрештою, місто пам’ятає правду колишнє, знає правду теперішню.                                                                                                              
Київ інакший. Він, по-перше, не такий цілісний. Немає Старого Києва, є маленькі шматочки Києва давнього, сучасного, древнього, замаскованого під давність. помальованого під сучасність, і то все впереміш, без перебору, квартал через квартал, а може і ще частіше. І є у Києві вдосталь гонорових будівель. Вони або не вельми давні (себто, хоч і не дуже, але все-таки давні, а це ніби як уже причина), або і зовсім не давні, закуті у скло і з мечами реклами в руках - вони зверхні і водночас якісь боязкі. Є будівлі давніші, будівлі з історією, які могли б вважати себе (якщо можна говорити, що будинки щось про себе вважають) справжнім, істинним Києвом. Але так не є. Вони натомість якісь присоромлені тією правдою, яка у них живе і працює, тими маленькими інтелігентними людьми, які зводять кінці з кінцями і не можуть допомогти цим будинкам запишатись собою. Бідність, на яку приречене, скажімо, "Сяйво", так і струменить з вікон книгарні і подібних їм. Київ не цілісний, дуже строкатий, і всі оці дихання з вікон добряче змішуються і то такий коктейль для того, хто хоче відчути запах міста - гострий, неоднозначний, і кожного дня інакший.                                                                                              
Зрештою, це лише моє особисте. Великої цінності у цих думках немає, якщо хто дочитає ці "багато літер" до кінця, я дуже здивуюсь: навіщо? Але часом надходять слова, щоб висловити те, що зазвичай у слова не вкладається. Тоді треба ловити момент і писати. Просто так :)

Ромашка українського кіно: той-не-той-ТОЙ!

От нарешті і у мене дійшли руки до написання відгуку до фільму. Не те щоб мені дуже хотілося це робити — я вже стільки бачила і відгуків, і рецензій, і критики, що сама відчуваю: що б я не написала, це вже буде баян. Ну і нехай. Хочеться мені.
На фільм навмисне пішла у кіно, причому то було "аааа, завтра прокат закінчується!!" Можна було почекати місяць — і подивитись його вдома, або півроку — і по телевізору. Але є фільми, які конче треба дивитись на великому екрані. І чуйка на них, як і взагалі, хороша. І це був другий фільм за три роки, заради якого я пішла в кіно.                                      
Про усілякі там передумови того, чому фільм мені сподобався, вже написано, ну хоча б Оксаною Забужко на сайті Радіо Свободи. Сподобалось, що фільм про страшні речі — не страшний, що фільм про півжиття — не затягнутий, що фільм про кохання — не вульгарний, що фільм про справедливі пошук і помсту — не кривавий, і що взагалі фільм, з якого можна було зробити суто голівудський бойовик — НЕ бойовик. Оце останнє тішить найдужче, хоча усвідомлення цього неосмисленого вдоволення прийшло не саме, наштовхнула стаття Михайла Бриниха. Після перегляду почуття були змішані, відчуття — щонайменше дивні. "Як так?" Фільм незвичний, але не вражає новаторством (зрозумійте правильно, вражає, але не тим, і не вганяє в ступор від своєї модерновості), фільм новий, але справляє враження чогось добре забутого старого, балансує на грані усіх жанрів і так вправно затушовує усі мої звинувачення у неточностях, які там щось трохи виникали. "Як так?!" Я, яра прихильниця української мови в усьому, на чому з’являється ярличок "українське", сприйняла переважання російської, як-то кажуть, без скрипу. Просто озвучила цей факт, і все. Здивувала саму себе. Тільки трошки погарчала не помилки у субтитрах (навіть і не помилки, але не люблю, коли не рахуються з елементарними правилами набору).

 
Як сказав Юрко, і я повністю погоджуюсь з думкою, "людиська настільки звикли до шаблонних американських фільмів, що просто не сприймають чогось іншого". Це стосувалось закидів на різних форумах типу "щось не так з часом, каша якась", "що то за уроки мови у першу шлюбну ніч" і тому подібне. Щодо часу, ви ж зрозуміли згодом, що за чим? От і добре. А те, як Іван вчить Любу казати слова "вуста" і "перса", у мене викликало просто хвилю ніжності у серці. Це чудова сцена, просто дивовижно чудова. 

Сподобалось також, як показали божевілля Степана. М’яко, по-трошку, — і потім просто викинули його у вікно. Розумієте, якби було все по-іноземному, Іван би повернувся додому і у фінальній сцені, здійснивши помсту, тримав би його скальп. І не залишилося б те позитивне ставлення до нього як до Героя, яке залишилось.
Багато сцен... Вдалим словом кажучи, потішні. Коли на обличчі посмішка зовсім трошки ширша, ніж у Мони Лізи. І це теж, скажу я вам, чудово. По-доброму так. 

Свого часу дивилась "Фучжоу" — одіозний такий фільм. Ото був фільм вражаючий. Хоча теж дуже наш, дуже український, але інакшого роду — містичного, трагічного. І гумористичного. Раджу подивитись і додати у свій словник фразу "За що я тобі доляри плачу?! Кетч гім!" й інші. Не знаю, чим цей фільм людям був не до вподоби.

Отаке-то. І знаєте, у Юрія Іллєнка сценаріїв — цілий міх. А ще скільки міхів на полицях інших авторів. У мене вже аж руки чешуться купити квиток у кіно на наступний український фільм.

Гайда зі мною!

Запитання після останнього кадру. Harry Potter And The Deathly Hallows

Нині, а точніше - щойно, закінчився мій магічний тиждень. Кожного дня - по фільму про Гаррі Поттера. І знаєте, що я вам скажу? Хоч я й вразлива дівчинка, але рідко який фільм може залишити по собі таке сильне враження. Це найсерйозніша вигадана історія, яку я коли-небудь зустрічала. Відвага, честь, дружба, любов, смерть на порятунок інших - це все не мало би бути властиве дитячій казочці, якою все починалось, правда ж? Дуже сильно. 
Чому вона так вирішила - розпочати історією щасливої дружби, яка щойно народилась, а закінчити війною, - я не знаю. Але від мене велика подяка авторці книги Джоан К. Ролінґ, режисерам фільмів і особливо композитору Александру Десплату.

Знаєте, у моїй голові крутилось чимало питань. Чи кожен може похвалитись друзями, з якими можна пройти через партизанську війну? Без допомоги, без надії, лише з метою? Чи я б змогла залишитись при своєму розумі, коли через моє безсилля помирають друзі? Як можна витримати втратити родину - тричі? Скажете: теж мені, знайшла тарганів для голови! Це ж казка. Але казки існують, щоб готувати дітей до дорослого життя. Яке не стає менш жорстоким з роками, лише більш витонченим.
Є що взяти для себе. Очевидність необхідності справжності - почуттів і дій.                     
It is not our abilities that show what we truly are. It is our choices. 
Є люди, які бояться вибору, бояться помилитись. Вибору боятись не треба, його треба робити. Якщо його зроблено, значить, він правильний.
Я так вважаю, хоч сама ...боюсь.
І говоріть, що хочете. 

На колінах? Прикусіть язика, ми стоїмо на повен зріст!

Ще кілька років тому на одному форумі (а конкретно - Центрику) розумний дядечко радив почитати статтю Ліни Костенко "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала". Звідтоді ця назва була у мене в списку "обов’язково", але викреслити її випала нагода аж сьогодні.

Не перестаю дивуватись із таланту авторки. Завжди чудувалася з людей, які здатні короткою і місткою метафорою передати те, що я навіть не уявляю, як можна почати пояснювати. Заздрю. І пишаюсь тим, що вона українка.

Хтось сказав, що коли людині більше немає чим пишатись, вона починає пишатись своєю національністю. Цю фразу, як і багато інших, підхопили і рознесли по усіх друкованих і усних обговореннях. Ну і не стріляти за таке, га? Покажіть мені хоч одну людину, яка чогось досягла, але не рада зі свого походження. Так, звісно, винахідники графена, наприклад. Вчені, що змогли реалізуватись лише у чужій країні, і тому на свою мають величезний зуб. Не буду ручатись за те, що вони думають, але думаєте, вони жодного разу не подякували за те, що є синами своїх батьків? А батьки, діди, прадіди - це і є народ, окремий виходець з якого отримує у спадок часточку великого знання, запечатаного у спадковості.

Чому ж я не маю пишатися своїм народом, тим паче, якщо для цього є підстави? Якщо є чудові картини, ікони, поеми, повісті, церкви, палаци, монети і банкноти, музика і пісні, мова кінець-кінцем? І все те не вчорашнє, а столітнє, тисячолітнє і сьогоднішнє, створене живими людьми: номінантами на Нобелівську премію, лауреатами і фіналістами конкурсів, архітекторами, художниками, композиторами, поетами, майстрами... За власними монетами Київських князів, за Пересопницьким Євангелієм і Апостолом, за Почаївською лаврою і Луцьким замком, за Універсалами і народними колядками, за найкрасивішими купюрами у світі, за створенням найменших у світі гравюр, за найбільшою кількістю пестливих суфіксів у мові і народних пісень стоять люди. Їх об’єднує не що інше, як приналежність до нації.

Зі статті вичитала корисну фразу: "Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь". Чому ж "постійні заклики підвестися з колін зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з'являються мало не рубрики: "Хто нас підніме з колін?" - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует, їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов'язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з'явилося обнадійливе повідомлення: "Піднімаємося з колін". Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, - вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?" Ну справді ж.

Я завжди казала, що не варто на кожному кутку кричати про те, як у нас погано. Я і так це знаю, і до цього часу, повірте, уже всі в курсі. І не треба казати, як має бути. Плювалась із передвиборчих брошур: "необхідно зробити ...", "нагальна потреба у ...", "не обійтися без"... Не обійтися - не обходься. Зроби. Але у газетах тільки аналітика: чому все так, як є, і що буде далі, якщо нічого не робити. А якщо без "якщо"? Просто робити? Е-е-е, скажете ви, а про що ж тоді писатимуть у газетах? А писатимуть не про те, що треба відремонтувати стародавній млин у селі, а про те, що його ремонтують, хоча б почали ремонтувати.

Коли у тебе є ідея, приміром, "хочу збудувати будинок", тобі скажуть: будуй. Коли ж побачать зруб і тебе з молотком у руках, що уже почав свою ідею втілювати, тоді і тільки тоді хтось захоче підтримати, "давай поможу". Хіба не так? Ну, хіба ж не так?
І я знаю, ви таки хочете поговорити. Але якщо будете повторювати про оті коліна, краще прикусіть язика: ми стоїмо на повен зріст.

4ервоне - Стоп (2011). Моє сьогоднішнє відкриття

Не те щоб я не знала про їх існування. Знала. І знала, що гурт хороший, бо так казали люди, думці яких я довіряю. Та і скачаний з ex.ua альбом лежав у папці завантажень уже досить давно. Просто руки не доходили, знаєте, як воно буває.


Так от, мені сподобалось. І здивувало.


1. Англійська мова. З восьми пісень - українською лише одна, заголовна. Ні, я не скажу, що дівчинка погано співає. Коли я вперше почула Long time ago Славка Вакарчука, я таки сказала: погано. І то дуже погано. А тут незла американська (наскільки я можу судити) артикуляція і все таке. Але чорт забирай, хіба це принципово? Навіщо співати англійською, якщо так ви стаєте в ряд з рештою англомовних виконавців, серед яких важче загубитись? Не розумію. Мені кортіло почути українське, вибрати українське. Зрештою, коли я вже слухаю музику, яка мені подобається, то інколи байдуже, якою мовою виконується лірика; якщо ви боялись, що вас не зрозуміють англійці чи фіни, то не треба, їм також байдуже; але от поки вас не сприймуть свої, чужої аудиторії просто не завоювати.


2. Власне дівчинка. Не знаю, як у гурті кого звуть - ну вже вибачте, - але дівчинка-солістка незле співає. Чомусь думала, що почую чоловічий вокал. Але знайти дівочий голос набагато легше, я знаю. Якось запитала в товариша, чому його гурт - тоді ще був Serenity Dawn, а зараз навіть не в курсі - промишляє ґроулом. Він відповів: "Ми б і самі раді запросити вокаліста з чистим голосом, але ж такого, сама розумієш, днем з вогнем..." Але знаєте, чоловічих голосів в українській музиці таки бракує. Не хлоп'ячих, а саме чоловічих. Хочеться і все тут...


3. Враження. Асоціації. Оті останні - штука дуже зла і незбагненна. Композиція Popcorn нагадала мені осінню поїздку в Бельгію. Може, просто Фемке розмовляла зі схожими інтонаціями, може у виконавців на думці була така ж загадкова осінь, яка мене зустрічала у Левені,  - не можу сказати напевне. Але у всьому цьому щось є. І я просто обожнюю це відчуття, коли щось у чомусь є...


Усе решта словами не передається. Та й досить: якщо усе на світі передрукувати, то що залишиться в серці?


Іду спати, а ви? Чи хочете про щось поговорити?

Час (2011) - фільм про боротьбу, фільм без фіналу

Що можу сказати? Фільм хороший. Сюжет - свого роду свіжа кров для футуристичної фантастики. Ідея може і не нова (бо інакше чому у мене стійке враження, що десь я вже таке бачила?), і обіграна на додачу як історія про Бонні і Клайда, але враження справляє позитивне.


Час - це багатство, і це відомо давно. Найкоштовніший скарб, що є у кожного, і яким кожен має розпоряджатись як завгодно. Після фільму так і хочеться порахувати свій втрачений час, яким я плачу за чужі забаганки або за доступ до можливостей. Ось тільки сьогодні читала про те, скільки часу треба витратити у нашій країні, щоб отримати необхідний документ. Часу, який можна віддати корисній справі і дорогим людям. І я скажу вам по-секрету: числа в моїй голові крутяться величезні.


Не те щоб я сиділа перед монітором і плакалась на бюрократію, ні. Дуже часто і сама займаюсь тим, що вбиваю час. А не можна. Час не можна отримати в подарунок, як у фільмі, не можна вкрасти. Але можна використати з користю, можна прожити. У мене вже з’явились деякі нові ідеї. А у вас?


Зітхнула полегко, що у мій час ще не треба виплачувати кредит під 30% часом зі свого життя. Цікаво, чому "жити одним днем" і "жити так, як ніби цей день останній" - це не одне й те ж? Прокидатися зранку з планами на ціле століття, жити день так швидко, щоб зекономити на здійснення цих планів хоча б день, встигнути якнайбільше зробити користі, а ввечері підбивати підсумок, і боятись: а раптом комусь заборгувала, перед кимось завинила? Що може бути гірше? І що буває краще...


Вагаюсь, на що більше схожа боротьба оцих Бонні і Клайда - на пропагування анархії чи на встановлення нової системи? Не хочу аналізувати, краще просто повірю у те, що хочеться. Нехай це буде друге. Нехай це буде боротьба за утопію, яка не можлива, нехай. (І чому тільки людям завжди необхідно боротись за те, чого не можна досягти, другою рукою підтримуючи те, що є? Не знаю, про це ще треба подумати. Не сьогодні.) А що може бути приємніше, ніж пара молодих людей, які борються, борються так, як завжди хочеться і собі...


Дарувати, а не продавати. Чим вам не заповідь? Ідеалізму в мені це подобається.


Хочете про це поговорити?