На фільм навмисне пішла у кіно, причому то було "аааа, завтра прокат закінчується!!" Можна було почекати місяць — і подивитись його вдома, або півроку — і по телевізору. Але є фільми, які конче треба дивитись на великому екрані. І чуйка на них, як і взагалі, хороша. І це був другий фільм за три роки, заради якого я пішла в кіно.
Про усілякі там передумови того, чому фільм мені сподобався, вже написано, ну хоча б Оксаною Забужко на сайті Радіо Свободи. Сподобалось, що фільм про страшні речі — не страшний, що фільм про півжиття — не затягнутий, що фільм про кохання — не вульгарний, що фільм про справедливі пошук і помсту — не кривавий, і що взагалі фільм, з якого можна було зробити суто голівудський бойовик — НЕ бойовик. Оце останнє тішить найдужче, хоча усвідомлення цього неосмисленого вдоволення прийшло не саме, наштовхнула стаття Михайла Бриниха. Після перегляду почуття були змішані, відчуття — щонайменше дивні. "Як так?" Фільм незвичний, але не вражає новаторством (зрозумійте правильно, вражає, але не тим, і не вганяє в ступор від своєї модерновості), фільм новий, але справляє враження чогось добре забутого старого, балансує на грані усіх жанрів і так вправно затушовує усі мої звинувачення у неточностях, які там щось трохи виникали. "Як так?!" Я, яра прихильниця української мови в усьому, на чому з’являється ярличок "українське", сприйняла переважання російської, як-то кажуть, без скрипу. Просто озвучила цей факт, і все. Здивувала саму себе. Тільки трошки погарчала не помилки у субтитрах (навіть і не помилки, але не люблю, коли не рахуються з елементарними правилами набору).
Як сказав Юрко, і я повністю погоджуюсь з думкою, "людиська настільки звикли до шаблонних американських фільмів, що просто не сприймають чогось іншого". Це стосувалось закидів на різних форумах типу "щось не так з часом, каша якась", "що то за уроки мови у першу шлюбну ніч" і тому подібне. Щодо часу, ви ж зрозуміли згодом, що за чим? От і добре. А те, як Іван вчить Любу казати слова "вуста" і "перса", у мене викликало просто хвилю ніжності у серці. Це чудова сцена, просто дивовижно чудова.
Сподобалось також, як показали божевілля Степана. М’яко, по-трошку, — і потім просто викинули його у вікно. Розумієте, якби було все по-іноземному, Іван би повернувся додому і у фінальній сцені, здійснивши помсту, тримав би його скальп. І не залишилося б те позитивне ставлення до нього як до Героя, яке залишилось.
Багато сцен... Вдалим словом кажучи, потішні. Коли на обличчі посмішка зовсім трошки ширша, ніж у Мони Лізи. І це теж, скажу я вам, чудово. По-доброму так.
Свого часу дивилась "Фучжоу" — одіозний такий фільм. Ото був фільм вражаючий. Хоча теж дуже наш, дуже український, але інакшого роду — містичного, трагічного. І гумористичного. Раджу подивитись і додати у свій словник фразу "За що я тобі доляри плачу?! Кетч гім!" й інші. Не знаю, чим цей фільм людям був не до вподоби.
Отаке-то. І знаєте, у Юрія Іллєнка сценаріїв — цілий міх. А ще скільки міхів на полицях інших авторів. У мене вже аж руки чешуться купити квиток у кіно на наступний український фільм.
Гайда зі мною!
Немає коментарів:
Дописати коментар