Хто я без тебе?..

Я танець на скелі 

вечірньої тіні, 

я холод дощу

в шаленстві грози...

Хто я без тебе?

Хто я, хто я...

Вогні Цитаделі — Хто я

Чи задумувались ви, чому воно так: час від часу хочеться запитати у коханої людини: хто я без тебе?..

Часто чую два твердження.

Перше: людина — істота самодостатня. Є купа людей, що прожили самі усеньке життя і залишились при доброму здоров’ї, не нарікають. ТСН якось знімало сюжет про бабцю-довгожительку, яка ніколи не була заміжньою (так і напрошується висновок, що через те вона й прожила так довго).

Друге: людина — істота соціальна. Сама вона жити може, але на відміну від тих, хто не тікає від гурту, буде менш щасливою. Бо серед інших можна отримати такі милі серцю речі, як визнання, оцінку, відчуття корисності і тепе. 

А от про те, що людина — істота парна, говорять рідко (якщо не зважати на, напр., весільних фотографів чи дівчат у віці Джульєти). Певно, після того, як подивляться на статистику розлучень, то просто язик не повертається. То й що? Суспільна мораль все одно агітує нас шукати пару на все життя — як вовки або лебеді, чи хто там ще.

Знаєте оту давню легенду про те, як на зорі світу люди були чотириногими і чотирирукими, і щасливими від своєї цілісності, але якось розгнівані боги розділили кожну людину навпіл і порозкидали по світу? З тих під ці нещасні істоти тиняються по планеті, шукаючи свою половинку. Непоганий, скажу я вам, спосіб відвернути людей від спроб стати богами ;)

Я як людина — істота романтична. Вірю, що кожен може знайти ту людину, з якою найліпше буде прожити життя, поряд з якою буде спокійно і хотітиметься не руйнувати, а лишень творити. Чого усім і бажаю. Бо самотні ми просто ніхто