Сторінки

Показ дописів із міткою стаття. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою стаття. Показати всі дописи

08 лютого 2012

На колінах? Прикусіть язика, ми стоїмо на повен зріст!

Ще кілька років тому на одному форумі (а конкретно - Центрику) розумний дядечко радив почитати статтю Ліни Костенко "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала". Звідтоді ця назва була у мене в списку "обов’язково", але викреслити її випала нагода аж сьогодні.

Не перестаю дивуватись із таланту авторки. Завжди чудувалася з людей, які здатні короткою і місткою метафорою передати те, що я навіть не уявляю, як можна почати пояснювати. Заздрю. І пишаюсь тим, що вона українка.

Хтось сказав, що коли людині більше немає чим пишатись, вона починає пишатись своєю національністю. Цю фразу, як і багато інших, підхопили і рознесли по усіх друкованих і усних обговореннях. Ну і не стріляти за таке, га? Покажіть мені хоч одну людину, яка чогось досягла, але не рада зі свого походження. Так, звісно, винахідники графена, наприклад. Вчені, що змогли реалізуватись лише у чужій країні, і тому на свою мають величезний зуб. Не буду ручатись за те, що вони думають, але думаєте, вони жодного разу не подякували за те, що є синами своїх батьків? А батьки, діди, прадіди - це і є народ, окремий виходець з якого отримує у спадок часточку великого знання, запечатаного у спадковості.

Чому ж я не маю пишатися своїм народом, тим паче, якщо для цього є підстави? Якщо є чудові картини, ікони, поеми, повісті, церкви, палаци, монети і банкноти, музика і пісні, мова кінець-кінцем? І все те не вчорашнє, а столітнє, тисячолітнє і сьогоднішнє, створене живими людьми: номінантами на Нобелівську премію, лауреатами і фіналістами конкурсів, архітекторами, художниками, композиторами, поетами, майстрами... За власними монетами Київських князів, за Пересопницьким Євангелієм і Апостолом, за Почаївською лаврою і Луцьким замком, за Універсалами і народними колядками, за найкрасивішими купюрами у світі, за створенням найменших у світі гравюр, за найбільшою кількістю пестливих суфіксів у мові і народних пісень стоять люди. Їх об’єднує не що інше, як приналежність до нації.

Зі статті вичитала корисну фразу: "Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь". Чому ж "постійні заклики підвестися з колін зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з'являються мало не рубрики: "Хто нас підніме з колін?" - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует, їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов'язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з'явилося обнадійливе повідомлення: "Піднімаємося з колін". Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, - вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?" Ну справді ж.

Я завжди казала, що не варто на кожному кутку кричати про те, як у нас погано. Я і так це знаю, і до цього часу, повірте, уже всі в курсі. І не треба казати, як має бути. Плювалась із передвиборчих брошур: "необхідно зробити ...", "нагальна потреба у ...", "не обійтися без"... Не обійтися - не обходься. Зроби. Але у газетах тільки аналітика: чому все так, як є, і що буде далі, якщо нічого не робити. А якщо без "якщо"? Просто робити? Е-е-е, скажете ви, а про що ж тоді писатимуть у газетах? А писатимуть не про те, що треба відремонтувати стародавній млин у селі, а про те, що його ремонтують, хоча б почали ремонтувати.

Коли у тебе є ідея, приміром, "хочу збудувати будинок", тобі скажуть: будуй. Коли ж побачать зруб і тебе з молотком у руках, що уже почав свою ідею втілювати, тоді і тільки тоді хтось захоче підтримати, "давай поможу". Хіба не так? Ну, хіба ж не так?
І я знаю, ви таки хочете поговорити. Але якщо будете повторювати про оті коліна, краще прикусіть язика: ми стоїмо на повен зріст.