Пригадую, як мене таки здивувала та історія.
Треба
було нам удвох переночувати у Львові. Обидвоє приїжджі, з купою знайомих
львів’ян, більшість з яких, однак, – інтернет-товариші (а особисто я іще не
досить визначилась, що робити з такими знайомими: чи то одразу переводити їх у
категорію друзів, чи то ні, бо в пам’яті сидить приказка про пуд солі, який із другом конче треба з’їсти). Натомість
нам раптом щастить, і є-таки місце ночівлі. Але ж як: своєму товаришу віддати
ключа від товаришевої оселі, і сказати так не тихо й не голосно: "та вам
ключ і не знадобиться, бо там двері не закриваються в принципі, а щоб не
заходили зайві, зробите так і так". І знаєте, оця неголосна фраза
викликала в мені цілу бурю емоцій, якось одразу то все перенеслось на кілька
рівнів вище, і захотілось повірити, що якщо є такі міста, місця і люди у них,
що не бояться вірити майже не знайомим людям, то у нас є майбутнє.
І неабияке,
а нічогеньке таке.
Справді) і сторож Джонні у них гостинний)
ВідповістиВидалити