«Якби ти була задоволена своїми стосунками, ти б не шукала так відчайдушно когось іще».
Це таки цікаве уявлення: що людині може бути достатньо однієї іншої людини. Можливо, я колись теж так думала, можливо, колись це було правдою. Але ж ми таки соціальні істоти, ні? Нам треба увага, треба дружба, треба любов. З усіх боків.
Я шукаю когось іще постійно. Не просто випадкових людей, а таких, що будуть на мене згодні. Напевно, це позначається словом «максималізм»: мені тяжко підтримувати small-talk'и з ріднею з розряду спасибі-що-живий і тяжко підтримувати зв'язки з друзями, якщо ці зв'язки гаснуть від відстаней і часу. Я вимагаю уваги, відчайдушно, постійно і ненастанно. Я мушу чути, що мене слухають, і бачити, що бачать. Це не є сухий егоїзм, ні, не такий.
Коли я знаходжу людей, якими зачаровуюсь, я розливають перед ними повністю і розсипаюся перлами до останнього шматочка — беріть. Я хочу, щоб мене пили і смакували, хочу тамувати спрагу і бажання до тонкого смаку, хочу милувати очі і допомагати в скруті. Коли я дружу, я віддаюся до останку, не грішми, але емоціями. Я читатиму їхні тексти, я слухатиму їхні історії, я їхатиму на зустріч за тридев'ять земель, і все це до ранку, до знемоги, до кінця.
Скільки разів я думала «ось нарешті, цим людям не буде мене забагато» — і помилялася. Вони пили мене і похлиналися, можучи згодом згадати мій смак лише поруч з викашляною гіркотою. Я затоплювала помешкання, і від мене його треба довго провітрювати. Я засипала теперішнє, так що треба довго було вигрібати його й викидати у спогади. Я ставала проблемою і мене ставало забагато. Моя поміч була скоростиглою і від того зайвою. Або так я бачила.
Тож доводиться щоразу себе підгрібати, дозбирувати, вимочувати і збирати докупи. Щораз менше, на дрібку. Але я продовжую вас шукати.
Що заважає розливатися й розсипатися лише для однієї людини, якій, на щастя, не забагато, яка не втомлюється мене пити і мене збирати? Я щаслива, що так є. Я боюся, що й тут мене буде забагато. Коли мені стає зле, я тікаю кудись далеко й намагаюся там подалі розлетітися навсібіч сюрикенами туги, щоб не поранити тих, хто поблизу. Задуже цінний той, хто поблизу, щоб я могла ризикувати.
Можливо, якби вас було чимало, то це не було б небезпечно. Я б хотіла, щоб хтось міг посмакувати мене, як людина, що п'є тільки пиво, робить ковток нового вина і визнає: «Це чудовий, неординарний смак». Я б хотіла, щоб хтось міг підібрати часточку з моїх розсипів і втішитись: «Який чудовий камінчик», і додати мене в вазочку. Я б хотіла, щоб хтось дозволив собі допомогти, а в мене вийшло.
Я знаю, що я шкодила людям собою. З'явилася у житті невчасно; було мене забагато, але все ж не вся. Чому так заведено: або маєш належати вся, або має тебе бути в житті зовсім трошки? Чого не може мене бути в чиємусь житті хоч трохи багато?.. Якось так. Мені кажуть: «не хвилюйся, це лише дрібнички», а я чую, як переді мною закривають двері, бо моя поміч не потрібна, бо я не можу дати, що треба, бо я нічого не знаю і нічого не розумію, і бозна-що ще. Чи вони втомилися розказувати і пояснювати і тепер бояться, чи я така лячно-настирна, чи що там і ще — уже не грає ролі. Я відвертаюся і йду. Що я ще можу зробити? Я не логічна, у мене є тільки емоції. І вони мені кажуть: тут не буде діла. От і нема.
Складно знаходити нові знайомства у купі нових знайомств. Навколо вже не залишилося людей, які б мене не знали, але які б хотіли дізнатися. Здається, минулого тижня я вичерпала останній резерв. Залишилися лише ті, хто приходить до мене вже маючи про мене уявлення. В таких умовах не можна відкриватися і розливатися; це буде схоже на перекинуту пляшку мінералки, з якої ллється не те, що на етикетці. А так би було добре стати для когось дощем, який люблять просто за те, що він є, а не за те, якою була його хмара.
Я зараз часто схлипую. Якщо б мене спитали, що сталося, то нічого нового. Я маю достатньо невиплаканого минулого, щоб мати чим зайнятися на своїй улюбленій вулиці. Це шмат центральної вулиці міста, з темним тротуаром віддалік від будинків, де рідко хто ходить, але купою авто, які страшенно шумлять, чого й очікуєш від головної вулиці. На цьому відрізку не чути, коли плачеш. Принаймні мені самій себе не чути. Це добре. Я йду тудою щоразу, як приїжджаю, щоразу виливаючи щось іще. Щось таке, що накриває нормальних людей одразу, а мене за півроку.
Тут багато «я» на початку речень, але чи це по щось свідчить? Чому я розвертаюсь і йду, замість того, щоб рятувати свої дружби, особливо коли вони такі цінні і їх так мало? Не знаю. «Ти ж сама, у тебе нікого нема» — ні, відпираюсь я, у мене є друзі, яким я можу подзвонити за потреби і які пустять переночувати, якщо попрошу. Це правда, мабуть. Я насправді не маю кому подзвонити зараз. Ці голоси, які б я так хотіла почути, мають свої життя, свої сни і своїх цінних поруч, яких я б не хотіла дратувати дзвінками уночі. Або о шостій вечора, коли всі йдуть з роботи і їдуть в нещадному транспорті. Або удень, коли працюють, або увечері, коли відпочивають. Бачите, немає часу на дзвінки, зовсім немає.
Ночі, що минули за розмовами до самого ранку, найцінніші.
Навколо вже немає нових людей. І всі ми вже застарі, щоб стати один одному найкращим другом. Усі ми з багажем історії і своєю раною, яка не заживає, в кожного в іншому місці, ніколи не знаєш, коли зачепиш. Так, що простіше взагалі нікого не обіймати, щоб не зробити чогось ненароком. Не-дай-чого і Тільки-б-не-нашкодити — мої другі імена. Подумки.
Я назвала себе ἄτη — зніяковілість, замішання, плутанина, нещастя, нестяма, безрозсудна пристрасть і ще багато всяких пояснень перекладів. Зробити щось на слабо і зробити щось здуру, весь інший час ніякового не роблячи нічого — моя природа. Або ж це просто схильність до пафосу.
PS. Діалог після прочитання допису. «[…] Ще ти молода, гарна і можеш бути привітною Думаю, що тобі неважко закохати в себе того, хто тобі подобається. […]» — «Бачите, мені не йдеться про те, щоб закохати в себе когось. Мені йдеться про друзів, які не вважатимуть, що я намагаюся їх в себе закохувати». Здається, я все ще не навчилася писати чітко.
Немає коментарів:
Дописати коментар