4ервоне - Стоп (2011). Моє сьогоднішнє відкриття

Не те щоб я не знала про їх існування. Знала. І знала, що гурт хороший, бо так казали люди, думці яких я довіряю. Та і скачаний з ex.ua альбом лежав у папці завантажень уже досить давно. Просто руки не доходили, знаєте, як воно буває.


Так от, мені сподобалось. І здивувало.


1. Англійська мова. З восьми пісень - українською лише одна, заголовна. Ні, я не скажу, що дівчинка погано співає. Коли я вперше почула Long time ago Славка Вакарчука, я таки сказала: погано. І то дуже погано. А тут незла американська (наскільки я можу судити) артикуляція і все таке. Але чорт забирай, хіба це принципово? Навіщо співати англійською, якщо так ви стаєте в ряд з рештою англомовних виконавців, серед яких важче загубитись? Не розумію. Мені кортіло почути українське, вибрати українське. Зрештою, коли я вже слухаю музику, яка мені подобається, то інколи байдуже, якою мовою виконується лірика; якщо ви боялись, що вас не зрозуміють англійці чи фіни, то не треба, їм також байдуже; але от поки вас не сприймуть свої, чужої аудиторії просто не завоювати.


2. Власне дівчинка. Не знаю, як у гурті кого звуть - ну вже вибачте, - але дівчинка-солістка незле співає. Чомусь думала, що почую чоловічий вокал. Але знайти дівочий голос набагато легше, я знаю. Якось запитала в товариша, чому його гурт - тоді ще був Serenity Dawn, а зараз навіть не в курсі - промишляє ґроулом. Він відповів: "Ми б і самі раді запросити вокаліста з чистим голосом, але ж такого, сама розумієш, днем з вогнем..." Але знаєте, чоловічих голосів в українській музиці таки бракує. Не хлоп'ячих, а саме чоловічих. Хочеться і все тут...


3. Враження. Асоціації. Оті останні - штука дуже зла і незбагненна. Композиція Popcorn нагадала мені осінню поїздку в Бельгію. Може, просто Фемке розмовляла зі схожими інтонаціями, може у виконавців на думці була така ж загадкова осінь, яка мене зустрічала у Левені,  - не можу сказати напевне. Але у всьому цьому щось є. І я просто обожнюю це відчуття, коли щось у чомусь є...


Усе решта словами не передається. Та й досить: якщо усе на світі передрукувати, то що залишиться в серці?


Іду спати, а ви? Чи хочете про щось поговорити?

Час (2011) - фільм про боротьбу, фільм без фіналу

Що можу сказати? Фільм хороший. Сюжет - свого роду свіжа кров для футуристичної фантастики. Ідея може і не нова (бо інакше чому у мене стійке враження, що десь я вже таке бачила?), і обіграна на додачу як історія про Бонні і Клайда, але враження справляє позитивне.


Час - це багатство, і це відомо давно. Найкоштовніший скарб, що є у кожного, і яким кожен має розпоряджатись як завгодно. Після фільму так і хочеться порахувати свій втрачений час, яким я плачу за чужі забаганки або за доступ до можливостей. Ось тільки сьогодні читала про те, скільки часу треба витратити у нашій країні, щоб отримати необхідний документ. Часу, який можна віддати корисній справі і дорогим людям. І я скажу вам по-секрету: числа в моїй голові крутяться величезні.


Не те щоб я сиділа перед монітором і плакалась на бюрократію, ні. Дуже часто і сама займаюсь тим, що вбиваю час. А не можна. Час не можна отримати в подарунок, як у фільмі, не можна вкрасти. Але можна використати з користю, можна прожити. У мене вже з’явились деякі нові ідеї. А у вас?


Зітхнула полегко, що у мій час ще не треба виплачувати кредит під 30% часом зі свого життя. Цікаво, чому "жити одним днем" і "жити так, як ніби цей день останній" - це не одне й те ж? Прокидатися зранку з планами на ціле століття, жити день так швидко, щоб зекономити на здійснення цих планів хоча б день, встигнути якнайбільше зробити користі, а ввечері підбивати підсумок, і боятись: а раптом комусь заборгувала, перед кимось завинила? Що може бути гірше? І що буває краще...


Вагаюсь, на що більше схожа боротьба оцих Бонні і Клайда - на пропагування анархії чи на встановлення нової системи? Не хочу аналізувати, краще просто повірю у те, що хочеться. Нехай це буде друге. Нехай це буде боротьба за утопію, яка не можлива, нехай. (І чому тільки людям завжди необхідно боротись за те, чого не можна досягти, другою рукою підтримуючи те, що є? Не знаю, про це ще треба подумати. Не сьогодні.) А що може бути приємніше, ніж пара молодих людей, які борються, борються так, як завжди хочеться і собі...


Дарувати, а не продавати. Чим вам не заповідь? Ідеалізму в мені це подобається.


Хочете про це поговорити?