«Учися, дитино, бо вчитися треба, учися, дитино, бо лихо не спить...»

Перш за все, якщо ви шукали текст вірша Володимира Масляка, то ось він: 

(Взято з журналу «Крилаті» за 1991 рік, оцифрування від Діаспоріани ось тут, сторінка 20).

А тепер інше.

Ви ніколи не задумувались над тим, чому колишні відмінники, якими у школі гордились фактично всі, а ті, хто не був на це здатен, по-чорному заздрили, в дорослому житті досить рідко знаходять себе і перед лицем жорстокого світу не проявляють тієї ж мужності, що й перед
підручником з органічної хімії або "Війною і миром"? Колись я читала газетну статтю про учасників "Найрозумнішого", які вдались до спроби самогубства. Я теж була відмінницею в школі, одночасно обожнюваною і зневаженою, можу зрозуміти їх мотиви дуже легко. Важко змиритись із тим, що в чомусь ти не найкращий, не геній, як звик про себе думати. Мені дуже соромно, але щоразу, коли відбувається якесь нагородження чи висловлення подяк, я з нетерпінням чекаю почути своє прізвище і мати можливість відчути десятки поглядів, кинуті мені в спину, коли я вийду на сцену по нагороду. Ось уже років п’ять я розумію, що це у мені говорить самозакоханість відмінниці, яка ніяк не може вивітритись із моєї русої голови. І ще раніше я намагалась пояснити вчительці, чому не варто мене виділяти з решти, ставлячи 12 балів там, де вистачить 10-ти або й менше. Інколи погляди, які я відчувала, хотіли мене з’їсти. Я думала, що не моя провина в тому, що вчителька не розуміє простої істини: якщо постійно говорити дитині "ти — молодець" і не додавати ніякого "але", то їй не буде до чого прагнути, а навколишні одразу помічають, коли ти перестаєш відповідати своєму титулу і тут же хапаються за можливість ненавидіти. Біда моя в тому, що провина є і за мною. Бо я піддалась. Я увірувала в те, що я молодець, що можу вивчити все, що заманеться, що можу здати екзамен не готуючись і тому подібне. Це печально, зараз у мені вже не так багато бажання вчитися, як могло б бути, якби я не задушила його своїми незаслуженими п’ятірками в атестаті. Журбинонька, еге ж? Але те ідіотське бажання бути першою залишилося і досі. Коли на i.ua оголосили черговий конкурс на кращий блог, я одразу ж уявила, як чудово би було, якби найкращим, найобговорюванішим виявилось те, про що пишу я. Цікаво, чи саме це відчуття називають словом "гординя"...

І тут я дозволю собі перейти до іншого типу роздумів, якими хочеться поділитись, бо розвінчувати себе вже певне досить. Так от, коли я відкрила блог, що був найобговорюванішим на той момент, настрій мій упав. Здогадайтесь, про що у нас говорять найбільше? Аякже, про політику. Заголовки дописів у стилі "за що сидить Юля", хто винен і що робити трохи мене остудили. Ні, боротися за першість серед авторів за те, до чиїх текстів найбільше коментарів і де апетитніший флуд, я не буду. Я поволі переходжу до існування у вузькому колі окремих людей. Поки що я пишу про те, що зачіпає мене особисто, дуже часто про себе саму, сподіваюсь, що хоч інколи — про те, що зачіпає інших. Я буду страшенно рада, якщо ще хоч одна нова людина, що прочитає котрийсь із моїх дописів, розділить мою думку, висловить свою, підкаже мені, що може зробити кожен із нас, щоб відігнати сіру перспективу. Шкода, що мені, з тихим голосом і слабкою волею, найбільше зараз хочеться агітувати, переконувати, вигравати словесні баталії задля того, аби у суперечці народилась істина. А може і не шкода. Я вивчусь і стану дипломованим політичним географом, чого б це мені не коштувало. Навіть якщо доведеться прочитати "Дипломатію" Кісінджера в оригіналі і кожного дня про три години читати новини у світі, які я ненавиджу. Зрештою, так просто людині не дається шанс вчитись у прекрасному вузі і мати можливість кожного дня спілкуватись і сперечатись із прекрасними людьми.

Чорт забирай, я щойно дала клятву. Прошу покарати мене яким завгодно способом, якщо я спробую її порушити.

Stereophonics – Maybe Tommorow