Одне спостереження про музику

Час від часу знову стикаюся з дивною невідповідністю між лірикою і мелодією чергової пісні, яку я слухаю.

Перший разючий спогад на тему стосується пісні nullWithin Temptation — Our Solemn Hour і було це в такі незапам'ятні часи, що й не передати.
Ідемо ми собі якось з Іринкою додому, і чи то слухаємо її, чи то може просто говоримо про те, який же у Шарон все-таки крутий гурт. Я тішусь від пісні, аж пританцьовую на ходу, а Іринка так недовірливо: ти хоч знаєш, мовляв, про що вона? там така похмурість, а ти танцюєш. Я задумалась, бо й правда:

In my darkest hours I could not foresee
That the tide could turn so fast to this degree
Can't believe my eyes
How can you be so blind?
Is the heart of stone, no empathy inside?
Time keeps on slipping away and we haven't learned
So in the end now what have we gained?

Але від мелодії я в захваті, феєричному такому захваті, до цих пір.

І нещодавно ось знову. Скільки часу вже тішуся від композиції In Flames — Where The Dead Ships Dwell. Навіть на дзвінку телефона стоїть, і люди поруч посміхаються, коли після гарного вступу до неї, я піднімаю трубку і кажу: "Привіт, мам'!" :) Але от як прислухатись:

Feel I was running an endless mile
Last candle burns and I'm dying inside
All of this will turn to ash,
a change for a peace of mind,

то що тут позитивного? 'Ма ніц.

Або, скажімо, Three Days Grace — Animal I Have Become (теж радує мене неслабо):

So what if you can see
The darkest side of me?
No one will ever change this animal I have become!
Help me believe it's not the real me
Somebody help me tame this animal.

От прямо не знаю, як ставитись до цього явища. Текст викликає повагу і awe. А від мотиву тягне в пляс.
Гм...
Може, у когось є версії?