Дружба і схильність до пафосу

«Якби ти була задоволена своїми стосунками, ти б не шукала так відчайдушно когось іще». 
Це таки цікаве уявлення: що людині може бути достатньо однієї іншої людини. Можливо, я колись теж так думала, можливо, колись це було правдою. Але ж ми таки соціальні істоти, ні? Нам треба увага, треба дружба, треба любов. З усіх боків. 

Я шукаю когось іще постійно. Не просто випадкових людей, а таких, що будуть на мене згодні. Напевно, це позначається словом «максималізм»: мені тяжко підтримувати small-talk'и з ріднею з розряду спасибі-що-живий і тяжко підтримувати зв'язки з друзями, якщо ці зв'язки гаснуть від відстаней і часу. Я вимагаю уваги, відчайдушно, постійно і ненастанно. Я мушу чути, що мене слухають, і бачити, що бачать. Це не є сухий егоїзм, ні, не такий. 

Коли я знаходжу людей, якими зачаровуюсь, я розливають перед ними повністю і розсипаюся перлами до останнього шматочка — беріть. Я хочу, щоб мене пили і смакували, хочу тамувати спрагу і бажання до тонкого смаку, хочу милувати очі і допомагати в скруті. Коли я дружу, я віддаюся до останку, не грішми, але емоціями. Я читатиму їхні тексти, я слухатиму їхні історії, я їхатиму на зустріч за тридев'ять земель, і все це до ранку, до знемоги, до кінця.

Скільки разів я думала «ось нарешті, цим людям не буде мене забагато» — і помилялася. Вони пили мене і похлиналися, можучи згодом згадати мій смак лише поруч з викашляною гіркотою. Я затоплювала помешкання, і від мене його треба довго провітрювати. Я засипала теперішнє, так що треба довго було вигрібати його й викидати у спогади. Я ставала проблемою і мене ставало забагато. Моя поміч була скоростиглою і від того зайвою. Або так я бачила.

Тож доводиться щоразу себе підгрібати, дозбирувати, вимочувати і збирати докупи. Щораз менше, на дрібку. Але я продовжую вас шукати.

2016

Увесь час, поки хотілося написати щось про 2016 рік у моєму житті, я пам'ятала про цю картинку, найперше, підпис:

Гуся треба згадати в переліку з'яв цього року (якого я, однак, не робитиму) — безжальний, нецензурний, правдивий персонаж, який відправив мене у нокаут. Я вперто не вподобую дописів на цій сторінці, бо я дівчинка чемна, цензурна і трошки граммар-наці. Розпливтися в любові до Гуся означатиме для мене втрату віри в те, що в світі можна жити, не виплескуючи свої емоції от саме так. Дуже хочеться, але я вважаю, що не можна. Отак Довженко пояснює популярність Гуся саме тим, що він є віддушиною і глашатаєм таких, як я: кому дуже хочеться, але не можна.

Це хоч і не найважливіше, що сталося за рік, але так якось влучно натякає на решту. Якщо хочеться плакати на Гусевою правдивістю, значить, було чого. 

Коли я оглядаюся на свій бездарно проґавлений рік, то просто диву даюся. Бездарності, проґавленості, і невідворотності. Жодного пройденого онлайн-курсу, жодної польськомовної книжки (а вже який рік збираюсь), розхлябаний денний графік (себто його відсутність), відмовки і втечі від потрібних речей, трошки згіршений зір, двоє втрачених друзів (най собі живуть здорові, лиш би на очі не траплялися), дуже мало зроблених перекладів на тих ресурсах, де я обіцялася працювати: onesky, crowdin, transifex, rosetta. Так і не перебралася до Львова, так і не перестала прибріхувати у відповідь на запитання, де я живу (це взагалі пекучий сором, не знаю, чому це досі стається), так і не навчилася слідкувати за робочим часом, так і не впровадила свою задумку регулярного телефонування родичам і друзям, так і не доробила заплановані модулі і запити до бази даних у Вікімедіа, так і не сходила — за цілий рік — в бібліотеку, куди мені рукою подати.

З тринадцяти ознак марнування свого життя нарахувала 10 з половиною. Половина взялася, мабуть, через те, що в це не хочеться вірити.

Життя коротке, тому з понеділка з ним точно треба щось робити.

Цьогоріч я закликала: будь, як Тарас, будь, як Аліна, а тепер кажу — не будь, як Віра у 2016.

Автономність (самостійна робота), майстерність (покращення власних навичок), мета (слідування вищій місії) — три ключові фактори внутрішньої мотивації за Деном Пінком. Фото: Paul Downey, CC BY 2.0

Ні з того ні з сього ...Прага

Насправді все було сплановано заздалегідь, тільки не оголошено назагал. 

На вихідних 8-9 березня у Празі сталась зустріч активістів Освітньої програми Вікіпедії з різних країн, а серед тих молодих людей і мене. Молодих, бо хоч наймолодша там була я, а найповажаніший має наполовину сиву, а наполовину лискучу голову, середній вік решти був, напевне, років 30. 

До речі. Там вдалині — скульптура святому Вацлаву.
А  під нею — вінок з жовтоблакитними і
чорними стрічками. Пам'яті Небесної сотні

Для мене спершу, коли отримала пропозицію поїхати, то виглядало трошечки ніяково і дуже спокусливо — я не лідер ОПВ в Україні, побуду замість Андрія представником, зате ж не за свої, а за гроші Фонду. Ніяково, бо запрошені лідери мали б в середньому знати набагато більше, ніж я, і ніяково, бо гроші Фонду мали би витрачатися, мабуть, не на це (без таких витрат теж не буває, але думаю, ніхто не тиснув donate поруч із жалібними очима Джиммі Вейлза із думкою про те, як Ата поїде закордон).

Дещо про цікаві речі

Чому часом здається, що у цьому світі більше нічого немає, крім того самотнього ліжка, на якому я зараз лежу? Навіть якщо поряд чути голосне клацання клавіш двох комп'ютерів, що стоять на столі поруч. Так зазвичай буває, коли страшенно хочеться з кимось поговорити, — натомість розумію, що жоден з абонентів, чиї номери записані у телефоні, не буде радий моєму дзвінку у цю конкретну мить. Тому здається, що за вікном нічого немає, нічогісінько, там біла пустота, як у фільмі, де головний герой переживає клінічну смерть, лиш вона не світиться, тому так темно. Хоча зазвичай я собі можу уявити, в яку сторону від мого ліжка треба було б почати рухатись, щоб дійти до того чи тієї, з ким непогано було б зараз провести час. Я не знаю, про що вони думають у цей конкретний момент. Я лише знаю, що від мого дзвінка вони не стануть щасливішими, ніж досі. А навіщо тоді такий дзвінок?