Мене завжди цікавило одне сумнівне питання.
Коли війна закінчується, як визначити, хто приніс більше користі: той, хто не скорився, пішов на відкриту конфронтацію з ворогами, на пряму боротьбу, хто мусив ховатися у вусах, щоб не бути випадково впізнаним кулею, чи той, хто пішов, правильніше, "пішов" на колаборацію, на видиму співпрацю, щоб діставати інформацію, щоб вчиняти саботаж, щоб витримувати прокльони від перших, руйнуючи натомість ворожі наміри без посвячення будь-кого у свої плани? Хто буде відомим, якщо виживе, це зрозуміло. Люди люблять речі героїчні, речі очевидні. Люблять бунтарів. А як бути з тими, іншими? Яким ніхто не повірить без доказів, яких не буде, тому що від відсутності доказів залежить, як довго житиме сам шпигун. Які будуть знати правду, але не зможуть її довести. Які можуть померти передчасно, загинути, і не зможуть передати справжню суть речей бодай комусь... Це печально.
І тим печальніше, що щоб бути невизнаним, не обов’язково бути учасником війни. Тих, хто вчить дітей любові до батьківщини, поки відомі горланять за трибунами, тих, хто ставлять кому там, де це збереже життя, у вироці "стратити не можна помилувати", тих, хто мовчить, коли інші говорять брехню, ніхто не знатиме. Ніхто.
Щоб зважитись бути оцим іншим, треба точно знати, що ти готовий бути невідомим, що тобі не потрібна слава, що бути просто вірним своїй справі без посягань на лаври і просто бути найкращим без медалі, тобі достатньо.
Я дуже хочу дізнатись, що про це думає кожен із вас. Дуже хочу.
Це те, про що зі мною зараз треба поговорити...
то може звучати пафосно, але люди, коли роблять щось задля визнання - рідко роблять це добре. я завжди був прихильником партизанського способу дій. деколи одна пляшечка ціаніду у ворожій їдальні може зробити більше ніж цілий патронташ на лінії вогню.
ВідповістиВидалитище є варіант шахідів. чесно - не обдумував, чи готовий закоцати себе разом з натовпом ворогів, але то мабуть сильно залежатиме від обставин.