Джейн Остін "Гордість і упередження"

Титулка видання Річарда Бентлі, 
першого ілюстрованого, 1833
[PD], via Wikimedia Commons

Коли Нана почула, що я ще не читала "Гордості й упередження", мені здалося, що тільки від зумисних зусиль її думка про мене не сповзла вниз, як лавина. Але то цілком справедливо. За тим убиванням часу перед монітором нема коли й поубивати його над книжкою; і відчуваю, як повільно тупію. Що ж, будемо цей процес повертати назад :)

Звичайна справа (2013)

Ось, я сьогодні бачила ще один фільм. Навіть можна сказати, ще один український фільм. Чогось не хотілося ні читати опису, ні дивитись трейлер, ні читати статтю про фільм у журналі "Кіно-Театр". Правда, щоб пояснити одногрупниці, чого його варто подивитись, опис таки довелось прочитати :) Але він якось викликає не ті асоціації.

Людина і сходи

Знаєте, що це? Анімація. 7 хвилин сірості зі змістом. Подивіться. 



Мене вразило. А вас?

Два світи (2008), фільм про вибір. Крім всього іншого

Іще один похід в кіно, іще один фільм до коментування. «Два світи» данського режисера Нільса Ардена Оплева. Високохудожній твір мистецтва, я вам скажу. Казати, що в основі фільму лежить боротьба чогось із чимось не буду, бо насправді важко й передати кількість нюансів, які борються один з одним протягом фільму.

For never was a story of more woe...

Ну от, іще одна вистава не обійшлася без такого вдячно-не-вдячного глядача як я :) Театр імені Івана Франка, "Ромео і Джульєта".

А який сенс ходити на нові вистави, не читавши п’єси? Так же не можна порівняти і аргументувати потім своє фе, якщо таке буде. А от Рома і Юля цілком підходять.

До речі, то неспроста написалося Рома і Юля, бо п’єсу таки модернізували не по-дитячому. Мінімум реквізитів — зрештою, іншого я і не очікую від сучасного театру, — досить оригінальна манера (вона звична для цього театру? схоже на те) побудови сцен (особливо знайомство Ромео і Джульєти: вони качаються по підлозі, а мені й нічого, ніби то Шекспірове), музика... О, клубна така музичка:) Звісно, я бачу у тому підтекст — трагедія трагедією, але є персонажі, яким вона по боку, та й Верона далі живе своїм життям, — не для трилеру ж підбирали музику, справді. Але так одразу — ну клубнячок.

Джульєта симпатична. Справді :)

Ромашка українського кіно: той-не-той-ТОЙ!

От нарешті і у мене дійшли руки до написання відгуку до фільму. Не те щоб мені дуже хотілося це робити — я вже стільки бачила і відгуків, і рецензій, і критики, що сама відчуваю: що б я не написала, це вже буде баян. Ну і нехай. Хочеться мені.
На фільм навмисне пішла у кіно, причому то було "аааа, завтра прокат закінчується!!" Можна було почекати місяць — і подивитись його вдома, або півроку — і по телевізору. Але є фільми, які конче треба дивитись на великому екрані. І чуйка на них, як і взагалі, хороша. І це був другий фільм за три роки, заради якого я пішла в кіно.                                      
Про усілякі там передумови того, чому фільм мені сподобався, вже написано, ну хоча б Оксаною Забужко на сайті Радіо Свободи. Сподобалось, що фільм про страшні речі — не страшний, що фільм про півжиття — не затягнутий, що фільм про кохання — не вульгарний, що фільм про справедливі пошук і помсту — не кривавий, і що взагалі фільм, з якого можна було зробити суто голівудський бойовик — НЕ бойовик. Оце останнє тішить найдужче, хоча усвідомлення цього неосмисленого вдоволення прийшло не саме, наштовхнула стаття Михайла Бриниха. Після перегляду почуття були змішані, відчуття — щонайменше дивні. "Як так?" Фільм незвичний, але не вражає новаторством (зрозумійте правильно, вражає, але не тим, і не вганяє в ступор від своєї модерновості), фільм новий, але справляє враження чогось добре забутого старого, балансує на грані усіх жанрів і так вправно затушовує усі мої звинувачення у неточностях, які там щось трохи виникали. "Як так?!" Я, яра прихильниця української мови в усьому, на чому з’являється ярличок "українське", сприйняла переважання російської, як-то кажуть, без скрипу. Просто озвучила цей факт, і все. Здивувала саму себе. Тільки трошки погарчала не помилки у субтитрах (навіть і не помилки, але не люблю, коли не рахуються з елементарними правилами набору).

 
Як сказав Юрко, і я повністю погоджуюсь з думкою, "людиська настільки звикли до шаблонних американських фільмів, що просто не сприймають чогось іншого". Це стосувалось закидів на різних форумах типу "щось не так з часом, каша якась", "що то за уроки мови у першу шлюбну ніч" і тому подібне. Щодо часу, ви ж зрозуміли згодом, що за чим? От і добре. А те, як Іван вчить Любу казати слова "вуста" і "перса", у мене викликало просто хвилю ніжності у серці. Це чудова сцена, просто дивовижно чудова. 

Сподобалось також, як показали божевілля Степана. М’яко, по-трошку, — і потім просто викинули його у вікно. Розумієте, якби було все по-іноземному, Іван би повернувся додому і у фінальній сцені, здійснивши помсту, тримав би його скальп. І не залишилося б те позитивне ставлення до нього як до Героя, яке залишилось.
Багато сцен... Вдалим словом кажучи, потішні. Коли на обличчі посмішка зовсім трошки ширша, ніж у Мони Лізи. І це теж, скажу я вам, чудово. По-доброму так. 

Свого часу дивилась "Фучжоу" — одіозний такий фільм. Ото був фільм вражаючий. Хоча теж дуже наш, дуже український, але інакшого роду — містичного, трагічного. І гумористичного. Раджу подивитись і додати у свій словник фразу "За що я тобі доляри плачу?! Кетч гім!" й інші. Не знаю, чим цей фільм людям був не до вподоби.

Отаке-то. І знаєте, у Юрія Іллєнка сценаріїв — цілий міх. А ще скільки міхів на полицях інших авторів. У мене вже аж руки чешуться купити квиток у кіно на наступний український фільм.

Гайда зі мною!

Про «Записки українського самашедшого»

Метафори шикарні, асоціації дивовижні, паралелі неземні, техніка викладу — божественна! Преклоняюсь перед людиною, яка так вміє замісити тісто тексту, щоб читач милувався кожним словом і тим, як воно підібране. Про те, як сюжет мене захопив, як відлунювали в серці і на губах переживання головного персонажа і як сльози хотіли котитись очей, коли розуміла, що не витримує вже не він, а я, — про все це говорити не треба. Я маленька сентиментальна дівчинка, що завжди кожух персонажів міряє на себе. Мені це не вперше, хоч і сильно, не як колись. Але, чорт забирай, що вона хотіла цим усім сказати? Що? Що історія йде по колу, і до нас повернувся початок двохтисячних з їх абсурдом і відчаєм? Чи що нам треба вставати на новий Майдан? Чи що ми ні на що не здатні і треба втихомиритись, бо ж усім видно, що сталось із нашої перемоги? Що? На останній сторінці немає ні захвату, ні обурення. Ні впевненості в тім, що ми (п)ідемо і дійдемо. Таке враження, що сюжет без фіналу навмисне (а може, він там і є), бо в моїй суб’єктивній фантазії усі учасники дійства просто зрештою знову інвертуються на пустелю. І не в клітці, а у зашморгу. Чому це написано саме сьогодні? Тут у мене навіть немає бажання щось розуміти.