Учора читала статтю на Українській Правді. Вона, як виявилось не нова, річної давності, але мені було цікаво. Значить, мова про звання Героя України.
З двох з половиною сотень прізвищ я упізнала ...раз, два, три,.. п’ять. Може, навіть десять. Моя особа — не середньостатистична, бо будь-хто з моїх знайомих новинами цікавиться разів у 4 більше, ніж я. Але все одно, подивилась я на себе і подумала — це ж що у нас за герої такі, про яких народ не знає? Непорядок, товариші, непорядок. Але з них половина — начальники, а я такими і не цікавлюсь. Якою такою героїчною працею вони заслужили своє звання, не знаю, судити не можу.
Хоча сама нагорода викликає у мене сумніви. Як можна визначити, герой він чи ні? Хто би то мав вирішувати? Я твердо переконана, що таке має вирішувати лише час. Час — і нащадки тих, кому ця героїчна особа допомогла за своє життя. Добро ж не забувається, адже так? Скільки є людей, яким батьки дали ім’я того, кому вдячні за життя або щастя? Повно. От вони б і мали вирішити, герой чи ні. Але не зараз — потім.
Я б залишила хіба нагороду за героїчний вчинок. Тут і визначати легше: героїчний вчинок зазвичай тому героїчний, що виділяється своєю правильністю на фоні чужої — не діяльності — бездіяльності. Можна мені і заперечити. Хто дивиться "Доктора Хауса", той пам’ятає серію про чолов’ягу, який врятував когось там, хто впав під поїзд метро. Хаус виявив, що той сплеск героїзму нічого не вартий, бо чолов’яга був хворий на вітрянку, і то йому щось в голову вдарило. Можна цитувати Хауса. Але я не згодна, бо він цинік, а я — ні.
Герої-не-герої... Це все, знаєте, досить складно. Сперечатись, чи треба давати звання героя не громадянам України або чи забирати звання у того, кому його вже присвоїли, це якось ...малодушно. Треба бути героями, творити героїв. Гірко, звісно, визнавати, що героями можна стати де? — на війні, але зараз і є війна. Така або інакша.
Немає коментарів:
Дописати коментар