Сьогодні прийшла у голову смішна і смілива думка: кінець кінцем молитва і самонавіювання (аутотренінт, налаштування себе на позитив і як там ще) - це одне і те ж.
І для того, й для іншого є правила промовляння. Спершу треба подякувати за те, що маєш (різниця хіба в тому, кому дякувати - нагору чи собі коханому), а потім зосередитись на тому, що необхідно, і повірити в те, що ти це отримаєш. Все просто, як двері.
Не розумію людей, буцім віруючих, які постійно моляться, себто зі складеними руками ниють "боже, подай мені!", і дивуються, що результату й на горизонті не видно. Була б я богом, теж би не подала. Як-то кажуть тепер, а де завдаток, га? Де свідчення того, що ви уже зробили щось самі, що уже є початок, той самий, що вже половина справи, і вам просто бракує якоїсь там дрібнички? (Щоб ви знали, бракує не подачки з неба, а трохи праці/терпіння/уважності або чогось такого, але то вже інше). Отож бо.
Я людина не релігійна, молитися комусь-там бажання не виникає. Але приємно часом подумати, про те. що маю, потішитись, подякувати. Знову ж таки, не комусь там. І, бажано, не собі (так можна увірувати у власну всемогутність:)), а просто так, в повітря. Або тому, хто справді зробив щось добре для тебе. Не люблю, коли кажуть "нема за що". Я ж дякую - значить є.
Бути вдячним - це приємно, це піднімає настрій, це налаштовує на позитив. Це не єдине, що допомагає досягати наміченого. Але і це теж :)
Поговоримо про це?
Немає коментарів:
Дописати коментар