Про вибачення

У мене з вибаченнями складні стосунки. Якось я занадто багато міркувала на цю тему …і доміркувалась :(

Припустімо, що я накосячила. Я кажу «вибач(те)». Що треба сказати після цього? Логічно було б пояснити, що косяк мав причини, особливо якщо вони не залежні від мене. Але кожного бісового разу, що б  я не починала писати про причини, звучить як виправдання. 

Я запізнилась на зустріч. Пробка в місті? треба було раніше виходити. Сплутала час? треба ставити нагадування. Проспала, бо допізна готувалася? про презентації, роблені вночі, взагалі сором говорити, а без цього казати про «проспала» ще соромніше. Перехопили супер-важливі справи по дорозі? треба було подзвонити. А я страшно не люблю дзвонити. Не любиш дзвонити? вчись. 

І отак завжди, як би я не пробувала пояснити, не виходить не виправдовуватись. Тим паче, що інколи мої причини — це лінь, lack of expertise, переляк або неадекватне відчуття часу. Зробиш те-то? шо-знову, тільки-не-сьогодні, невже-більше-нема-кому. Напишеш їм листа? я-поняття-не-маю-що-писати, це-ж-не-моє. Ти йому подзвониш? аааа-як-я-можу-дзвонити-цілому-директору-чогось-там-десь. Розкажи, як у вас із цим і оцим… о-це-не-терміново-відпишу-післязавтра, як-це-вже-три-місяці-пройшло?!

А якщо просто написати «вибач» і нічого не пояснювати, виглядає образливо. Виглядає так, наче мені байдуже і заввиграшки написати «вибач». А це не так.

І от я вибираю не відповідати нічого. Просто зникнути з простору виконання якоїсь задачі, завдання-листа-дзвінка-відповіді, а тоді вигулькнути знову в іншому місці. Мовчки. І тоді здається, наче мені геть байдуже, і мені не соромно. 

А мені соромно. Просто якщо маю недолік і недостатньо працюю над його виправленням, то чи я маю право просити вибачення?

Загалом, краще б я про це не думала, вибачалась у потрібний час, як нормальні люди, і не псувала людям нерви і роботу.

Ще трохи — і сходи Шредінгера. (Aeou, cc by-sa, з Вікісховища)