Ще кілька років тому на одному форумі (а конкретно - Центрику) розумний дядечко радив почитати статтю Ліни Костенко "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала". Звідтоді ця назва була у мене в списку "обов’язково", але викреслити її випала нагода аж сьогодні.
Не перестаю дивуватись із таланту авторки. Завжди чудувалася з людей, які здатні короткою і місткою метафорою передати те, що я навіть не уявляю, як можна почати пояснювати. Заздрю. І пишаюсь тим, що вона українка.
Хтось сказав, що коли людині більше немає чим пишатись, вона починає пишатись своєю національністю. Цю фразу, як і багато інших, підхопили і рознесли по усіх друкованих і усних обговореннях. Ну і не стріляти за таке, га? Покажіть мені хоч одну людину, яка чогось досягла, але не рада зі свого походження. Так, звісно, винахідники графена, наприклад. Вчені, що змогли реалізуватись лише у чужій країні, і тому на свою мають величезний зуб. Не буду ручатись за те, що вони думають, але думаєте, вони жодного разу не подякували за те, що є синами своїх батьків? А батьки, діди, прадіди - це і є народ, окремий виходець з якого отримує у спадок часточку великого знання, запечатаного у спадковості.
Чому ж я не маю пишатися своїм народом, тим паче, якщо для цього є підстави? Якщо є чудові картини, ікони, поеми, повісті, церкви, палаци, монети і банкноти, музика і пісні, мова кінець-кінцем? І все те не вчорашнє, а столітнє, тисячолітнє і сьогоднішнє, створене живими людьми: номінантами на Нобелівську премію, лауреатами і фіналістами конкурсів, архітекторами, художниками, композиторами, поетами, майстрами... За власними монетами Київських князів, за Пересопницьким Євангелієм і Апостолом, за Почаївською лаврою і Луцьким замком, за Універсалами і народними колядками, за найкрасивішими купюрами у світі, за створенням найменших у світі гравюр, за найбільшою кількістю пестливих суфіксів у мові і народних пісень стоять люди. Їх об’єднує не що інше, як приналежність до нації.
Зі статті вичитала корисну фразу: "Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь". Чому ж "постійні заклики підвестися з колін зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з'являються мало не рубрики: "Хто нас підніме з колін?" - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует, їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов'язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з'явилося обнадійливе повідомлення: "Піднімаємося з колін". Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, - вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?" Ну справді ж.
Я завжди казала, що не варто на кожному кутку кричати про те, як у нас погано. Я і так це знаю, і до цього часу, повірте, уже всі в курсі. І не треба казати, як має бути. Плювалась із передвиборчих брошур: "необхідно зробити ...", "нагальна потреба у ...", "не обійтися без"... Не обійтися - не обходься. Зроби. Але у газетах тільки аналітика: чому все так, як є, і що буде далі, якщо нічого не робити. А якщо без "якщо"? Просто робити? Е-е-е, скажете ви, а про що ж тоді писатимуть у газетах? А писатимуть не про те, що треба відремонтувати стародавній млин у селі, а про те, що його ремонтують, хоча б почали ремонтувати.
Коли у тебе є ідея, приміром, "хочу збудувати будинок", тобі скажуть: будуй. Коли ж побачать зруб і тебе з молотком у руках, що уже почав свою ідею втілювати, тоді і тільки тоді хтось захоче підтримати, "давай поможу". Хіба не так? Ну, хіба ж не так?
І я знаю, ви таки хочете поговорити. Але якщо будете повторювати про оті коліна, краще прикусіть язика: ми стоїмо на повен зріст.
Не перестаю дивуватись із таланту авторки. Завжди чудувалася з людей, які здатні короткою і місткою метафорою передати те, що я навіть не уявляю, як можна почати пояснювати. Заздрю. І пишаюсь тим, що вона українка.
Хтось сказав, що коли людині більше немає чим пишатись, вона починає пишатись своєю національністю. Цю фразу, як і багато інших, підхопили і рознесли по усіх друкованих і усних обговореннях. Ну і не стріляти за таке, га? Покажіть мені хоч одну людину, яка чогось досягла, але не рада зі свого походження. Так, звісно, винахідники графена, наприклад. Вчені, що змогли реалізуватись лише у чужій країні, і тому на свою мають величезний зуб. Не буду ручатись за те, що вони думають, але думаєте, вони жодного разу не подякували за те, що є синами своїх батьків? А батьки, діди, прадіди - це і є народ, окремий виходець з якого отримує у спадок часточку великого знання, запечатаного у спадковості.
Чому ж я не маю пишатися своїм народом, тим паче, якщо для цього є підстави? Якщо є чудові картини, ікони, поеми, повісті, церкви, палаци, монети і банкноти, музика і пісні, мова кінець-кінцем? І все те не вчорашнє, а столітнє, тисячолітнє і сьогоднішнє, створене живими людьми: номінантами на Нобелівську премію, лауреатами і фіналістами конкурсів, архітекторами, художниками, композиторами, поетами, майстрами... За власними монетами Київських князів, за Пересопницьким Євангелієм і Апостолом, за Почаївською лаврою і Луцьким замком, за Універсалами і народними колядками, за найкрасивішими купюрами у світі, за створенням найменших у світі гравюр, за найбільшою кількістю пестливих суфіксів у мові і народних пісень стоять люди. Їх об’єднує не що інше, як приналежність до нації.
Зі статті вичитала корисну фразу: "Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь". Чому ж "постійні заклики підвестися з колін зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з'являються мало не рубрики: "Хто нас підніме з колін?" - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует, їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов'язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з'явилося обнадійливе повідомлення: "Піднімаємося з колін". Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, - вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?" Ну справді ж.
Я завжди казала, що не варто на кожному кутку кричати про те, як у нас погано. Я і так це знаю, і до цього часу, повірте, уже всі в курсі. І не треба казати, як має бути. Плювалась із передвиборчих брошур: "необхідно зробити ...", "нагальна потреба у ...", "не обійтися без"... Не обійтися - не обходься. Зроби. Але у газетах тільки аналітика: чому все так, як є, і що буде далі, якщо нічого не робити. А якщо без "якщо"? Просто робити? Е-е-е, скажете ви, а про що ж тоді писатимуть у газетах? А писатимуть не про те, що треба відремонтувати стародавній млин у селі, а про те, що його ремонтують, хоча б почали ремонтувати.
Коли у тебе є ідея, приміром, "хочу збудувати будинок", тобі скажуть: будуй. Коли ж побачать зруб і тебе з молотком у руках, що уже почав свою ідею втілювати, тоді і тільки тоді хтось захоче підтримати, "давай поможу". Хіба не так? Ну, хіба ж не так?
І я знаю, ви таки хочете поговорити. Але якщо будете повторювати про оті коліна, краще прикусіть язика: ми стоїмо на повен зріст.
